що таке "кальварія"?преса
Автор: Микола СкибаВидання: Слово Просвіти, газета й портал
«Тема для медитації»
http://www.slovoprosvity.com.ua/modules.php?name=News&file=print&sid=1801Тема: Ексклюзив
У числі 23 нашого тижневика проектом “Синергія поступу” розпочато розмову про стратегічні перспективи української культури. Продовжуючи цей полілог, я хочу відштовхнутися від тези Івана Дзюби, який вважає, що формування цілісного культурного простору передбачає “єдине поле естетичної напруги, в якому відбувається взаємодія різних творчих напрямів”. Генерування естетичної напруги потребує джерела індукції, тобто потужної креативної особистості, її творів, і як наслідок — суспільного резонансу довкола них. Це створить умови для появи нових творців і нових митецьких явищ. Тож сьогоднішня наша розмова з Дмитром Стусом і Василем Герасим’юком про новий роман Леоніда Кононовича “Тема для медитації” (К.: “Кальварія”, 2005), який, зрештою, варто розглядати не лише з точки зору літературного процесу, а й побачити за його колізіями світоглядні зрушення, що здатні суттєво змінити наш інтелектуальний ландшафт.
У числі 23 нашого тижневика проектом “Синергія поступу” розпочато розмову про стратегічні перспективи української культури. Продовжуючи цей полілог, я хочу відштовхнутися від тези Івана Дзюби, який вважає, що формування цілісного культурного простору передбачає “єдине поле естетичної напруги, в якому відбувається взаємодія різних творчих напрямів”. Генерування естетичної напруги потребує джерела індукції, тобто потужної креативної особистості, її творів, і як наслідок — суспільного резонансу довкола них. Це створить умови для появи нових творців і нових митецьких явищ. Тож сьогоднішня наша розмова з Дмитром Стусом і Василем Герасим’юком про новий роман Леоніда Кононовича “Тема для медитації” (К.: “Кальварія”, 2005), який, зрештою, варто розглядати не лише з точки зору літературного процесу, а й побачити за його колізіями світоглядні зрушення, що здатні суттєво змінити наш інтелектуальний ландшафт.
М. С.: Спочатку про ваші загальні враження від роману Леоніда Кононовича “Тема для медитації”.
Василь ГЕРАСИМ’ЮК: Враження дуже сильне. Протягом двох останніх десятиліть я переживав внутрішній опір до тієї прози, що продукується українськими авторами мого покоління, і був переконаний, що рано чи пізно з’явиться щось нове. “Тема для медитації” доводить, що можна писати без викаблучувань, без спецефектів, але це потребує спалених нервів, концентрації і потужних зусиль — усе це є у Леоніда Кононовича. Більше того, цей текст є підтвердженням Рільківської тези про те, що література має бути релігійною — в тому сенсі, що Бог у ній не об’єкт, а напрям. І цей напрям визначається лише любов’ю. Це — високі слова, але це так.
М. С.: Тобто, йдеться про нову концепцію нової літератури?
В. Г.: Людина в історії — Кононович запропонував те, чого так бракує нашим авторам молодшого покоління, чиї тексти часто-густо сприймаються як школярські перекази західної прози.
Дмитро СТУС: Я б хотів у дечому пополемізувати з Василем, а в дечому його підтримати. Справді, починаючи з другої половини 80-их, українська проза досить швидко перевдяглася в короткі штанці розважальної літератури, а часом зовсім ходила без них. Не думаю, що в цьому винні лише літератори, — вся країна перетворилася на хлопчиків, які, не замислюючись про історичні наслідки, бавилися прапорцями та безвідповідальною незалежністю. Але рано чи пізно люди дорослішають. Власне, дорослішання текстів почалося не з Кононовича, — до того була “Солодка Даруся” Марії Матіос, але “Тема для медитації” справді маніфестує ціле покоління, яке ввійшло в активне життя впродовж 1970—80-их, мало великі ілюзії, жорстоко розтрощені згодом. Одна з них — ілюзія незалежної держави. Кононович спробував це осмислити. Величезне його досягнення полягає в розумінні неможливості обмежити процес осмислення масштабом одного покоління. Про сьогоднішнє суспільство, про персональне життя кожного з нас не можна говорити без історії поганства, без історії голоду 1933-го, без історії вимирання й тотальної деградації села.
Прикро лише, що є добрий текст, а читачів на нього вже майже немає. Останні двадцять років виховали покоління читачів, які від прози вимагають лише розваги, сприймають лише позадництво Європі (себто те, що там було “фішкою” сорок—п’ятдесят років тому). На цьому тлі роман Кононовича — етапне явище.
М. С.: Тепер я коротко означу власні рефлексії від цього тексту. Ви наголосили на тому, що в “Темі для медитації” дуже точно передано досвід вашого покоління. Особисто я належу до іншої генерації (що, втім, не заважає мені світоглядно солідаризуватися як із найстаршими, так і з наймолодшими), можливо, тому мені, передусім, важливі не так соціальні колізії, передані в романі, як описи природи, в яких натурфілософія доведена до рівня екзистенції. Суха дереза, глинища, поле з мерзлими грудками, гупання важких черевиків по соші, в’язкий туман (який у мене проасоціювався з океаном Соляріс Лема-Тарковського). Тобто привабив ефект резонансу між напруженістю моєї персональної запитальної ситуації та екзистенційною напругою тексту. В основу цієї напруги, як було зауважено Василем Герасим’юком, покладено релігійний досвід. Специфічний досвід — адже йдеться про містичні візії і, водночас спроби раціонального витлумачення ірраціональних речей. Усе це на тлі картини вимираючого села. Що це — епітафія зниклій сільській культурі, спроба її перекодування чи щось інше?
Д. С.: Я почну, а Василь мене доповнить або виправить. Візьмімо прозу, яку я особисто не любив, але це — добротна українська проза: молодший Тютюнник і ціле коло письменників 1960—70-их, які писали про трагедію українського села. Але то ще було питоме село. Писалося тоді про процес його вимирання. Герой Кононовича, в силу різних обставин, повертається на попелище. Тут немає чого описувати й немає за чим плакати — все скінчилося.
Я не згоден із посиланням на містику, бо в це поняття ми часто вкладаємо щось накреслене. Якщо ж говорити про певну містерію в Кононовича, то це містерія закінчення роду. І тут релігійність автора цілком родова. На тій горі, куди повертається Юр, колись було село з відьмами, з церквою, органічним життям. Він повертається сюди, зазнавши поразки в пошуках незалежності для великої батьківщини, яка, в певному сенсі, виявилася химерною. Так, у головного героя є усвідомлення значущості акту самоствердження: попри молодече невміння підпорядковуватися пануючим суспільним стандартам, що й призвело його до поразки в соціальному плані. І от, коли він таки повертається до найважливішого, до своїх витоків, він натикається на порожнечу. У цьому контексті зовсім інакше звучать навіть ті закиди, які лунають із приводу праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”. Це — болюча тема, і я певен, що Кононович писав про це з великим болем, та й узагалі про це важко говорити, наводячи майже документальні свідчення людей про цю книжку. Але вибачте, які претензії можуть бути до Дзюби, коли народ у своїй масі не заслуговує на такий текст, коли ця книжка виявилася потрібною лише для кількох сотень людей, а десятки тисяч кричали: “Дзюба не витримав, Дзюба зламався”. Так от, герой Кононовича опиняється в значно гіршій ситуації, він повертається чужинцем на батьківську землю, і те, що він повертається з єдиним бажанням — мститися, — справді страшно. Це — нелюдське бажання, це бажання з “тамтого” світу.
В. Г.: Я б хотів відштовхнутися не від останніх слів Дмитра, а від того, чим він починав нашу розмову: про прозу в “коротких штанцях”. Коли ситуація в країні змінилася і “потяг”, який дуже довго стояв, нарешті рушив, українська проза дивилася на нього не очима дорослої людини, а очима “того, що в штанцях”, тобто по-дитячому, коли здається, що не потяг рушає, а станція. І якщо вже “станція їде”, то ніби щось має бути серйозне, а виходили тексти лише розважального плану. І лише Кононович зміг оцінити той тектонічний зсув, який стався з Україною у ХХ столітті. Зокрема з моїм поколінням. Багато наших нинішніх проблем закорінено в голоді 33-го. На що опертися, коли земля довкола вислизає з-під ніг? І він почав шукати точку опертя у праукраїнських замовляннях. Когось, можливо, це відверне від книги: ось, мовляв, знову “арії” і таке інше. А йому не це важило, а явище міфічного часу, яке сконцентроване в фольклорі, де нічого не залежить від зміни “цієї” погоди: кліматичної, історичної, естетичної. Не дарма тебе в цьому романі більше хвилюють пейзажі, ніж чужий для тебе, але дуже дотикальний для мене і для Дмитра досвід нашого покоління: релігійність прози Кононовича якраз і сконцентровано в тому мислячому, філософічному пейзажі. Ці краєвиди відображають усю нашу страшну історію від тих праукраїнських часів, через голод 33-го до наших часів, коли “поїхала станція”. По-спражньому станція рушила тільки в Кононовича. А щодо “хлопчиків у коротких штанцях”, то складається враження, що вони перебувають у кімнаті кривих дзеркал, де вони самі собі корчать усілякі страшні гримаси, хоч вистачило б і дзеркал.
Д. С.: Ти хотів сказати, що в Кононовича поїхав потяг чи станція?
В. Г.: Станція. У нього вона поїхала по-справжньому. Передати оцей суспільний історичний стан, коли відбувається тектонічний здвиг, руйнуються підвалини і “їде станція”, — зумів у наш час лише Леонід Кононович у своєму романі “Тема для медитації”. Через важкий, похмурий краєвид, який “філософствує”, внутрішній монолог героя, потік свідомості, про який багато говорили наші хлопці й дівчата, але мало хто міг його відтворити.
Д. С.: У тому й річ, що, на відміну від більшості наших так званих постмодерністів, Кононович не займається конструюванням, не будує своєї прози “під Камю” чи ще під когось чи щось. Він просто пропускає через себе історію й перетворює її в текст. Я думаю, що це один із перших серйозних епічних романів у всій українській літературі взагалі. Справді, в нашій літературі були романи історичні, взяти того ж Куліша, “Чорна рада”, — але то значною мірою пригодницький твір. Фактично Кононович першим сказав, що ми живемо в апокаліптичну добу. Сьогодні зникло те, що нас колись породило як певний антропологічний тип. Чому так сталося? У романі відбувається усвідомлення цього явища, яке, зрештою, не суто українське. Зникнення села — загальносвітова проблема.
Колись Микола Гоголь оспівував старе традиційне село, яке на його очах перетворювалося в руїну, і йому було прикро. У “Темі для медитації” вже не прикрість, а страшний відчай із невеличкою надією головного героя, що вдасться зберегти бодай рід, але чи вдасться — ще велике питання.
М. С.: Повернімося до світогляду і психології. Осмислюючи причини нелюдської поведінки людей під час голодомору і репресій, Кононович у тексті роману наводить дві паралельні версії (чи навіть концепції): одна сперта на психоаналітику, на фройдизм, там, де йдеться про нереалізовану сексуальність комсомолок, комісарок, активісток. З іншого боку, — через Глосарій автор виводить проблему на універсальний світовий сюжет боротьби добра і зла… Подібний світоглядний діапазон, це — протиріччя чи навпаки, спроба поєднати різні виміри й горизонти людського мислення, поведінки і проблеми людського співіснування в цілому — про що він може свідчити?
В. Г.: Тут, знову ж таки, все зав’язано на релігійності. Той Глосарій двоаспектний: є ряд суто матеріальних речей і є божественний Тезаурус. Продовжу свою попередню думку: Кононович шукав, на що опертися. Бо якщо подивимося на всю нашу розважальну прозу, то виникає враження, що нічого особливого Україна в ХХ сторіччі не пережила. А те, що в нас було, Кононовича дістало по-справжньому. Хтось сказав, що найглибше, що має людина, — це шкіра. Здавалося б, парадоксальна річ, але зі шкіри все починається.
Не думаю, що треба починати з якихось Фройдистських чи Юнгівських штук, — жодних сновидінь. Українська реальність ХХ століття була такою, що в жодному кошмарному сні не примариться, жодним лібідо тут нічого не пояснити. Шкіра просто відмовлялася якимось чином усе ідентифікувати. Можливо, від атрофії “шкіри” ми отримали таке кволе українське мистецтво. Аби знову відтворити здатність нормального чуттєвого сприйняття сигналу з навколишнього — потрібна тема для медитації.
Якщо продовжувати мову про релігійність у цьому романі, то варто повторити, що Бог тут присутній не як об’єкт, а як напрям. Саме така Богоприсутність диктує стиль. Кононович доводить, що є вірогідність існування людини, яка має нормальні почуття, яка здатна на сум’яття духу (а то таке враження, що всі дуже веселі, як у дурдомі). Цей світогляд автора присутній у тому натурфілософському пейзажі, про який йшлося на початку. Ось яка справа. І я не думаю, що поза релігійним пошуком у цьому романі щось можна розгледіти. Адже переживаємо такий час української культури, що лише релігійний пошук може щось змінити. Пригадується думка графа Толстого про те, що людина — це обмежений прояв Бога, і чим більше в людині божественного, тим більше життя. До цього справжнього життя, яке б’є по шкірі, наближається у своєму романі Кононович.
М. С.: Але чим глибше герой роману занурюється в архаїчний релігійний пласт, чим більше він відживлює себе через Глосарій, тим більше віддаляється від соціального світу (але, водночас, набуває більшої здатності впливати на нього), більше того — з розгортанням сюжету книги увиразнюється принципова інакшість Юра. Як би ретельно автор не припасовував фактів біографії своєму герою, він не може приховати цим його архетипної іпостасі. У його візіях так щільно переплетено досвід батька, діда, прадіда, що важко розмежувати, де закінчується один життєпис і починається наступний…
В. Г.: А починається з того Святого Юра, який за давньою народною міфологією скаче на коні, а за ним біжать його пси — вовки.
Д. С.: Ще під час першої презентації книжки в УНІАН на Кальварійських посиденьках у Льоні хтось запитав, чи “Тема для медитації” автобіографічний твір (певною мірою я теж схильний так вважати). Він відповів: якщо це й автобіографія — то радше цілого покоління, ніж його персонально.
Я хочу повернутися до запитання про релігійність. Цей мотив тут дуже важливий, але “боги померли”. І герой Кононовича, по суті, аутсайдер, в якого нічого не склалося. Він повернувся, але навіть своїй коханій, яка народила від зрадника дітей, він нічого не може дати. Однак у нашому суспільстві саме він виявляється єдиним носієм віри. Усі інші торгували вірою…
Так, є певні причини, що змушують людей перетворюватися на вовків, — сексуальна незадоволеність лише одна з них. Але не більше. І ті політичні ігри, які велися в 1930-ті роки, ведуться й нині… що, світ сьогодні менш жорстокий? Щось страшне прокотилося по людських душах, щось таке, що й досі не всі старші люди можуть навіть визнавати сам факт голоду. Зникнення віри, яке йшло слідом за голодом, — це питання не лише 1920—30-их. Якщо Бог помер, якщо вмерла віра, то чого не нищити Божого храму? Чим він тоді відрізняється від інших споруд? Це намагається осягнути Кононович.
Інша річ, що нині варто говорити про те, що навіть найглибший текст потребує своєрідного поля, в якому він може існувати. Проблема цього роману полягає ще й у тому, що довкола нього немає контексту. А щодо віддалення від світу, то ще в Біблії сказано, що останні стануть першими, — інакше бути не може. Людина має зректися світу грошей, відмовитися від життєвого успіху й тоді вона зможе наблизитися до своєї автентичності.
В. Г.: Скільки повторювано вислів Адорно про те, що після Освєнцима писати поезію якось не випадає. А що нам узагалі випадає після голодомору й репресій? Може, справді, перетворення мистецтва в атракціон? Я не підтримую, хоча й розумію тих, хто не може знайти опертя в романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні”. Кононович шукає в найглибших пластах культури, доступних пам’яті й уяві. Але попри все вибудувати точку опертя для нового мистецького мислення йому одному не під силу. Так само, як душу — найважчий тягар — буває надсилу нести самому, і тобі часто допомагають інші.
М. С.: Справді, й Кононович, і ми з вами шукаємо цих глибинних відповідей в умовах міста й хочемо чи ні, мусимо рахуватися з тим, що культура цілковито перебралася до міста й тут розгортає свої нові якості й іпостасі. Сподіватися, що в найближчій перспективі щось зміниться, — скажімо, в Кулішевій Мотронівці, приміром, з’явиться певний літературний гурт, який продукуватиме не лише якісні тексти європейського рівня, а й впливатиме на літературний процес, — не доводиться. Як на мене, в тому є певна колізія чи парадокс, що кореневі структури української культури ми мусимо відживлювати в умовах міста, точніше — мегаполіса, який накидає нам власні концепти мислення і стиль поведінки. Чи можна поєднати ці процеси, чи варто це робити?
Д. С.: Як народжений і вихований у місті (щоправда, зараз живу в селі), я не можу погодитися зі словами щодо Мотронівки. Узагалі оцей напрям думок: європейська, світова культура, рівень…
В. Г.: Коли згадують Фолкнера, то не намагаються визначити — це село чи місто. Він же не писав про Нью-Йорк…
Д. С.: Культура існує завжди, хоча й у різних якостях і виявах. Туалет — це теж культура (те, в якому він стані), те, що тут газон підстрижений у цьому парку, де ми сидимо, — теж елемент культури. Йдеться про занепад певного типу культури і про її трансформацію. Кононович у своєму романі говорить про те, що ми всі до певної міри — вбивці, бо не зберегли того, що робило нас своєрідними. Що таке наша проза ХХ ст.: люди тікали з села, а потім ностальгували за “втраченим раєм”. Але ж це психологія зради своєї батьківщини. Кононович про це заявляє. Хоча це й жорстока правда.
Щоб там не говорили про Куліша, — але це типовий зразок сільської культури. Так, у нього є міський лоск, але його мислення і письмо — це повільний нелінійний час. Саме в Мотронівці він узявся за український переклад Біблії. То ж не будемо до цього ставитися зневажливо, хто ми такі, зрештою, для цього? Як засвідчує досвід, навіть сьогодні з того деградованого села виходять дуже цікаві творчі люди, які виростають на тому збідненому ґрунті. Варто усвідомити: певний запас можливостей пов’язати свою модерну самоідентичність зі світом села ми вже втратили. Як це тепер буде в умовах глобалізації — побачимо. Кононович не доходить у своєму романі до проблеми глобалізації…
В. Г.: Але й проблема село—місто щодо нього надумана. По-моєму, вживаємо ці поняття лише для зручності класифікації тексту. Його пейзажі — це вираз внутрішнього потоку свідомості автора. Виходити треба з того, що цей текст важливий нам тим, що там є реальна жива людина, яка має дуже чутливу живу шкіру…
Д. С.: Кононович просто автентичний. Йому не важливо, чи потрапляє написане ним у традицію європейську, чи традицію Толстовську, чи традицію Достоєвського. Він прагне передати своє бачення і це йому важить найбільше.
В. Г.: Герман Гессе в “Грі в бісер” повідомляє, що ми пережили фельєтонну епоху. Очевидно, нині ми увійшли в якусь мультиплікаційну епоху. Наша сучасна проза досі нам не дала реального, а не мультяшного героя. Лише в Кононовича з’являється такий герой, який по-чоловічому замислюється над тією історією, в яку його вкинуто. В анотації сказано, що це — пересічний герой, та це не має значення, він просто живий українець, який щось пережив і намагається в цьому розібратися. Він постійно повертається думками до голодомору й ніхто не зможе йому закинути, що це він чинить із кон’юнктурних міркувань.
Д. С.: Я стежу, що пишуть про голодомор. Психології й соціології цього явища влучніше за Кононовича ніхто не передав.
Що мене вкурвлює в сучасній прозі (про це вже почасти сказав Василь), що десь, починаючи від Андруховича, на жаль, література почала втікати від викликів доби. Взагалі простежується тенденція до того, що писати починають люди, які не здатні прийняти реальних викликів часу. Парадокс: викликів стає дедалі більше, а проза їх не помічає. От проблема як трахнути якусь дівку — досліджена у нас від “а” до “я”. А всі штучні переживання, самокопирсання — це втомлює — всі ті слабосилі інтелігенти… Герой Кононовича, Юр, зрештою теж не супермен, він зазнав усіх можливих поразок, але автор “Теми для медитації” першим каже “ні” втечі літератури від дійсності. Література має повертатися до викликів часу. В цьому світі є багато речей, що їх не здатна осмислити наука, бо вона все ж передбачає роботу з чітко визначеними, абстрактними величинами. А є жива кров життя і письменнику варто замислитися, навіщо вона була пролита? Як нам жити після цього? Якою мірою кожен із нас людина? “Тема для медитації” належить до тих романів, де не хочеться навіть говорити про художні вартості тексту.
В. Г.: Жоден індивід у мистецтві не матиме сили, якщо він спиратиметься лише на власні сили, якщо він не буде заряджений соціальною енергією. У мене таке враження, що кожен “мультиплікаційний” творець нашого часу, мого покоління, точніше, працює лише в масштабах власного маневру. Десь він вхопив технологію, десь — враження. На Кононовича діє атмосфера реального часу. Я бачу в нього всі проблеми, які пережили люди мого покоління чи успадкували їх від попередників, але потім соромливо приховали їх. І якщо говорити про голодомор, то він сидітиме в підсвідомості кожного й визначатиме соціальну поведінку. Це в мультиплікації можна все сконструювати, а жива плоть генетично прив’язана до конкретного соціального середовища і вбирає його енергію.
М. С.: Я хочу повернутися до питання про виклики часу: українці нагромадили купу не-відповідей на виклики і запити власної історії, тобто з минулого, а вже треба реагувати на історію глобальну. Тож коли повертатися до Андруховича, — як на мене, там спроба переключитися саме в режим глобальних викликів-відповідей. Узяти хоча б тему Центрально-Східної Європи…
Д. С.: Питання залишаються без відповідей тоді, коли ці питання не поставлені, а Леонід досить чітко поставив відразу багато питань. Серед них і питання про те, що ми, нині сущі, в переважній своїй більшості є нащадками тих, хто під час голодомору або “куркулили” когось, або їли своїх дітей. Інших або вивезли і знищили, або вони вимерли. Друге питання полягає в тому, що нині керують країною не Юри, а ті дівчатка і хлопчики, які зробили собі в певний спосіб комсомольську кар’єру. І це певний вирок нашому суспільству. Проблеми, підняті в “Дванадцяти обручах”, неспівмірно дрібніші. Справді, кожен із нас має певні людські слабкості. Ну й що? Сьогодні, за словом Франка, ми ще не здобули права говорити про ці слабкості: вигадані чи реальні — не має значення! Це проблема штучної моральності. А в чому полягає проблема Центрально-Східної Європи? У тому, що в нас тепер стоять черги під польським посольством? Чи в тому, що Василеві пращури колись могли сісти на потяг і поїхати до Венеції, а він сьогодні без візи не може?
Література в сьогоднішній Європі стала технологією. Технологія виконує певну обмежену функцію. Про це теж треба говорити і зокрема в контексті того, що наша культура нині зорієнтована на Європу. Чому так відбувається? Бо держава тут не створює митцю жодних умов. Бо в переважній більшості ті, хто керував учора й керує сьогодні, книжок у дитинстві не читали. А проблема Центрально-Східної Європи — це проблема грантів. Я так розумію моду на цю тему.
В. Г.: Я Миколу розумію в тому сенсі, що молоді нині запитують, як, мовляв, у глобалістичному світі почуватимемося, коли навіть не замислюємося про ті проблеми, які в ньому існують…
М. С.: Ті ж процеси 1930-их років на наших теренах — вони ж не суто українські. Їх зумовили геополітичні ігри, які велися й ведуться довкола України. Якщо ми сьогодні сидітимемо по вуха в проблемах, що дісталися нам від тих часів, чи не проґавимо нових викликів часу?
Д. С.: Річ у тім, що геополітичні проблеми завжди існували й існуватимуть. Але за великим рахунком і для мене, і для Кононовича вони не мають жодного значення, адже людиною можна залишатися завжди. Можна прийти у складі тієї “трійки”, яка витрушувала з селян останнє… Я просто розкажу історію, яку записав від одного дідуся (в мене вже є величезний архів подібних записів). У 1933-му його прислали в колгосп. Оскільки комсомолець — то мусив ходити селом, збирати зерно. “Зайшли, — каже він, — в одну хату, в якій щось “не здали”, взяв щуп та потикав навмання долівку. Випадково натрапив. Господар просить: “Не забирай, бо не виживемо”. Він вийшов до активістів, каже: “Немає нічого на городі”. “А потім, — оповідає він, — у 1943-му в Черкаському концтаборі, де щодень по п’ятдесят чоловік розстрілювали, підходить якийсь дядько та й питає: “Ти пам’ятаєш мене, пригадуєш 33-ій?” “Оце, — каже, — завтра встанеш раненько і йди цією дорогою”. Так він і врятувався. Говорити про якісь великі, незалежні від нас речі завжди дуже просто. Кононовичу йдеться про те, що, коли хочеш залишитися людиною, варто ставити питання: “Чи можу я в цій ситуації вести себе по-людськи, чи ні?”
М. С.: І питання наостанок — тут прозвучала фраза, що нинішній час породжує колізії не менш трагічні, ніж 1930-ті роки. Яка перспектива їхнього осмислення?
Д. С.: Якщо збережеться бажання мислити, якщо люди не перетворяться у функції, — бо при глобалізації людина як така вже втрачає своє значення унікальної особистості так само, як і за часів сталінізму, бо глобальні технології потребують чіткого забезпечення певних процесів — то, очевидно, що так. Немає безталанних поколінь. Інша річ, що навіть роман “Тема для медитації” пробивав собі дорогу три чи чотири роки. Усе залежить від того, наскільки така проблематика ввійде в публічну сферу.
Зрештою, з’являться такі твори чи ні, — я не бачу в цьому проблеми. Усі ми дорослішаємо й рано чи пізно перед кожним із нас постане питання: хто я такий, в якій системі координат себе осмислювати. Бо ж завтра — смерть. Це найбільша таїна. Ми все життя готуємося до смерті й у тій чи іншій формі потребуємо сповіді. Тому відповідь, я думаю, тут цілком очевидна… Інша річ, чи це потрібно буде суспільству? Яким буде суспільство? Я тієї відповіді не знаю і, чесно кажучи, — не надто тим переймаюся.
В. Г.: Нам треба не стільки світові, скільки самим собі сказати, що з нами відбулося у ХХ сторіччі, і Кононович саме це й зробив своїм романом. Але почав він не вчора, — ще двадцять років тому він написав повість “Повернення”, яка й нині залишається суперсучасною. Він заносив цей твір у різні редакції. Але ніхто не приймав, хоча тоді вже починалася “перєстройка”, вже можна було видавати книжки принаймні без “паровоза”. Потім він писав детективи (правда, ще перекладав Бодріяра та інших філософів), але, зрештою, щось у ньому сиділо таке, що він вирішив сказати, чого він просто не міг не сказати в цирку української нової прози. Сказати про наше покоління. Тому скільки часу треба буде теперішньому поколінню, щоб про себе так сказати? Не знаю.
