преса

Автор: Катерина Гічан
Видання: E-MOTION, Інтернет-видання

Поваляєва і Дереш. Презентація тандему

http://e-motion.com.ua/roof/2005/09/05/2089.html

30 серпня. Про що думалося в цей час? Так, про навчання. Скоро треба було б вгризатися в наукові граніти. Тепер часи ці прийшли. І хоча треба більше часу проводити за нудними справами, ми гарно відпочили, тому і настрій все ще гарний. А ще гарнішим він міг би бути, якби ви відвідали презентацію 30 серпня в київському кнайп-клубі “Купідон”, організовану культовим видавництвом “Кальварія”. Або ж пристосували машину часу, аби туди потрапити. Адже тоді і там Дереш і Поваляєва представляли свої
30 серпня. Про що думалося в цей час? Так, про навчання. Скоро треба було б вгризатися в наукові граніти. Тепер часи ці прийшли. І хоча треба більше часу проводити за нудними справами, ми гарно відпочили, тому і настрій все ще гарний.

А ще гарнішим він міг би бути, якби ви відвідали презентацію 30 серпня в київському кнайп-клубі “Купідон”, організовану культовим видавництвом “Кальварія”. Або ж пристосували машину часу, аби туди потрапити. Адже тоді і там Дереш і Поваляєва представляли свої книжки, можна навіть сказати — кидали гранати, як в анекдоті. Чи влучили в ціль — невідомо. Але було цікаво, часом філософічно-ностальгічно, часом розхристано-радісно.

Мабуть, не всі знають, хто ж такі Дереш і Поваляєва, і чому вони виступали дуетом на презентації.

Спочатку кілька слів про Любка Дереша. Це український письменник, якому нещодавно виповнився 21 рік. Романи (а в нього їх аж три, зважаючи на вік) пише непогані. Навіть більше — досить гарні. Хоча частина “прогресивної” критики звинувачує їх у вторинності. Звісно, в кожній критиці є частка конструктивної критики. Говорити, що автору вдалося уникнути всіляких літературних впливів, було б нечесно. Так, читаючи його твори, згадуєш і Селінджера, і Андруховича, і Стівена Кінга. Але, мабуть, це нормально. Особливо зараз, коли найцікавіше, що відбувається у культурі, — це різного роду мікси та ремікси. А Дереш захопливо пише. Та ще й дуже щиро. Молодець, одним словом. Якщо вас, шановні вельмилюбі читачі, цікавить ще якась інформація про Любка — ласкаво просимо сюди. Тут — інтерв’ю з ним, новим майже Джиммі Хокінсом із “Острову скарбів”.

Світлана Поваляєва справляє враження розбійниці. Вона багато матюкається, але це виходить у неї дотепно. Крім того, відчувається гуманітарна освіта (вона професійний журналіст) — нецензурна лексика дібрана вірно, зі знанням справи. Цікаво послухати. Хоча й не всім. Визнаю. Природньо, що і тексти її переповнені нецензурщиною. Причому не тільки в літературному сенсі. Вона і живе поза цензурою. Світлана Поваляєва — ґотичний і провокаційний персонаж, ексгуматор міста (одна з її книжок так і називається “Ексгумація міста”). Побачене на презентації наводить на думки, що вона розумна, гарна і абсолютно нерозкута. Але не будемо занурюватися в психологічні нетрі. Краще сказати хоч пару слів про книжки. Вони цілком ґотично-депресивні. Себе авторка називає ґотичною і мізантропічною. Мабуть, перебільшує, адже від людського страждання не радіє, неначе дитина. В її текстах багато наркотиків і алкоголю. Один із представників “прогресивної” критики назвав її творчість “Маніфестом наркотикам”. Але це не так. Поваляєва не кайфує від галюциногенів, розчинів та іншої дурі, або від бридкості життя. Заряд її творів нагадує заряд Пазолінівського “Свинарника”, або агресивних абсурдистських п’єс, — це заряд огиди до того, на що може перетворитися людське життя.

Що об’єднало цих двох персонажів: “гарного в стилі Джиммі” Любка Дереша і мізантропічно налаштованої розбійниці Поваляєвої? Це банальне поєднання в одному проекті (чи що це було?) двох молодих авторів? Мабуть, ні. Цей тандем виявляється абсолютно закономірним із критеріїв щирості і провокаційності. Ця парочка аж занадто відкрито-справжня і незалежна, як для сучасного піар-суспільства.

Тепер нарешті ми підійшли до презентації як такої. Що ж там відбувалося? А відбувалися там читання. Традиції “избы-читальни” повертаються. Спочатку письменники мужньо читали “прогресивну” критику на себе. Їм було цікаво. Після того Дереш приступив до читання уривків із “Вісім чотири” Мірослава Нагача — юного польського автора, в колі зацікавлення якого — життя тінейджера. Звичайно, книжне життя польського тінейджера проходить під старим лозунгом “Секс — драгс — рок-н-ролл”. Замінити у цьому слогані можна тільки рок-н-ролл на ембіент, нойз, індастріал чи щось подібне. А так — усе як було раніше.

Потім Поваляєва приступила до читання уривків з її нового твору “Орігамі-блюз”. Книжка виявилася депресивною, місцями мізантропічною, місцями філософічною. І, звісно, ґотичною — до речі, це слово було найуживанішим на презентації. Одним словом, як і мало бути.

Настрій присутніх серйознішав із катастрофічними темпами. Але Дереш знову взявся за читання свого роману “Поклоніння ящірці“. До речі, Світлана Поваляєва освідчилася в коханні до цього твору. Любко трохи зніяковів. І, може, тому читав аж дуже стьобно. Взагалі, рідко зустрінеш автора, який іронічно ставиться і до себе, і до своєї творчості. А Дереш саме такий.

Так, протягом майже двох годин, зміняючи один одного на трудовому посту, читали вони свої твори. Після — автограф-сесія, фотосесія і знову інтерв’ю.

А потім “діти втомлені, але радісні верталися додому

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій