преса

Автор: Клавдия Сохметова
Видання: «Политик HALL»

Іздрик такий, який він є

http://politikhall.com/?page=filing&a_id=226
№ 18, октябрь-ноябрь 2004


За тих часів, коли нашої держави ще не було, з'явився у Івано-Франківську (Станіславі) журнал "Четвер". Там друкувались молоді та невідомі. Зараз більшість з тих, хто взяв участь у перших, ще самвидавівських номерах "Четвергу", є поважними та авторитетними письменниками. В цьому так званому "станіславському феномені" почесне місце належить письменнику Іздрику, що по сумісництву за покликанням редагує тепер славетний "Четвер".


Чому ви називаєтеся Іздриком, навіть не вживаючи при цьому власного імені – Юрій?
– Це моє прізвище по паспорту, хоч воно й стало чимось на зразок прізвиська. Справа в тому, що на якійсь момент я зауважив, що майже ніхто не називає мене по імені – лише "Іздрик". А якщо вже так, то коли виходила моя перша книжка, я подумав – чому ні? Воно дійсно гарно звучить. І виявилося, що я мав рацію. Навіть було, Наталка Білоцерківець свого часу переконувала мене, що Іздрик – це мій псевдонім, а справжнє призвіще – Дерибас (насправді Дерибас – це був мій псевдонім ще в перших числах "Четвергу"). Закінчилося тим, що я змушений був показати їй паспорт. Але мені здається, що це хороший такий бренд.
Ви зараз керуєте журналом "Четвер", і саме цей журнал, як популярний серед молоді, певним чином спрямовує її смаки. На що ви спираєтеся в цьому керувані смаками молоді – які ваші орієнтири?
– Я не ставлю перед собою жодних ідеологічних завдань на зразок – скеровувати смаки молоді. Навпаки, мені здається, я сам керований цією молоддю і цією літературою наймолодшого покоління. Що до формування кожного окремого числа журналу, то у підборі текстів я керуюсь тільки інтуіцією, тільки. Це є вже така література, для якої я не маю жодних професійних критеріїв. Коли мені здається, що текст живий, має якійсь потенціал у собі, коли він має певні, справжні емоції, якісь цікаві образи, або оригінальне світобачення – тоді я його беру до друку. І таким чином кожне число "Четвергу" укладається само собою – приходить якась кількість текстів, 90 відсотків з яких є графоманськими, з них відбирається 10 (або менше) відсотків найкращих, з них компонується окреме число. Те, як воно впливає, діє на читачів, як ці тексти інтерпретують молоді, – це вже їхня проблема, а не моя. І те, що журнал має популярність і в певних колах є культовим, я вважаю, це великою мірою – випадково. Але в доброму сенсі – не так випадково, як падає цегла на голову, а так, як випадково складаються, ніби паззли, багато різних обставин, і з них виходить якась нова ситуація.
Радикалізм смаків та вчинків певним чином характеризує молодість. Чи наша молода література радикалізована? Чи ви це заохочуєте?
– Я погоджуюся з тим, що молодь здебільшого намагається виглядати радикальною, навіть радикальнішою, ніж є насправді. Але в основі цього радикалізму є прихована інфантильність. Чим більш людина незахищена, непевна в собі – тим більш агресивно вона поводиться, і то є форма захисту. Це в плані психологічному. А в плані літературному радикалізм – від недостатньої майстерності, від недостатньої виписаності. Але це є нормально, такий етап кожен початківець мусить перейти – це така собі хвороба росту, і вона минає.
Видання "Четвергу" розпочалося на західній Україні, в Івано-Франківську. Чи зараз цей регіон так само домінує в журналі, чи ситуація змінилась і зараз серед авторів представлена й велика Україна?
– Я доволі часто чую закиди в західноукраїнському сепаратизмі. Проте "Четвер" не є західноукраїнським журналом – він є загальноукраїнським. Ми друкуємо дуже багато авторів з центральної та східної України, досить багато текстів звідти приходить. Інша справа, що топографічна локалізація редакції у Львові дозволяє багатьом львів'янам, або тим, хто перебуває у Львові, просто приходити й приносити свої тексти. Бо ті, хто не мешкають у Львові, пересилають або мейлом, або поштою. Можливо, тому процентне відношення авторів з західної України більше – але тільки тому. Це не є жодним пріорітетом.
Що привнесли в "Четвер" літератори з великої України?
– Якщо йдеться про відмінність між авторами з великої та західної України – то межа ця дуже розмита. Центральноукраїнські автори більш схильні до експериментів авангардних чи модерних. Я думаю, причина в тому, що була перервана тяглість літературних процесів, вони не проходили природним шляхом. Все ж таки в західній Україні щось діялось подібне до загальноєвропейських процесів, модерністський рух відбувався, і авангардна література намагалась пробитися. Але в загальноукраїнському контексті ми маємо ту обірвану ланку розстріляного відродження, яка спробувала було ввести модерністські нотки в літературу. Отже, тяглість була перервана. І молоді, власне, намагаються неусвідомлено, чи підсвідомо напрацювати, надолужити традицію – невідбуту, неперейдену, яку треба прожити, щоб розвиватися далі. Натомість автори з західної України частіше відразу кидаються у постмодерн, що само по собі також не є дуже добре. Але це буде видно згодом, я не беруся оцінювати це з точки зору літературного процесу, добре це для нього чи погано. І ще один аспект, який я помітив – автори зі східної України більш радикально – навіть войовничо – настроєні в сенсі націоналістичному. Можливо, це через російськомовне оточення, в якому вони пребувають. Для нас, галичан, подібне – вже перейдений етап, якоюсь інфантильністю відгонить, але я розумію, що східняки можуть справді цим перейматися щиро.
"Четвер" читають лише в університетах столиць, або в провінції також? Ви це відстежуєте?
– Я це не відстежую цілеспрямовано тільки тому, що не маю фізичної можливості, часу. Але, оскільки я знаю, є люди і в провінції, і по селах, і навіть в російськомовному Севастополі чи Одесі, що з великими зусиллями добувають "Четвер". Якщо того року нам вдасться нарешті зробити передплату, кожен, хто хоче, зможе журнал отримати. Ми планували це зробити ще цього року, але, на жаль, історія з ПДВ нас трішечки торкнулась.
Журнал окуповує себе?
– Дякувати Богові, так, але при наших ПДВ і так далі, й так далі, розраховувати на прибуток нереально. Я роблю журнал фактично сам – починаючи від редагування закінчуючи дизайном і версткою. І це дуже важко, це ненормальна ситуація, і сподіваюсь, що в майбутньому можна буде створити бодай якусь редакцію. Але ж для того потрібні гроші, людям же треба платити.
Чи є певність, що автори, яких ви відкриваєте "Четвергом", стануть колись видатними письменниками? І чи потрібно взагалі "велике письменство" в наш час Інтернету, є в ньому сенс?
– Потребує цього суспільство, чи ні – сенс в цьому є завжди. Зрозуміло, що зараз наше суспільство не потребує літератури в тій мірі, в якій потребувало суспільство радянське, його інтелигенція, що передплачувала літературні журнали. Всюди на Заході так відбувається – люди менше читають, люди більше зайняті зароблянням грошей. Але, навіть якщо висока література витісняється на маргінес суспільного життя, все одно вона лишається, є сенс в її існуванні. Щодо "Четверга" – то, власне, всі, хто були надруковані в другому числі, ще самвидавівському – сьогодні є достатньо впливовими постатями в українській літературі. Майже стовідсотково - Марія Макицей, Єшкілєв, Тарас Прохасько, я, Вадим Ковалич, Ганна Середа. Це так званий "станіславський феномен". Очевидно, що сьогодні такого відсотку вже не буде, але одиниці, я думаю, проб'ються.
До речі, стосовно "станіславського феномену". Андрухович, що стояв біля витоків "Четвергу", став для багатьох молодих літераторів зразком та метром, його вплив досить відчутний. Як ви ставитеся до цього синдрому наслідування?
– Я помічаю ці процеси, так. Я навіть помічаю, що й на мене Андрухович вплинув. І вважаю, що це пов'язано з необхідністю спертися на яку-небудь класику. Але та класика, яку ми вивчали в школі, настільки далека від нас – і хронологічно, і тематично, і культурово, і ідейно. Опиратись на неї просто неможливо - це надто великий розрив. Потреба класика - класика новітнього, новішого, чим Стефаник, або Леся Українка – створює оцей синдром наслідування, учнівства. І це назагал не є негативне явище. Люди, які обдаровані, які мають талант, рано чи пізно вийдуть з-під цього впливу. Люди, які не можуть вийти з-під впливів, зарівно, чи наших класиків, чи зарубіжних – вони нічого цінного не зроблять, бо не мають достатнього творчого потенціалу.
Чи можете ви розповісти, на власний досвід спираючись, як відбувається процес виходу з-під впливів? І що натомість приходить?
– Про свої суб'єктивні враження можу розказати. Письменники, вплив яких я дуже сильно відчував свого часу, – це Гемінгвей, Набоков, Кафка, Беккет. І це був вплив радше самої довершеності їхньої стилістики —може, це найбільше стосувалося механіки письма, яке хотілося наслідувати в процесі вербалізації своїх переживань. Але, коли ти пишеш достатньо багато і починаєш "виписуватися", то виробляється власна мова, власна техніка письма. Тоді виявляється, що чужа мова, стилістика, механіка письма тобі вже ні до чого, якщо маєш власний інструментарій, власну дикцію – які вже достатні для того, щоб яскраво висловити те, що тобі потрібно.
Тобто механіку позичати можна – це не соромно, це на корись. Але, коли механіка вироблена, лишається наповнити форму змістом, визначитися з темою.
– Я не шукаю тем. Я ніколи не маю жодної ідеї, щось пишучи. Більш того, я ненавижду ідеологію в літературі – в сенсі ідеї як першопричини для писання. Крім того, я настільки рідко пишу, що не мене запитувати про це. Твори мої були для мене актом психотерапії – таким чином я позбавлявся якихось неврозів, якихось комплексів, з якими просто неможливо було жити. Оскільки грошей на психотерапевта в мене не було – я зробив це через книги.
Дуже помітна, зокрема в "Воццеку", західна культурна домінанта.
– Це природний стан речей. На Галичині люди ще дуже добре пам'ятають так звані часи "за Польщі". Ще є напівгенетична, напівісторична пам'ять про бабусю Австрію, де ми були у Європі. Це не є ознака нашого західного сепаратизму, це природньо. Можливо, так само, як приодньо на сході України – тяжіння до Росії. Там читаються російські книжки, думається російською. Я ж орієнтувався на західну літературу, бо вона мене цікавила. Але улюбленим моїм письменником є російський письменник Набоков.
Чи знайомі з вашими книгами неукраїнські читачі?
– Перекладали мене – англійською, російською, польською та білоруською. Якщо в Польщі переклад робився більш-менш легітимно, я його хоч якось звіряв, редагував, отримав бодай мінімальний гонорар за це, то Росія – як старший брат, – дозволила собі зробити переклад і опублікувати мене без моєї згоди. Існує навіть, наскільки я знаю, 2 російські переклади "Воццека", обидва однаково невдалі. Але це вже не моя проблема, оскільки це робилося нелегітимними, й навіть, можна сказати, несимпатичними шляхами.
Те, чим займається письменник, і те, чим займається редактор – речі, в якомусь сенсі, протилежні. Бо письменник тим кращий, чим далі він відірветься від грунту, буде розкутим, проте редактор – навпаки, не має права на фантазію, він мусить про грунт пам'ятати дуже добре.
– Для мне поєднувати ці дві іпостасі є органічно, тут не виникає жодних проблем. От ви кажете про відривання від грунту, про поринання в світ фантазій, але для мене письменство – це поринання в світ мови. Так само як і редагування. Отже, це те й саме. Ти намагаєшся причесати авторський текст, звести його до норми граматики, синтаксису, зрозуміти його, в'їхати в його власну поетику, в його світ, в його образну систему. Якщо навіть редагувати, а це, безперечно, доводиться робити, то робити я намагаюсь це дуже обережно.
От ви кажете, що письменництво для вас – щось на зразок психотерапії. А музикою ви займалися з тих самих засад?
– О, це було дуже давно. Музика займає дуже велике місце в моєму житті. Зараз я лише слухач, проте й це важливо. Я закінчив музичну школу по класу віолончелі, й закінчив блискуче. Й далі хотів вчитися музики – але батьки сказали, що треба закінчити середню школу. Закінчив школу – про віолончель не було й мови. Я думав, поступлю в художню школу, але сталося так, що я пішов вчитися на інженера в Політехніку. В Політехниці я грав у рок-групі, на клавішах, бо віолончелі там не були потрібні. Далі, починаючи від 1990 року й до 1994 я трошки займався малярством. Я почав займатися цим під впливом одного художника, що сказав – "Старий, ти ж вмієш і любиш малювати, чому б тобі не зайнятися цим серйозно?". І я доволі успішно цим займався, є мої роботи в каталогах міжнародних виставок, чотири роки, зрештою, я жив з продажу своїх картин. І це було тим більш дивно, що здебільшого я займався абстрактним малярством, тобто це не був якійсь фігуративний кітч. Пізніше я зрозумів, що я не художник – я можу гратися в художника, я можу вдавати з себе художника, але я ж знаю правду – і я припинив. Образотворча моя діяльність продовжується зараз в тому, що я роблю дизайн журналу. На такому рівні, я думаю, можу працювати достатньо професійно. А от з музикою якось… само по собі заглохло. Власне, чому я згадав той період з 1990 по 1994 – тоді я записав два фортепьянні концерти, це було в рамках міжнародного бієнналє "Імпреза", напівперформенс. Але враження цих чотирьох років обумовили моє сьогоднішнє скептичне ставлення до всього так званого contemporary art.
Чому?
– Не цікавить мене це – ані як споживача, ані як продуцента. Натомість мій вроджений консерватизм постійно штовхає мене до класичних, традиційних форм. І власне, в результаті цих метань, пошуків я зупинився на письменництві.
Бути українським письменником, напевно, – справа невдячна?
– Я є патріотом України. Мені подобається повертатися на Україну, мені подобається чути українську мову. Я не люблю Київ, тому що – тут вже моє галичанство вилізає – мені здається, що більшість людей тут позбавлені самоідентифікації. Якщо на Хрещатику зупинити першого-ліпшого й запитати - "Хто ти є?" – відповідь або не прозвучить взагалі, або буде погано артикульована. Як західняк, корінний галичанин, або бандерівець, я не дуже добре чуюся на російськомовній, східній Україні. Але мені надзвичайно подобається, що ця країна – наша дурнувата – є така різна, що настільки різні ментальності в різних її куточках. Лишається, щоб ми навчилися один одного шанувати, не відокремлювати, де хохли, а де бандерівці, натомість просто приймати один одного такими, якими миє.


Юрко ІЗДРИК

Народився 16 серпня 1962 р. у м. Калуші на Івано-Франківщині. Закінчив механіко-технологічний факультет Львівського політехнічного інституту (тепер – Національний університет "Львівська політехніка") (1984). Працював два роки в Івано-Франківську на заводі авто-матизованих ливарних машин, у Калуському науково-дослідному інституті галургії (1986-1990), а з 1990 р. – незмінний редактор неперіодичного журналу "Четвер". Співпрацював з газетою "День". Член Асоціації українських письменників. Віднедавна живе і працює у Львові.
Юрко Іздрик – автор самвидавної збірки поезій "Станіслав і 11 його визволителів" (Б.м., 1996) та книг прози - романів "Воццек" (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997), "Подвійний Леон" (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000) "Воццек & Воццекургія" (Львів: Кальварія, 2002) та повісті й оповідань "Острів Крк та інші історії" (Івано-Франківськ: Лілея-НВ,1998), а також низки культурологічних есе.