преса

Автор: Людмила ПУСТЕЛЬНИК
Видання: Молодий буковинець, газета

У Шкляра герой – інтелектуал з натренованими біцеп

http://molbuk.cv.ua/article.asp?art_id=1225&retpath=search

Романи Василя Шкляра «Ключ» (володар Гран-прі конкурсу «Золотий Бабай»), «Елементал» ( переможець «Коронації слова») чи «Кров кажана» читаються щонайдовше протягом кількох вечорів. Їхні герої не розтягують роздуми про життя на кілька сторінок, для цього вистачає одного-двох абзаців. Бо в наступному треба буде відстрілюватися від ворога, утверджуючи новий імідж українського героя – енергійного інтелектуала з натренованими біцепсами. Чи не першим у сучасній українській літературі Василь Шкляр зламав стереотип про те, що її сюжет не може бути динамічним.
Своє кіно може розвиватися тільки в державі, де є багаті українці
– Ви прагнете нарешті створити український культ?
– Українці взагалі не вміють творити культу, вони відчувають до цього страшенний спротив. Коли йдеться про того ж Акуніна в Росії, то всі одностайні – Гребенщиков виступає і каже, що Акунін повинен бути в кожній хаті, як у нас про Шевченка говорять. У тамтешній критиці Акунін – священна корова, яка не підлягає закидам. Все начебто бездоганно, і відразу все це екранізується. У нас, якщо твір гостросюжетний і читабельний, обов’язково виникає підозра. Наша література – це має бути щось таке в’яле, в‘язке, незрозуміле, щоби потім претендувати на високі офіційні премії, в тому числі і Шевченківську. А якщо книжка читається на одному подиху – це вже підозріло. Причини традиційні – у цьому жанрі українці ніколи не працювали, свого часу й мова заборонялася. Коли дозволили, то цензуру ввели. Здається, Горький сказав про детектив, що це масовий жанр для задоволення дешевих смаків буржуазної публіки. На це ніхто не звернув уваги, крім українців. Тобто у нас страшенно бояться створити письменникові культ або хоча би сприятливе середовище.
Започаткували новий журнал «Молода Україна», і Олесь Доній, його редактор, мені телефонує: дуже потрібна негативна рецензія на тебе, ти не міг би організувати? Позитивну ми вже маємо.
– Не віриться, що режисери не робили пропозицій екранізувати ваші твори.
– Роднянський хотів знімати «Елементала» на «1+1», чотири серії в піку «Брат-2». Я дуже здивувався – фільм мав вийти антиросійським, а Роднянського вже тоді запрошували до Москви. Не дуже вірилося в той проект, так воно і вийшло. З кіно поки що не виходить, воно може розвиватися тільки в державі, в якій є багаті українці. У нас же нема жодного українського олігарха. Я колись думав, що Лазаренко україномовний, але побачив зняту прихованою камерою його розмову з Марчуком – обоє спілкувалися російською.
– Про письменника Василя Шкляра добре знали ще до появи «Ключа». Відомо, що ви – учень Григора Тютюнника. Як і коли ви перетворилися на автора пригодницьких романів?
– На це вплинув час. Світ різко змінився не тільки в Україні. З’явилася можливість писати про те, про що раніше не можна було. Хоч в стилістичному плані я не змінився. Щодо впливів Тютюнника – я близько знав цього письменника і просто обожнюю його.
Не можу сказати, що гостросюжетні речі я почав писати на вимогу часу – я завжди любив сюжетну літературу, сюжет для прози – це те ж саме, що й рима для поезії. Хоч в українській літературі – це ахіллесова п’ята, своєю безсюжетністю вона відвернула читача надовго.
– Містики у ваших творах теж не бракує – знову вплив часу?
– Це не просто данина моді – мені це цікаво писати, я люблю, так би мовити, реалістичну містику. Я не сприймаю Стівена Кінга, коли герої бігають за упирями з осиковими кілками. Це все казково. У мене ж завжди містика має реальне підгрунтя.
Торік був міжнародний конвент фантастів, і раптом мене туди запросили. Я думав, що на фуршет, сиджу у залі, і раптом оголошують, що премію «Спіраль століть» отримує роман «Ключ» – найкращий україномовний фантастичний твір. Я рота роззявив – там же нічого нема фантастичного. Виявляється, у них фантастика ділиться на фентезі, наукову і містику, «Ключ» вони сприйняли як містичний твір.
Можливо, на рівні підсвідомості я часом «пересолюю». Скажімо, в «Крові кажана» є сцени, відразливі для мене самого. Але я писав про народження диявола в нашому суспільстві, і без подібних сцен важко обійтися, коли працюєш в такій тематиці.
Краще вболівати за україномовного негра, ніж за російськомовного Кличка
– В інтерв’ю одній газеті ви дали визначення сучасного націоналіста як доволі нещасливої людини.
– Не стільки нещасливої, як самотньої. Коли сьогодні говорять про Віталія Кличка, то для мене найбільша радість, коли Кличкові негр натовче писок. Коли на ринг виходить Берд (який, до речі, Кличка колись завалив) і каже: «Слава Україні!», а той мовчить, то я буду вболівати за негра. Так само, коли грає київське «Динамо» і бельгійське «Брюгге», в якому один хлопець розмовляє українською мовою, а в «Динамо» – жоден, то я вболіватиму за «Брюгге». Коли я говорю про це нашим людям, вони дивляться на мене великими очима: «Ти що? Там же піднімають синьо-жовтий прапор!» Та ні, це велика омана. Це кумири нашої молоді, і якщо вони розмовляють російською, то завдають величезної шкоди. Я сам знаю багатьох хлопчаків, яких намагаюся перевиховати, і які кажуть: «Я буду, як Кличко чи як Шевченко».
– Досить про сумне. Повідомлялося, що ви маєте намір адаптувати роман Панаса Мирного «Повія». Грішним ділом подумалося про версію американської адаптації для тупих читачів, коли «Собор Паризької Богоматері» скорочують до об’єму брошури. Як виглядатиме адаптація у вашому виконанні?
– Мені давали різні поради – напиши рімейк, сучасний твір про цю дівчину. Та мені цікавіше своє писати, ніж рімейки. Що таке адаптувати? Це гарно, по-сучасному відредагувати. Наші класики не мали редакторів. Панас Мирний писав «Повію» чи не 40 років, там стільки набралося несмаку, русизмів, різного шлаку. Один з найкращих наших стилістів – Нечуй-Левицький – писав редакторам: повиправляйте мені «женщину» на «жінку», «завсігди» на «завжди», а вони так і позалишали. Мова була нерозвинена, на початку XIX століття українці наважилися писати так, як говорять. Загадка – в XVII сторіччі були начебто найграмотнішими в Європі. А Європа вже давно мала «Декамерона», Шекспіра і Данте. Тим часом у нас писали «всякий имеет свой ум-голова». Ще й тепер кажуть, який це був неперевершений філософ…
Та повернемося до Панаса Мирного – на початку іншого його твору, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», портрет красуні-Галі: «У неї були чорні брови, мов дві чорні п’явки вп’ялися над очима». Суцільна тавтологія, це ж жах просто. Вступ до «Повії»: «Тоді-то вдарили морози, а на Варвари потепліло, а на Савки знову морози, а на Миколая засніжило». Я не вірю, що сучасна молода людина подолає цей вступ, де починається драматична історія Христі. Стиль, світовідчуття Панаса Мирного – все це буде збережено в адаптованому варіанті, викинуто буде зайве, годі колінкувати перед класиками. З 500 сторінок цього «гросбуху» залишиться 200. У гарному, сучасному художньому оформленні, де на обкладинці – не стара жінка в шкарбанах, а красива українська проститутка. Я впевнений, що це читатимуть всі, і після того, можливо, швидше повернуться до першого класичного варіанту.
Хоч наше середовище дуже фригідне до літератури – «Кальварія» видала Подерв’янського, суцільна лайка, видавництво свідомо пішло на ймовірний скандал, сподівалися, що на них хтось у суд подасть. Ніхто не реагує – що б не видали українською мовою. Кажуть: що ви там, українці, от якби у вас був Паоло Коельо свій чи Павич… Нічого подібного – видали українською мовою Коельо, він продається гірше за мене. Українців нічим неможливо здивувати.
Я адаптував «Декамерон» – з 700 сторінок залишилися 130, класичний, він тяжкий навіть для наших філологів, годі говорити про широкого читача. Це будуть новели значно сміливіші з сьогоднішнього погляду, ніж у Бокаччо.
– А що з «трьох китів» – вино, цигарки і жінки – підтримує письменницький дух Василя Шкляра?
– На першому місці, мабуть, цигарки. Я запеклий рибалка, і якось на річці Тікич впіймав собі небезпечну хворобу з води – лептоспіроз. Спершу думав, що то звичайна застуда. Потім, коли в лікарні лежав під крапельницею, тримав цигарку в зубах. Лікар, коли це побачив, осторопів – тоді він давав мені аж три відсотки на виживання зі ста.
Але з усіх названих трьох речей мені ніщо не чуже…

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій