преса

Автор: Інна КОРНЕЛЮК
Видання: «Поступ»

Василь ШКЛЯР: Краще бути ...

http://postup.brama.com/usual.php?what=8652
Василь ШКЛЯР: Краще бути "національно озабочєним", ніж національним імпотентом
29 березня 2003 р.

-- "Одні назвуть цей роман детективом. Другі добачать у ньому твір еротичний. Треті вважатимуть його містичним, окультним або й ритуальним. Усіх, хто шукатиме в цьому романі тільки перше, друге і третє, я прошу його не читати". Така коротка авторська передмова до Вашого роману "Ключ". Розкажіть про "четверте", "сьоме", "дев'яте"(...), точніше, що знайшов чи ще має знайти у "Ключі" читач.

-- Мені приємно, що таки знайшли багато чого, окрім детективу, еротики й містики. Павло Загребельний сказав, що це філософський соціальний твір, а Анатолій Дімаров вважає, що "Ключ" у жанрі гостросюжетного роману не поступається кращим зразкам світової літератури. Є в романі і таке, чого я й сам ніколи не збагну. До розгадки таємниці хтось наблизиться більше, хтось менше, та саме цей процес наближення і становить особливу інтригу. Я намагався, крім усього, створити ефект присутності самого читача в подіях роману, переконати його, що подібне ЩОСЬ може спіткати будь-коли і його -- фатальний ключ може опинитися і в моїх, і у ваших руках.


-- Вас визнали як майстра сюжету, хоча, відверто кажучи, я досі не читала такої вишуканої і непристойно філософської еротики. У Ваших романах не жінки, а красиве втілення провокації. А хто такі жінки взагалі?

-- Жінки -- це те, чим постійно затуманені голови здорових чоловіків. Мені подобається ваше визначення "красиве втілення провокації". Хто ж, як не вони, провокують чоловічу активність, найсильніші і найпотаємніші бажання, авантюри, інтриги і світові війни. Таємниця жінки полягає навіть у її фізіологічній будові, що, на відміну від чоловіка, дозволяє показувати її на екрані зовсім оголеною. На цьому я й зупинюся, щоб не зайти надто далеко. Щодо еротики... Її, на жаль, бракує в такій цнотливій літературі, як українська. Після того, як дозволили писати про все, виявилося, що це зовсім непросто. Причому я не маю на увазі якихось занадто відвертих описів конкретних сцен, а бодай присутність чогось такого... гм... підсвідомого. Це дуже нездоровий симптом. Можливо, тому я іноді навіть перебільшую з цим. Нещодавно в журналі "Сучасність" вийшов мій новий роман "Кров кажана", то одна старенька пані з Америки відмовилася від подальшої передплати цього елітарного часопису через "порнографічний" роман Шкляра. І це при тому, що "Кров кажана" -- містичний трилер...

-- Справжні чоловіки -- це елементали, яких можна зустріти в літературі, в кіно? Україна -- невимовно загадкова країна у цьому вимірі також.

-- Це дуже складне питання, яке затягне нас в історію і політику надовго. Згадаємо моральний аспект. Справжніх елементалів (вважай, національних суперменів) у нас дуже мало, бо, за моїми спостереженнями, маємо 2,5 відсотка людей із загостреним почуттям людської і національної гідності. Тут не йдеться про адептів побутового чи територіального патріотизму, а тим паче про непевних типів, які кажуть, що "роділісь в етой странє і жєлают єй процвєтанія". Сюди не входять навіть більшість політиків-нацдеків і діячів культури, які щодня теревенять про духовне відродження. Сюди не належать боксери та футболісти і ті, хто всикається від успіхів Кличків чи Андрія Шевченка. Найкраще про цей роман написав Василь Слапчук. Письменник, який знає, що таке війна, відчув трагедію елементала в тому, що не він зрадив Батьківщину, ставши під чужий військовий прапор, а Батьківщина зрадила його. Він став фактично зомбі, йому витруїли душу, та не дісталися до тієї найглибиннішої схованки єства, де він береже загадкову, як ви кажете, країну Україну. Країну, яка випльовує своїх дітей на чужину, а вони люблять цю обдерту мачуху дужче за рідну неньку. Хіба ж не загадка?

-- "Елементал" гіпнотизує і приголомшує. Те, що деякі персонажі офіційно живуть під псевдо і до певного часу не мають права на розтаємничення свого походження, страшенно цікава інформація...

-- По-перше, мій головний герой -- вояк Французького іноземного легіону, в якому всіх "диких гусаків" наділяють біографічною легендою, змінюють їм імена, прізвища, національність. Тим паче, коли йдеться про українців, адже наше законодавство забороняє військове найманство. Свого часу я познайомився з таким легіонером, до речі, моїм земляком з Черкащини. Приблизно тоді ж пощастило спілкуватися з "особливими" чеченцями. Наприклад, 1996 року, коли російські спецслужби по всьому світу розшукували дружину Джохара Дудаєва, я зустрічався з Аллою Федорівною в наших Карпатах. Саме українці викрали її з-під носа у федералів, а потім допомогли виїхати за кордон. Чеченський матеріал, пов'язаний з порятунком родини генерала Дудаєва, у моїй свідомості органічно переплівся з постаттю українця-легіонера. Чимало епізодів у романі справді мають тверду документальну основу. Та найцікавіше те, що багато моїх творчих домислів згодом також виявилися правдою. Декого з моїх прихильників трохи розчарувала кінцівка роману, адже там на елементала чекає велика омана. Я навіть подумував, чи не переробити закінчення для нового видання. А потім один з учасників тих подій сказав, що саме цей варіант найзворушливіший, бо його логіка збігається з логікою тих служб, які розробляли цю операцію. Ось вам ще одне підтвердження того, що між письменником та агентом іноді щось буває спільне.

-- Письменники живуть в іншому вимірі. Можливо, Ви знаєте, як пояснити, в якому саме... І, мабуть, про Україну Ви можете щось несказане розповісти.

-- Від нормальної людини письменник відрізняється тим, що він не має традиційних вихідних -- ні днів, ні хвилин. Під час роботи над твором нормальний прозаїк справді перестає бути нормальною людиною і живе в нереальному світі, який він сам собі вигадує. Копіювати життя -- дуже нудне заняття, значно цікавіше творити паралельний світ. Фантазія та інтуїція дозволяють зазирнути в суть речей і подій значно глибше, ніж найдетальніша поінформованість. З цього погляду показовим є те, що, наприклад, люди, які воювали на сучасних війнах, проникливіше сприймають роман "Елементал", ніж критики, які не нюхали пороху. Щодо України, то я пишу тільки про неї навіть тоді, коли розповідаю про Чечню чи Францію. Однак мені подобається, коли російська преса називає мене "національно озабоченным", адже це значно краще, ніж бути національним імпотентом.
ДОВІДКА

Василь ШКЛЯР

Народився 1951 року в маленькому селі Центральної України. Вищу освіту здобував на філологічних факультетах Київського та Єреванського (Вірменія) університетів. З 1972 по 1986 роки працював у пресі, перекладав, писав прозу. Лауреат літературної премії "Золоте перо". Твори Шкляра перекладались словацькою та болгарською мовами. З 1986 по 1998 рік займався журналістикою, відвідав багато "гарячих точок": Карабах, Абхазія, Чечня. Був свідком спеціальної операції рятування дружини Джохара Дудаєва від російських спецслужб. "Ключ" -- роман, який критики охрестили філософським, окультним, містичним... Цим романом Шкляр повернувся в літературу, й отримав справжнє визнання: гран-прі конкурсу романів "Золотий Бабай", премію "найінтелектуальнішого" українського журналу "Сучасність", премію "найбагатшого" українського журналу "Олігарх". Готуються польське та швецьке видання роману. "Елементал" -- гран-прі літературного конкурсу "Коронація слова". Головний герой роману -- українець, який дивом виживає у першій чеченській війні і подається до французького іноземного легіону. Він отримує завдання визволити з московського полону доньку одного з уже колишніх лідерів Республіки Ічкерія. Роман написаний на документальному матеріалі. Останній роман "Кров кажана" -- епатажний хорор, який уже спровокував чимало "офіційних" претензій до автора. Похмура містика, відверта еротика, божевільна кримінальна історія... Однак то лише гіпнотична форма, в яку автор зодягає соціальний зміст.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій