преса

Автор: Олександр Бойченко
Видання: postПОСТУП, газета

УСПІХ «ГІВНЮКА»

http://www.postpostup.ua/arhiv/16/

Не знаю, хто це розпускає плітки, ніби для критиків немає нічого приємнішого за можливість повправлятися у злостивості. Мені, наприклад, набагато приємніше говорити людям щось приємне. Просто не завжди вдається знайти таку можливість. Але коли вона нарешті трапляється, то наш брат уже свого шансу продемонструвати доброту не втратить.
Отож приємна тенденція: попри перманентно критичні видавничі дні українські видавництва примудряються все оперативніше знайомити нас із резонансними зарубіжними новинками. Принаймні польськими. Лише протягом останнього року в українських перекладах з’явилися і “Польсько-російська війна…” Дороти Масловської (“Фоліо”, переклад Лариси Андрієвської), і “Хтивня” Міхала Вітковського (“Нора-друк”, переклад Андрія Бондаря), і “Дорогою на Бабадаг” Анджея Стасюка (“Критика”, переклад Остапа Сливинського), і ось – у кальварійській бібліотеці журналу “Четвер” і в перекладі Наталі Чорпіти – “Гівнюк” (“Gn?j”) Войцеха Кучока, дотепно оздоблений портретом Іздрика на обкладинці. На правах очевидця можу засвідчити, що всі названі автори й книжки у себе на батьківщині належать до найбільш обговорюваних “літературних явищ” минулої п’ятирічки. При цьому Масловська з Вітковським є безперечними лідерами в умовній номінації “Скандал”, натомість Кучок і Стасюк, окрім виразної прихильності критиків і читачів, здобули ще й найпрестижніші літературні нагороди Польщі – аж до премії NIKE (2004 та 2005 роки відповідно).
Ну, про Стасюка я ще мушу добре подумати – писати чи ні. Бо свого часу він мені урочисто пообіцяв, що в його новій книзі буде й розділ про Чернівці. Читали “Бабадаг”? Мало того, що автор не виконав обіцянки (замість розділу якісь нещасні два-три речення), то він ще й зробив мене в усьому винним. Вірте після цього письменницькому слову. Тим часом Кучок нічого мені не обіцяв (бо я з ним взагалі не знайомий; це так, а пропо, щоб потім не казали, що свій свого хвалить), зате написав дуже сильний і водночас – трапляються іноді такі дива – дуже успішний роман, наклади якого в самій лише Польщі давно подолали стотисячний рубіж. От з успішності й почнемо.
Загалом, як зауважив Павел Дунін-Вонсович, у Польщі останнім часом засоби масової інформації найохочіше говорять про твори якщо й не буквально автобіографічні, то бодай легко співвідносні з особою автора. Однією з передумов успіху, таким чином, є можливість накласти романну історію героя на життєву історію автора. Не беруся судити, добре це чи погано, але так воно є: нинішній читач на зло Барту більше цікавиться живим автором, ніж текстом. Читач любить почуватися втаємниченим в перипетії письменницької долі. Чому Єжи Пільх написав роман про алкоголіків “Під міцним ангелом” (теж, до речі, премія NIKE за 2001 рік)? Бо він сам – алкоголік. А чому Славомір Схути (чи Згути) складає інвективи проти банківської праці? Бо звільнився з банку. Подібних прикладів – скільки завгодно: “Бідака” вихованця дитбудинку Маріуша Маслянки, “Героїн” колишнього наркомана Томаша Пйонтека, “Хтивня” актуального гомосексуаліста Міхала Вітковського… За цією ж схемою робилися спроби “розкручувати” й Кучока. Заради справедливості слід зауважити, що сам письменник як може уникає відповідей на журналістські запитання, чи справді батько бив його в дитинстві канчуком. Але й чуток виявилося цілком достатньо, щоб підігріти цікавість публіки.
Інша передумова успіху в читачів – згадана премія NIKE. В Україні, звісно, важко повірити, що якась там премія, хоч би й головна, може вплинути на популярність автора. Бо нашу головну премію вручає держава. Тим самим стверджується, що лауреат – на думку держави – є найкращим письменником сьогодення. Але оскільки держава наша є замежово ідіотичною, то й державне відзначення того чи іншого автора сприймається читачами радше як його ганьба, а не тріумф. Інша справа – NIKE, яка є результатом “громадянської ініціативи”. Заснована певною фірмою і “Газетою виборчою”, премія присуджується справді незалежним журі (зокрема, довший час його очолювала в усіх сенсах легендарна гданська професорка Марія Яніон), яке за десять років свого існування зуміло переконливо довести, що ні знайомства, ні “патріотичні міркування”, ні попередня заслуженість номінанта на його (журі) вибір не впливають. За NIKE не треба стояти в черзі: вона вручається письменнику, чий твір – звичайно, на суб’єктивний, але принциповий погляд журі – виявився найкращим саме цього року. Тому премію отримували Мілош, Ружевич і Бараньчак, але так само Пільх, Стасюк і Кучок, якому на момент нагородження ледве сповнилося 30. (Члени Шевченківського комітету іноді нарікають: за що ви, мовляв, нас не любите? То я вам скажу, за що. Від самого початку 90-х найкращі книжки в Україні щороку писалися приблизно тридцятирічними авторами. Чи хоч один із них отримав вашу премію за підсумками того року, коли була надрукована книжка? І скільки з них взагалі її отримали?). Майже одночасно з романом Кучок написав “за власними мотивами” кіносценарій “Рубці” (або, може, “Смуги”? Коротше – “Pr?gi”). На головному польському кінофестивалі в Гдині того ж 2004 року фільм отримав “Золотих левів”. З “молодого й талановитого” письменника Кучок миттєво перетворився на зірку загальнонаціонального масштабу, а кількість проданих примірників роману збільшилася у двадцять разів.
Це, так би мовити, зовнішній бік успіху. Час би вже глянути й на бік внутрішній, тобто сам роман. Найефектнішою і відразу всіма розпізнаваною темою “Гівнюка” є, зрозуміло, биття. У центральній і найбільшій за обсягом частині роману наратор К. розповідає про своє дитинство, густо позначене слідами батькового (старого К.) канчука. Характерно, що старий К. бив сина зовсім не в нападах люті, а строго методично, з виховною метою – так само, як він бив пса, щоб “насиллям змусити відчути цілковиту й безумовну покору, саме такий принцип прищеплював старий К. своїм собакам і своїй дитині людської породи”. Одне слово – згадуючи Стефаника – бив, бо мусив бити. Не поспішаймо однак зводити весь роман лише до декларації прав дитини. Попри позірну реалістичність оповіді й “поточну” простоту мови (за винятком нечисленних шльонських діалектизмів), “Гівнюк” – це роман-метафора. До того ж метафора, елегантно розташована в різних світових культурних контекстах.
Скажімо, К. Якось мені важко собі уявити, щоб Кучок не читав Кафку. Навпаки, я впевнений, що це К. замість імені героя-оповідача є свідомою алюзією. Відтак роман Кучока виявляється притчею, кафкіанською моделлю стосунків між батьком і сином. Бог-батько в цій моделі карає, але він же й відпускає гріхи, а тому вимагає любові й визнання його (Його) авторитету. “Синку, послухай-но мене. Твій батько розуміється в житті на трьох речах: машинах, конях та жінках… Можливо, я не в усьому орієнтуюсь, але в жінках, машинах та конях орієнтуюсь точно. І навіть скажу тобі більше, синку, Справжньому Мужчині достатньо розумітися лише на цих речах”. Щось подібне говорив Францові і його старий К., також бажаючи зробити з сина Справжнього Мужчину. Обоє батьків мусили врешті-решт визнати, що їхні зусилля були марними: у справжньомужчинській системі координат сини так і залишилися нікчемними “здохляками”.
Едипівська амбівалентність почуттів К. до батька вдало підкреслена двома протиставленими епізодами. В одному доведений до відчаю малий мріє про війну: він міг би записатися до ворожого старому К. війська і законно – на війні як на війні – вбити його. Найрадіснішою подією дитинства К. було оголошення воєнного стану: “Тоді я подумав собі: “Невже й справді? Яке щастя!” – і вирішив записатися до русаків”. Але в іншому епізоді, щойно потрапивши до санаторію, К. починає тужити за домом і з жахом усвідомлює, що застосована до нього “система виховання” виявилася ефективною, бо в цій тузі знайшлося місце навіть для батькового канчука.
А тепер змінимо кут зору. Можливо, не буде перебільшенням сказати, що роман Кучока розповідає не стільки про трагедію сина, скільки про трагедію батька (зауважено ж мудрими людьми, що трагічні міфи складені від імені батьків, тоді як пізніші оптимістичні казки є продуктом синівської свідомості). “Гівнюк” – це роман-розвінчання Батька. Для цього треба було (що Кучок і зробив) показати старого К. на тлі його попередників. І тут роман починає перегукуватися з іншою символічною хронікою загибелі родини (символічною, бо вона означає загибель цілого життєустрою) – “Будденброками” Томаса Манна. Природний процес зміни поколінь насправді обертається в обох романах виродженням. Дід старого К. за ціле життя не вдарив жодного з членів сім’ї: не було потреби, всі і так його обожнювали. На тлі діда старий К. виглядає дрібним невдахою, він зазнає поразки на всіх фронтах, він б’є сина не тому, що сильний, а тому, що слабкий, тому що не може нічого вдіяти з часом, з “триклятою комуною”, з власною дружиною і – особливо – з побитим сином. Той, хто претендує на роль Бога, не має права бути таким жалюгідним.
Нарешті – будинок. Польські критики (зокрема Пйотр Слівінський) відразу звернули увагу на його символічну функцію в романі. Батько старого К. ще належав до міфологічного покоління богів. Він здійснив космогонічний акт – збудував дім, тобто родинний всесвіт. Цей всесвіт був ідеальним для життя (ніхто в місті не мав у ті часи такого будинку). Натомість старий К. – це вже представник постміфологічного, історичного людства, яке неминуче відпадає від абсолютного добра золотого віку і все глибше занурюється в зло. Всупереч свідомій настанові він не може бути охоронцем традицій, бо його призначення – псувати божественне творіння аж до миті остаточного западання світобудови в нечистоти. К. знає, що цей гівняний апокаліпсис відвернути неможливо, тому треба спробувати бодай втекти від нього – “по снігах і калюжах, в лопухах і ручаях, з душею у п’ятах, із серцем у горлі, … без мети, без квитків, без прав, … на всі боки воднораз”. Втім, тінь від загиблого дому-всесвіту все одно переслідуватиме його (і нас) усе життя. Туга за ним і ненависть до нього, пам’ять і страх, вічна втеча і вічне повернення – це первинні інгредієнти того перегною, на якому рясно сходять наші неврози. Але й добра література також.




Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій