преса

Автор: Кокотюха Андрій
Видання: «Інтернет-видання «Молода Україна»

Ілюзія гріха

http://www.molodaukraina.org/news.asp?IdType=5&Id=234
#2 , Серпень 2003

Три останніх роки романи Василя Шкляра «Ключ» та «Елементал» вважаються еталоном сучасної української белетристики. Тобто, вже не «книжка для еліти», але ще не «бульварне чтиво». В Україні на загал ці два романи прочитало, за приблизними підрахунками, трошки більше десяти тисяч потенційних шанувальників українського друкованого слова. Рахуємо: три видання «Ключа» (кожне тиражем навряд чи більше ніж дві тисячі — типовий середній тираж для україномовної книжки незалежно від жанру), одне видання «Елементала» (ще пара тисяч) плюс журнальна публікація в «Сучасності» (додайте ще майже дві тисячі). Припустімо, що книжку також передають з рук в руки через брак коштів у покупця продукції вітчизняного книговиробника. Десь так приблизно й виходить: трохи більше десяти тисяч. У нинішніх українських умовах — повноцінні бестселери. Адже у нас бестселер — це не лідер продажу, а лідер пущеного поголосу. Одним словом, дай Боже, аби кількість постійних читачів Шкляра стабільно трималася. Новий роман «Кров кажана» як мінімум збереже цю кількість, а коли бути оптимістом, то й додасть авторові нових фанів. Та черговий роман так і не дасть відповіді на запитання, котре мучить мене як вдячного спостерігача за розвитком сучасного українського літпроцесу: до якого жанрового табору врешті-решт остаточно причислять твори цього письменника. Бо одні називають Шкляра «детективщиком», інші іменують «фантастом», треті вперто причисляють його до творців глибокої елітарної філософської прози. Цей трошки розмитий вступ пояснює, чому жанр «Крові кажана» для себе лишаю невизначеним. Роман — і по всьому.

Так само важко визначити місце самого Василя Шкляра в сучасній українській літературі. Звісно, наші письменники поділилися на два умовних табори: ті, кого читати треба, і ті, кого читати можна. Те, що «треба», традиційно зарозуміле, безсюжетне і нечитабельне. Те, що «можна», має сюжет і цікаво написане, але саме ці ознаки вважаєються вадами «серйозного» роману. Без сумніву, Шкляр належить до останніх. Але він стоїть на тій хисткій межі, котра розділяє письменника традиційно українського від письменника сучасного. Традиційний український письменник — в першу чергу громадянин, і в текстах сюжетна оповідь часто-густо збивається на висловлення тієї самої активної громадянської позиції. Гіперсучасний український письменник плювати хотів на пошуки свого місця в процесі державотворення. Про все, що відбувається довкола, в нього стала думка, котра вкладається в одне речення: «Всі вони підараси!» Причому кожен розуміє, хто такі ці неназвані «вони». Кожен новий роман прийнято порівнювати з попередніми. Не уникне цієї участі незабаром і автор «Крові кажана». Тому слід відразу застерегти: є в тексті абсолютно зайві моменти, котрі, попри все, красномовно підтверджують сказане вище: в авторові ведуть боротьбу зрозуміле бажання письменника бути в першу чергу громадянином і таке ж саме зрозуміле бажання провести за собою читача по всіх колах пекла письменницької уяви та фантазії, не пустивши при цьому жодного фальшивого «півня». Отже, спочатку про ті дрібниці, яких, на мою думку, незабаром не буде в хорошій якісній сучасній українській белетристиці.

Скажімо, одна з основних дійових осіб роману — політик, народний депутат. Звичайно ж, він падлюка. Навіть самі народні обранці вважають більшість своїх колег людьми не на своєму місці, продажними безпринципними істотами, пустобрехами, комуняками та інтриганами. Але ж найманий убивця чи їхній «хрещений батько» не конче мусить бути причетним до політики! І його статус в жодному разі не впливає на хід подій роману. Просто нечистий на руку депутат, як і розмови на політичні теми, нехай навіть у пеклі (див. роман «Кров кажана»), чомусь вважаються неодмінними атрибутами твору української белетристики, написаним письменником віком після тридцяти п’яти років: «...Переміг на виборах — і будь ласка, раюй собі по самісіньку зав’язку. — І яка у вас виборча система? — компетентно спитала я. — Пропорційна, мажоритарна, змішана?» (стор. 142).

Ще одна деталь, котра відволікає від інтриги в романі — не менш болюче мовне питання. Між іншим, жоден з тих, хто схвально відгукнувся про «Елементала», не звернув уваги на очевидне: його герой, українець з іноземного легіону, в принципі, має дуже мало можливостей спілкуватися мовою Тараса. Та й сам Кобзар іноді переходив на російську, навіть намагався писати нею. А супермен з «Елементала» в іноземному легіоні, у Чечні, а потім — у ворожій Росії навряд чи реально говорив українською. Оминувши слизький момент середовища, Шкляр у новому романі переносить місце подій в передмістя Києва. І не може втриматися, аби не копнути зайвий раз «русскоязычных»: «Ви со Львова? — Ні, чому раптом? — Ну, разгаваріваєтє на мовє... — Зі мною всі чоловіки переходять на українську, — з погордою сказала я. — Навіть попи московського патріархату, кілери, нардепи й негри похилого віку» (стор. 138). А російську мову тут взагалі іменують щурячою. Мій колега, почувши таке порівняння, негайно запропонував продовжити список і охрестити ідиш свинячою мовою, а англійську — тарганячою. Персонажі Шкляра, певне, не відають, що на вулицях того ж таки Львова, як і будь-якого великого західноукраїнського міста, почути російську мову так само не проблема, як і в столиці, котру вперто іменують русифікованою. Між іншим, колись сам пан Василь заявив: «Українці в тюрмах не сидять, бо там не чути української мови». Натомість автор цих рядків уже рік як має можливість вивчати кримінальні справи та відеоматеріали, де вбивці та злодії дають свідчення українською чи, на крайняк, суржиком...

Написав ці рядки — і подумав: а раптом Василь Шкляр дійсно віддає таким чином данину читачам старшим, котрим поговорити й почитати про політику й утискування рідної мови — як дитині цукерку захрумати. Збиваючи їх в такий спосіб з панталику. Бо «Кров кажана» — дійсно не роздуми на суспільно-політичні теми. Вони дійсно відволікають від основного тексту в процесі прочитання, і таки дають змогу читачам на зразок мене перевести подих. Бо анотація не бреше: роман його захоплює. І зовсім не від карколомних перипетій сюжету. Котрий, до речі, так само виглядає необов’язковим і скидається на те, що журналісти називають інформаційним приводом. Детективна лінія досить умовна. Маємо факт загадкового зникнення і, ймовірно, вбивства бізнесмена Нестора, котрий зраджував дружині і залазив у борги. Маємо факт розкриття цього злочину кострубатим і малограмотним сільским ментом Притулою з неодмінним фінальним монологом на тему «як це було». Всі привиди, голоси та марення, котрі впродовж роману переслідують героїню як кара за грішне життя, отримують своє логічне і цілком реальне, навіть приземлене пояснення. Але перед нами не детектив у чистому вигляді. Так само не містичний трилер. Роман без жанру, але з сюжетом. Роман як здійснений факт.

Подих защемлює від іншого. Василь Шкляр пішов далі банальної детективної інтриги, фольклорної чортівні та любовної історії. Якби читати книжки українською в Україні нарешті стало модним, феміністки вже пікетували б книгарні, де продається «Кров кажана», вимагаючи заборонити його за приниження жіночого образу. Бо перед нами — справжній стовідсотковий чоловічий роман, котрий жінки, що ведуть визвольну боротьбу проти присутності чоловіків в одному з ними вагоні метро, не сприймуть генетично. І те, що написаний він від імені жінки, лише додає йому «чоловічості».

Анастасія — жінка, яка хоче чоловіка і отримує від фізичної близькості насолоду. Дотепер українські письменники або зі спадковою цнотливістю, за яку вони видають власне святенництво, обходили «цю» тему, або зводили «це» до поцілунків під тихими вербами серед темної ночі, або не могли спромогтися написати щось оригінальніше за «туди-сюди». «Кров кажана» вже задає новий рівень. Ставить планку, нижче якої опускатися вже ніби й не годиться. Втративши (чи вбивши?) чоловіка, Настя не надто переймається. Бо між ними, судячи з тексту роману, не було того шаленого, оспіваного українськими поетами кохання. Ними керувала пристрасть, іноді навіть подібна до тваринної: «Я дала обітницю. Сама собі заприсягалася... не любити одним-одного чоловіка» (стор. 145). Знаючи характер своєї героїні, автор дозволяє їй віддатися священникові. А той, в свою чергу, теж запалився пристрастю до Насті. Прошу зазначити: саме пристрастю, жодної «ах-ох любови». Адже людьми керує пристрасть. Це — стрижнева тема всіх згаданих тут романів Шкляра. Саме тому вони впевнено тримаються на перших позиціях українських літературних топів.

Хоча статева нестримність служителів церкви — тема в загальному літературному контексті зовсім не нова. Згадайте хоча б «Декамерона». Або «Овода» Етель Ліліан Войнич, про дитя гріха священника та його коханку. З більш сучасного візьміть «Ім’я троянди» Еко (славетна сцена гріхопадіння послушника з волоцюжкою) та «Шкіру для барабана» Переса-Ріверте (статевий потяг вартує інквізитору кар’єри). Правда, ви можете закинути, що все це — католицькі священники. Ще краще: значить, отець Серафим із «Крові кажана» чи не перший православний священник в сучасній українській літературі, котрий керується не заповідями, а пристрасним покликом плоті. Він осліпляє його, через це він порушує заповідь «Не убий».

Тут ми приходимо до, на мою думку, основного. Цю тему справді роздивиться не кожен навіть уважний читач. А йдеться лишень про те, що героїня вустами автора пропонує прибрати або вдосконалити одну з заповідей. Саме — «Не чини перелюбу»: «Ви пропустили один дуже смертний гріх, який, власне, своєю непростимістю посідає друге місце в цьому реєстрі... Кожен забуває насамперед те, на що сам слабує» (стор. 143). Отже, гріх — не перелюб. Гріх — коли жінку беруть силою, та ще й знущаються при цьому. Такого гріха в романі немає, натомість маємо неприкаяну Настю, котра прагне любові, але з власною полігамністю нічого вдіяти не може: «Чому ви, чоловіки, завжди думаєте, що все відбувається з вашої волі? Жоден геракл не згвалтує навіть дюймовочку, якщо вона того не захоче» (стор. 60). Тому в її «послужному» списку, крім чоловіка, ще священник, депутат, чоловікова секретарка, чортисько з пекла, відьмак з Лисої гори, навіть на дурника-служку вона в один момент позирає як на мужчину. Є в цьому гріх? Не думаю.

У реальному житті така жінка завжди дасть собі раду, не керуючись при цьому ідеями фемінізму. В романі вона беззахисна, коли відчуває: дані їй природою жіночі чари та принади вона в цій ситуації з рятівною метою застосувати не може. Через те лякає її голос одуда, передвісника біди. Керуючись цим, погоджується на аборт: вона не готова до материнства, не готова захищати когось, окрім себе. Зрозумівши це, від Насті тікає беззахисний служка.

«Кров кажана» — книжка не про анатомію гріха, а про його ілюзію. Не треба шукати порушення заповідей там, де цього немає. Адже несвідомо кожен з нас грішить практично щодня. Усвідомивши себе в певний момент (не без участі потойбічних сил) великою грішницею, Настя ледь не втрачає глузду. Рятує її від остаточного вивиху мозку лише правда, нехай і сказана малоприємним типчиком. Отже, кожен має право почути про себе правду і дати їй, цій правді, логічне пояснення. Можливо, реальних гріхів від цього стане трошки менше. Натомість цікавих книжок — трошки більше.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій