що таке "кальварія"?преса
Автор: Галина ГузьоВидання: Високий замок, газета
Василь ШКЛЯР: «Декому присвоюють премію як ...
07.04.2008 №64(3713)http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=63127
Відомий український письменник Василь Шкляр (романи “Ключ”, “Елементал”, “Кров кажана”) залишився поза преміальним “бортом” найвищої державної нагороди – Національної премії України ім. Т. Шевченка.
Висували автора детективів-бестселерів з його найуспішнішим на сьогодні твором – романом “Ключ” (1999 р.), який раніше зібрав потужний оберемок літературних відзнак (Гран-прі конкурсу “Золотий Бабай”, премії журналів “Сучасність” та “Олігарх”, премія міжнародного конвенту фантастів “Спіраль століть”). Про те, чому Шевченківський комітет проігнорував Шкляра, й розпочалася розмова кореспондента “ВЗ” із прозаїком.
Серед шевченківських лауреатів – дві дружини членів комітету...
- Висунення на здобуття Шевченківської премії не здивувало мене, - розповідає Василь Шкляр “ВЗ”. – Думав собі: “Нехай “Ключ” продовжує збирати колекцію нагород”. Коментувати рішення комітету мені неетично. Хоча й напрошується чимало іронічних думок – про “нафталінові мішки” і таке інше... Для мене більш важливою є впевненість у тому, що в Шевченківському комітеті всі мої книжки розкрадуть. Тоді як книги деяких лауреатів залишаться непрочитаними, із нерозрізаними сторінками...
- Чути у вашому голосі нотки розчарування...
- Не буду лукавити - певний осад є. Майже всі члени Шевченківського комітету підходили до мене з компліментами, які навіть повторювати незручно. Без найменшої тіні сумніву кожен казав: “Голосуватиму тільки за тебе”. Та, очевидно, відбулися свої ігри і торги. Хтось у комусь зацікавлений, от і домовилися: “Ти голосуй за мого, а я голосуватиму за твого”.
- Мабуть, недарма серед лауреатів – дві дружини членів комітету: письменниця Любов Голота – дружина Павла Мовчана, актриса Наталія Сумська – дружина Анатолія Хостікоєва. А як же об’єктивність?
- У кожного свої критерії об’єктивності. Старші члени комітету вважають, що Шевченківську премію потрібно давати за вислугу років. Декому її присуджують як “кисневу подушку” – щоб ще встиг отримати. Мовляв, молодші почекають. На мою адресу прозвучало: “Шкляр отримає премію - не тепер, то в четвер”...
«Роман «Залишенець» – моя обов’язкова книжка»
- Самі вважаєте “Ключ” своїм найуспішнішим романом?
- Очевидно, так воно й є. “Ключ” перевидавався сім разів. Загальний наклад, яким розійшовся роман, - десятки тисяч примірників. Говорити конкретніше – важко, бо це “комерційна таємниця” видавців... Романи “Елементал” і “Кров кажана” також добре читаються, але “Ключ” став етапним у моїй творчості, через що й близький мені.
- Уже близько десяти років ви працюєте над романом про Холодний Яр, який, як ви неодноразово казали, також повинен стати для вас етапним...
- Я вперше звернувся до історичної (умовно) тематики. Мене завжди тягнуло написати щось про наші давніші часи. Хоча й побоююся минувшини, бо прискіпливий до деталей. Холодний Яр – те, що давно живе в мені. Вирішив для себе, що це – моя обов’язкова книжка. Це буде найсерйозніший з моїх творів, глибоко національний, а для мене - найдорожчий. Без повстанської боротьби 1920-х років не було б УПА. Я називаю це не громадянською, а українсько-російською війною: росіяни розв’язали війну проти УНР.
- Ця сторінка української історії замовчувалася...
- Вона й досі мало кому зрозуміла. Коли кажу, що пишу про Холодний Яр, у кращому разі виникає асоціація з Коліївщиною – Гонтою, Залізняком... У кожного в голові сидить хрестоматійна Гайдамаччина. Про Холодний Яр ні чорта не знають навіть деякі патріоти-інтелектуали. Можу десятками називати імена отаманів, які боролися на Черкащині, та ці імена нікому нічого не говорять. Докладною документалістикою цього періоду займається Роман Коваль – він і дав мені багато матеріалів. Для дослідників це невигідна тема – доводиться зачіпати міжнаціональну ворожнечу. Чи не у всіх повстанців було гасло: “Бий жидів і кацапів”. Багато хто й сьогодні не розуміє усієї суті цього гасла чи, принаймні, розуміє дуже поверхово в етнічному сенсі.
- Яку частину роману ви вже написали?
- Для мене більш важливо знайти свою інтонацію на початку твору, ніж написати двісті сторінок і при цьому не знати, що робити далі. Роман пишеться – я його бачу сповна. Якщо каміння з неба не полетить, він вийде цього року. Називатиметься “Залишенець”.
«Я передбачив смерть Кушнарьова...»
- Після виходу вашого останнього роману “Кров кажана” минуло п’ять років. Вам, мабуть, вже набридли запитання про новий роман...
- З одного боку, приємно, що є контингент читачів, які шанують мене, чекають від мене чогось нового. А з іншого боку, це зобов’язує до чогось. Та я себе не підганяю, не силую. Працюю вільно. Усе талановите й гарне повинне народжуватися без примусу, зусиль і поту. У мене завжди були тривалі перерви, коли переходив до нової літературної якості. Ці провалля – природні. Працюючи з конвеєра (а зараз так багато хто працює), неможливо уникнути самоповторів, монотонності, поверхового скоропису. Як читач, відчуваю, коли в автора вичерпалася криниця, і йде вже мул із піском.
- Що робите, коли вам не пишеться?
- Гуляю, п’ю горілку, ловлю рибу, тиняюся вулицями – ловлю думки в повітрі... Чогось чекаю. Потім надходить момент, коли сідаєш – і пишеш. А натхнення приходить під час праці. Одним із добрих стимулів до писання є читання поганих книжок. Читаєш їх і думаєш: “Йо-ма-йо, ти ж настільки краще пишеш! То чого сидиш? Зроби вже щось!”.
- Правда, що ви передбачили смерть Кушнарьова?
- Так якось трапилось. В “адаптованому” “Ревізорі” Гоголя (одна зі сторінок творчості Василя Шкляра – проект “Адаптація класики”, в якому письменник “переспівав” на сучасний лад “Декамерона” Боккаччо і “Повію” Панаса Мирного. – Г. Г.), який я перетворив у роман “Репетиція сатани”. Ще до того, як не стало Євгена Кушнарьова, у цьому романі загинув малоросійський губернатор Харко Кушнаревський... “Репетиція сатани” досі не вийшла друком. Права на книгу я продав видавцеві, а він зволікає. Навіть не знаю, що з ним робити. Повернути йому гроші? Не хотілося б – непогано заплатив. Може, судитися?
- А яка причина зволікань?
- Він каже, що не момент. У творі в пародійній формі зачеплені перші державні особи – Янукович, Тимошенко, Ющенко... Та для мене це не аргумент. Наша література поки що не стала предметом уваги політичних кіл. У “Крові кажана” також впізнавали одного вельможного чоловіка. “А ти не боїшся, що тебе вб’ють?” - запитували мене. “Не боюся, - відповідав, - бо цей чоловік ніколи цього не прочитає”.
«Життя наших політиків – готовий спектакль»
- А те, що зараз відбувається у країні, не надихає вас на написання оригінального твору?
- Ні, на політичний роман мене не тягне. Усі ці події навіюють на мене нудьгу. Саме життя наших політиків – готовий спектакль. Людям, які відкрито відстоюють власні інтереси, навіть не даси якоїсь поради. Хоча спілкуюся з багатьма депутатами. У Верховній Раді вже є сім чи вісім членів Національної спілки письменників України (Василь Шкляр – заступник голови НСПУ. – Г. Г.). Нещодавно Олександра Турчинова прийняли в Спілку. Вступив ще один відомий політик – банкір Станіслав Аржевітін з “Нашої України”. Так що письменницька професія, попри все, залишається престижною. Люди, які досягли найвищих вершин у своїй кар’єрі, мають за честь вступити до Спілки.
- Багато хто стверджує, що творчі спілки віджили своє...
- Це така собі інерція проєвропейських балачок. Творчі спілки були б нам не потрібні, якби Україна була такою, як Швейцарія або Штати, де не стоїть питання про “зону культурного лиха”. У наших умовах, коли невідомо, чи виживе Україна як така, чи вона залишиться собою, Спілка письменників – одна з найавторитетніших і найпотужніших барикад. Так, як Спілка, ніхто не обстоює, даруйте за пафос, територію українського духу. Її роль – величезна. Інакше, я тут не сидів би. А якщо молоді хлопці кажуть, що їм ця організація непотрібна, що вона – анахронізм, це їхня справа. Комусь із них простіше у “вільному плаванні”. Хтось присів на гранти, як на голку, – і йому так комфортно. Силоміць у Спілку ніхто нікого не затягує.
- Голова НСПУ “бютівець” Володимир Яворівський у політику вас не тягне?
- Ні, але через нього маю вдосталь клопоту із тією політикою. Він же у нас, крім усього, – телезірка. От і приходять йому щодня мішки листів. Люди просять і підлогу постелити, і хату перекрити, і в лікарню покласти, і з тюрми витягнути... Яворівський у Верховній Раді, а я мушу балакати з усіма цими людьми замість нього.
«Кіно – найефективніший інструмент культурної експансії»
- Ваші романи давно планували екранізувати...
- Декілька режисерів готові й зараз знімати. Та при теперішній політиці це майже неможливо... Держава в першу чергу повинна давати гроші на кіно. Ось де треба повчитися у москалів. Вони давно зрозуміли, що один гарний фільм дає у завоюванні світу більше, ніж атомна бомба. Кажуть, Голлівуду вже далеко до “Мосфільму”. Вони такі павільйони розбудували, стільки там розкоші і грошей вкладено. Кіно – найефективніший інструмент культурної експансії. Путін це зрозумів – і фінансує так звані патріотичні фільми.
- Скільки у ваших творах автобіографічного?
- Лише на рівні емоцій, відчуттів, світогляду... А фактів із мого життя у них небагато. У “Ключі” Андрій Крайній підробляє в одній партії - пише програми. Я через це пройшов. Коли жив на вільних творчих хлібах, долучався до різних політичних проектів. За тиждень-другий можна було заробити стільки, щоб вільно собі працювати протягом року. У політиці такі дурні гроші крутяться! Був у мене кумедний випадок – зі штабу однієї відомої партії привезли рукопис. “Негайно потрібно довести це до пуття”, - сказали й поклали на стіл. Я того рукопису навіть не чіпав. А вони наступного дня приїхали – вхопили його звідти, куди поклали, залишили конверт із солідною сумою – і поїхали. Це вийшло друком. Ніхто цих рукописів не вичитує. У книжці Кучми “Україна – не Росія” написано, що у 1930 році Академію наук України очолив Прочанин. “Хто цей Прочанин?” - думали-гадали. А виявилося, що це – академік Богомолець... Як комп’ютер переклав – так воно й вийшло. Колись за такі речі людей страшенно карали. А тепер це сходить з рук. І така розхристаність панує у нас скрізь...
- Яка доля російських перекладів ваших романів?
- Колись там у мене вийшов цілий том вибраних творів. А тепер поважний московський видавець купив права на романи “Ключ” і “Кров кажана”. Наперед заплатив гонорар, розрахувався з перекладачами і за художнє оформлення. Книжки готові, але поки що не виходять... Як на мене, причиною цього може бути те, що ми з “Кальварією” мали сувору умову: щоб російські переклади не мали права ввезення на територію України. Хай читають там собі у Тамбові чи Пітері. Але повірте, найменше, що мене сьогодні хвилює, – це дата виходу російських перекладів.
Лауреати Національної премії України ім. Т. Шевченка 2008 року
1. Письменниця, громадянка Бразилії Віра Вовк (Селянська) – за книги “Сьома печать” (2005), “Ромен-зілля” (2007) та переклади творів української літератури португальською мовою.
2. Вокальна формація “Піккардійська терція” - за концертні програми “Антологія. Том І”, “Антологія. Том ІІ. Фольк”, “З Неба до Землі” (2003-2006).
3. Письменниця Любов Голота – за роман “Епізодична пам’ять” (2007).
4. Режисер-постановник Олександр Дзекун, актор Володимир Петрів – за виставу Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру “Берестечко” за однойменним романом Ліни Костенко.
5. Композитор Геннадій Ляшенко – за кантати “Містерія тиші” та “Вітражі і пейзажі” для хору
a cappella на вірші Тараса Шевченка і Богдана-Ігоря Антонича.
6. Режисер-постановник Віталій Малахов, актори Богдан Бенюк і Наталія Сумська – за виставу “Про мишей та людей” театральної компанії “Бенюк і Хостікоєв”.
7. Поет Петро Перебийніс – за збірку поезій “Пшеничний годинник” (2005).
8. Майстер народного мистецтва Василь Сідак – за серію “Дерев’яна скульптура” (2003-2007).
9. Кінорежисер Михайло Ткачук – за документальний серіал “Загадка Норильського повстання” (2006) – про опір українських політв’язнів у таборах ГУЛАГу.
10. Художник Валерій Франчук – за цикл живописних творів “Розгойдані дзвони пам’яті” (2004-2007), присвячений жертвам голодоморів в Україні.
P. S. Шевченківську премію традиційно вручають у день народження Кобзаря – 9 березня. Наразі список лауреатів, обраних Комітетом з Національної премії України ім. Т. Шевченка, чекає офіційного затвердження - указом Президента Віктора Ющенка. У 2007 році грошовий еквівалент нагороди становив 130 тисяч гривень.
