преса

Автор: Сергій Батурін
Видання: SUMNO?, Інтернет-видання та мережа блоґів

Дивіться, хто прийшов

http://sumno.com/content/view/2271/1/
24.09.2007

Вони прийшли, нові письменники, і з цим фактом прийдеться змиритись, подобається він чи ні. Їх називають, – було би явище, а мудрагелі – обізвати – завжди знайдуться, – панєвропейською ґенерацією, чи то, здається, навпаки, – європейською панґенерацією. Чого б ні – красиво і по-сучасному. А ще – «оруелівським поколінням», штучно стуливши до однієї купи народжених у 1984 році і тих, хто народився хронологічно близько до цієї дати; і вже перераховують навіть імена і країни…
Поважаючи різні –ізми, не можу позбутися недовіри до визначення -десятники і, ще більше, –тисячники. Хіба що шестидесятники, породжені хрущовською «відлигою», сприймаються цільним поколінням.

А от нові, «оруелівці», такі різні і не схожі одне на одного – ані художньою естетикою, ані стилем і манерою письма… Думається, що просто прийшов час, молодий доріст піднявся аж так, що не помічати його далі просто неможливо. Першим, яскравий, як комета Галлея, засяяв на нашому літературному небосхилі харизматичний Любко Дереш, а потім вони пішли один по одному, і це вже був не обрій, а якийсь новорічний феєрверк.

Серед дебютантів 2006 року (Галя Ткачук, Отар Довженко, стронґовський, Ксенія Харченко, мережева «вісімка», – даруйте-кого-не-назвав) можна і загубитись. Галина Логінова не губиться, хоча, якщо чесно, спершу не справила вбивчого враження під час презентації «Кальварією» шістьох своїх молодих авторок, чиї книжки виходили у цьому видавництві минулого року. Хіба що запам’яталася заявою про те, що від першої особи писати важко, і ще – прочитаним кумедним уривком з роману «Червоне солодке сонце».

А текст з перших рядків приємно вражає. Він вправний, ненав’язливий, дуже легкий і якийсь ловкий. Залізним пальцями за борлак не хапає, але відкласти його на потім, якщо бодай сторінка прочитана, вже не вдається.

І гадки такої не маю – переповідати сюжет: зайве це для тих, хто вже встиг прочитати книгу, і не допоможе, якщо ви її не читали. Скажу лише, що розповідь йде від першої особи устами полтавчанки Ґаллеї Запорожець, яка вже мешкає у столиці, і яка прибуває до Іспанії вивчати якісь там філософські течії часів диктатури Франко.

Логінова – добрий оповідач: невимушено і розкуто веде вона свого читача – благо, що композиція лінійна, з ретроспективними екскурсами у спогади героїні про її стосунки з Максом, її коханим. І тільки «роман у романі» – книга, яку пише Ґаллея (вона ж – Ґала), вставлений не знати для чого у текст, втручаючись із своєю інакшістю до ритмомелодики оповіді, залишає певне нерозуміння: для чого авторка його вліпила у здорове тіло «Червоного солодкого сонця»?

Отже, дві сюжетні ліні: Ґала у Мадриді і розвиток її кохання до Макса від початку і до самісінького її від’їзду. А той роман Ґали Запорожець «Примхи острівного часу», цікавий сам собою, але стилістично чужеродний – примха самої письменниці. Гра. Бачили, як підлітки вихваляються м’язами і витворяють одне перед одним на турніку різні майже циркові штуки: я аж так вмію!

Важко позбутися враження, що для Логінової цей «текст у тексті» – екскурсія до інакшої стилістики, проба пера і гра. Авторка грається, й графічно виділяючи у тілі слів ім’я своєї героїні: намаҐалася, розляҐалася.

Особистість героїні (ба й авторки –хто знає?) вимальовується поступово, у міру розвитку роману. Ранима, Ґала довго і болісно переживає зради друга дитинства Женьки і батька, не збирається пробачати, але – пробачає. Вона то хоче, аби коханий звав її кицькою, то порівнює себе з риссю з китицями на вухах, то бачить себе левицею, вдома вона залишила улюблену кішку, що зветься Мурлін Мурло, а її коханий Макс нагадує їй левеня: «Я вирізала фотографію лев’ячого дитинчати і поставила на поличку, поряд із фотографією мого Макса. Вони дуже схожі, мій Макс і левеня. Однакові вирази фізіономій, обох так і хочеться поцілувати».

Вона, ця кицька на ймення Мурлін Мурло, не займаючи багато місця у романі, посідає неабияке у душі героїні. Її своєрідна тінь, сакральний двійник. Покровитель із звірячого царства з ранніх анімістичних вірувань. І руді вони обидві. Але поки кицька лишається із Максом у Києві, Ґала живе європейським життям. В одній квартирі з двома студентами – латинос: Марселою і Раулем. А потім – із китайцем Ке Хо Чі, який зве себе чомусь – Гаррі, і німцем Робертом. А ще її оточують купа іспанців і навіть неґр Джефрі Косінскі. І Ґала не виглядає провінційною дурепою, вона – посередник між культурами, між Сходом і Заходом. І завдяки їй знаходять спільну мову німець з китайцем, а іспанка, володарка квартири, – із латиноамериканцями.

А проблеми –то, виявляється в усіх – однакові:
«-…Китайці ми тоді, коли спілкуємося з представниками інших народів, а так ми дуже вболіваємо кожен за свою провінцію. А ти, Ґала?
— Я з Центральної України. Я думаю, що ми, з Центру, тільки й думаємо про те, щоби Захід і Схід України не порозбігалися нарізно. Не до власних, блін, центристських особливостей.»

Письмо Логінової органічне і різноманітне: короткі аж до вербальної скупості, точні речення одного уривку межують із романтичним і емоційним (можливо, навіть із перебором) текстом:
«Я ще злечу, наче пташка, понад твоїми будинками, аж над гір, аж за гори, долаючи град і бурю. Я полечу крізь ніч до сонця. До мого солодкого сонця. Пірнатиму у промінні його, наберуся світла і доброти від нього, сама стану сонцем! Дрібним, маленьким теплим чиїйсь душі сонцем. О, світе милий, я так люблю тебе, так прагну обійняти!»

Еротика у виконанні Галини Логінововї – блимання старовинного кінопроектора, спалахи стробоскопу. Тут немає місця традиційним вже «прутням», «стрижням» і «квіткам»:
«Спалах. Ванна кімната, два оголені тіла — чорне і біле. Спалах. Двоспальне ліжко. Чорні долоні на стегнах дівчини. Її тіло вигнуте, а він стоїть перед нею на колінах. Чоловічі губи поміж її ніг. Руки, губи, стегна, груди, ноги, геніталії, язики. Животи. І знову руки, губи, язики.»

От тільки кінцівка, загалом вдала і яскрава, могла би бути влучнішою, якби читач не починав її передбачати за кілька десятків сторінок, з моменту з’ясування долі двійника героїні з тваринного світу – кицьки Мурлін Мурло.

Бачите, хто прийшов: Галина Логінова, така собі вражаюче українська кицька, дівчина з (ну не можу втриматись!) «оруелівської панґенерації», з легким пером, добірним стилем і китичками на вушках.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій