преса

Автор: Олександр БОЙЧЕНКO
Видання: Молодий буковинець, газета

Імітація зради: made in Ukraine

http://www.molbuk.cv.ua/archive/2002/068/pk_1.html
№68, 6-12 червня 2002

Мало написати роман або повість, їх ще треба якось назвати. Варіантів – море: хочеш привернути увагу до долі головного героя – називай “Микола Джеря”, хочеш залучити читача до роздумів про вічне – називай “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, хочеш настрашити потенційного реципієнта – так і пиши: “Лабораторні дослідження з української некрофілії”. Якщо ж автор перейнятий тим, щоб його назва пронизувала всі рівні тексту, перетворюючись таким чином на багатозначний символ, тоді йому не гріх повчитися в Євгенії Кононенко. Бо для романів, дія яких безпосередньо пов’язана з реаліями українського життя, важко придумати адекватніші назви, ніж “Імітація” та “Зрада”.

Хоча цьому ніхто й не повірить, але на світі є люди, які, займаючись переважно читанням книжок, примудрилися не прочитати за все життя жодної сторінки ні Агати Крісті, ні Сіменона, ні Чейза, ні Стаута, не кажучи вже про їхніх численних імітаторів. Чи можуть такі люди сказати щось путнє про якість детективних складників у виданих “Кальварією” романах Євгенії Кононенко? Коневі ясно: вони можуть лише тупо переповісти, що і в “Імітації”, і в “Зраді” має місце смерть енергійної обдарованої жінки (відповідно – мистецтвознавця Мар’яни Хрипович і режисера Вероніки Раєвської), яка, на перший та на офіційний погляди, видається нещасним випадком. Але за ці випадки візьмуться родичі та друзі померлих під ненав’язливою орудою, можливо, менш обдарованої, але не менш енергійної Лариси Лавриненко (на відміну від інших учасників, вона присутня в обох романах) і таки доведуть справу до логічного завершення. Ще ці детективно неосвічені читачі можуть припустити, що авторка, мабуть, відступила від багатьох канонів жанру. Але оскільки вони самі про ці канони мають дуже приблизне уявлення, то їм залишається хіба поділитися своїм загальним враженням: читати було легко й цікаво, а таке в українській літературі трапляється не щороку.

Тепер щодо іншого. Не знати де вони в тім Києві чують українську мову, але мова Кононенко вражає своєю правильністю. Часами вражає неприємно. Наприклад, київська бомжиха баба Зося геть розтривожила мою читацьку уяву понтами на кшталт “Гаразд, Захаре Івановичу”. Отакої, - думав я собі, - далебі, десь за межами роману влаштувалася баба Зося погодинником на кафедру української мови. Хоча, з іншого боку, якщо письменники привчать до кличної форми бомжів, то, може, за ними і президенти підтягнуться? Еге ж. А взагалі, дамо вже спокій бабі Зосі, а також зігноруємо антигалицькі репліки в “Імітації”, мовляв, на Сході України талановитих дітей народжується утричі більше (цікаво б знати, куди вони, небожєта, ховаються, коли виростають?), та й перейдемо до чогось важливішого.

Велике діло – традиція. Її позитивна функція безперечна: нема традиції – нема народу. Аксіома. Але в традиції прихована й небезпека: традиція, яка не зазнає переосмислень, вироджується в догму і перешкоджає індивідуальному розвиткові. Тобто без полеміки з традицією немає особистості. Ще одна аксіома.

Традиційно українська література любить село і простих людей (“Село і люди” – так, здається, називалася телеверсія “Літературної України”). Місто і людей складних вона не любить: чужі вони якісь, непевні. Добре, коли Бог дав письменникові великий талант і здатність одночасно сприймати дві протилежні, ще Шевченком сформульовані, істини (“Село! І серце одпочине”, але й – “село неначе погоріло”), тоді можна сподіватися справді світового рівня художніх досягнень – таких, наприклад, як у Василя Стефаника чи Григора Тютюнника. Але талант і стереоскопічний погляд Бог дає рідко, а бажання писати – часто. Тому наша “селянська проза” здебільшого нагадує “бабусину розповідь, як вона дівкою була” (визначення Василя Стуса). Тому й сам традиційний український письменник у контексті сучасної світової літератури – це, як правило, постать трагікомічна. Власне, він і є “простою людиною” у контексті сучасного міста: ні полюбити цей клятий мегаполіс, ні втекти з нього. Географічно зрадивши рідне село, він стоїть посеред кам’яних джунглів, імітуючи подив: де до лиха поділася та вишня, під якою лагідними сільськими вечорами так поетично можна було нальорати калабаню, хвацько диригнувши при цьому хором солов’їв?

Ясна річ, традиційна українська література є відбитком традиційної української свідомості. Чоловічою цю свідомість не назвеш: бракує агресії, культу сили та раціоналізму. Але й жіночою не назвеш також, бо сучасна жінка цією свідомістю не сприймається категорично за її схемами: жінці, яка погано орієнтується в кізяках і має доглянуте тіло, місце в борделі; ну, а коли вона знає, що таке дискурс модернізму і, водночас, може сама себе прогодувати, то це вже точно “бісова сила”. Пригадую, як один чернівецький захисник традицій у листі до редакції однієї чернівецької ж газети розходився з приводу Соломії Павличко, натякаючи у межах власних орфографічних можливостей на пекло й нечистого. Особисто я це залишаю без коментарів. Хай краще героїня “Імітації” скаже: “То вже ті межі людської тупості, за якими розпочинається тваринна свідомість!.. Ще не піднялися з чотирьох і вже претендують на ангельські крила...”

Не сумніваюся: читач давно зрозумів, що Євгенія Кононенко як автентична киянка і жінка з двома вищими освітами (математика та іноземна філологія) написала романи, в яких космополітичні теми міста і фемінізму розглянуті в контексті українських національних проблем імітації та зради. Хто там кого зрадливо імітує та імітаційно зраджує – цього я розкривати не буду: інтригую. Зауважу лише, що Кононенко – фе-міністка зовсім не радикальна (радикальних я сам би не читав). В її романах не йдеться про знищення чоловіків як класу: нерідко навіть чоловічі партії звучать тут не менш переконливо, ніж жіночі. Зрештою, авторка демонструє, що вольова, позбавлена зайвих сентиментів жінка, яка взяла власну долю до власних рук, аж ніяк ще не забезпечила собі довгого щасливого життя: вона, звичайно, не буде труїтися чи, вдаючи з себе Анну Карєніну, стрибати під поїзд, але її – з різних причин – можуть отруїти чи штовхнути на колію інші, зокрема – прості люди.

Таким чином, читачки вільні вибирати. Читачі ж, мабуть, добре зроблять, якщо після романів Євгенії Кононенко пильніше придивляться до своїх коханих: а раптом вони заслуговують на щось цікавіше, ніж те, що ми їм так часто пропонуємо – тупого, але роботящого газду або витонченого, але обслиненого мамціного синочка.



Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій