преса

Марина Меднікова: «Не хочу екстриму у власному ...

http://gazeta.univ.kiev.ua/?act=view&id=803

“Екшину в літературі нашій немає, сюжетів немає, немає..., немає..., забагато..., немає .. . І взагалі, літератури у нас немає”. А Марину Меднікову ви читали?
Ну, справжнісінький тобі український національний “екшин” (від англ. action – дія, вчинок)! “Тю”, наприклад, роман фрістайл з елементами аерофотозйомкии (видавництво “Кальварія”, 2003). Або “Терористка” (за неї авторка отримала нагороду всеукраїнського конкурсу “Коронація слова”). Стільки подій у книгах, що дихати не встигаєш. А події ж то рідні, чи актуальні, так би мовити, для нашого буття: хтось – комусь – хабаря, хтось – когось – тюк – і на небо. Хтось когось “купив”, хтось когось “продав”. Життя – як вихор. Заплющив очі, вчепився за дерево, міцніше, аби не знесло. Розплющив – а вже на тому світі. От тобі й екшин.
• Пані Марино, ваш стиль життя і темперамент такі ж, як і сюжети книг, суцілля екстриму?
- Таке життя. Екстремальне й непередбачуване. Людина, яка оприлюднює свої враження - ніякий не медіум, а свідок. Свідок обвинувачення чи свідок захисту. Це залежить не стільки від точки зору, скільки від кута зору, під яким дивишся на людей, події, процеси.
Екстремальні й непередбачувані сюжети озонують буття. Залюбки за ними спостерігаю, їх читаю, відтворюю на папері. Проте, не хотіла б стати їхньою учасницею. Не хочу екстриму у власному існуванні. Окрім одного: тішуся, продукуючи екстремальні творчі ідеї.
• Звідки у вас такі сюжети (його убили, вона завагітніла, вдома знайшли отруту, їх підставили)? Це забавки вашої уяви і вашого несвідомого чи стоси списаного паперу (“може, так, а, може, краще - так, словом, нехай буде так, ні, я вб'ю отого, ні, краще його підставити...)?
- Колись у Києві пройшла низка публікацій про судовий процес: жінка отруїла людей в їдальні. З'ясувалося, що вона причетна до ще кількох нерозкритих злочинів такого самого штибу. Вбивця в екзотичний, як на ті пуританські порівняно з нашими розпаношеними часи, спосіб вирішувала якісь свої побутові, чи квартирні проблеми. У наші дні, коли, на відміну від проминулих років, ґвалтовне, силове вирішення будь-яких питань - від моральних до матеріальних - стало повсякденням, ба, й нормою, мені й пригадався той давній випадок. Слово за словом, він обріс, як затонуле судно мушлями, новими героями, реаліями нового нашого життя, сформулювався, як текст "Терористки". Ані детективна фабула, ані кількість убитих героїв, ані карколомні сюжетні вихиляси мене, самі по собі геть не цікавлять. Написала на книзі чесно - не-детектив, аби не морочити читача. Мене бентежить питання: за віщо ми вбиваємо один одного і чи існує взагалі таке "віщо", за яке можна вбити? Мій авторський інтерес простий: якщо одвічна таїна взаємного людовбійництва цікавить хоча б одного мого читача, я припрошую його поміркувати над цим спільно. Деякі власні міркування з цього приводу я віддала героям моїх текстів. Наприклад, у "Тю!" є максима, що людина, яка собі на втіху розпинає метеликів (як ото Набоков), для мене не існує. Хоч би що вона не написала. Хоч Біблію, Коран, Тору і Агні-Йогу разом узяті.
• У вас ніколи не було страху, що одного разу вам не буде про що писати (тобто сюжети нібито є, але “до рук не йдуть”)?
- Яке ж то було б розкішне життя, коли б страхатися тільки безтем'я. Бог дасть, нова книга напишеться, а ні... то буде щось інше. Наприклад, сценарій телесеріалу про шалене кохання, над яким виплаче очі поведене на серіалах жіноцтво. До слова, видавництво "Кальварія", вже дістало від мене текст наступного роману. Це продовження "Терористки" під назвою "Крутая. Терористка-2". Маю надію, що цього року книга вийде друком, попри всі драматичні колізії й глухі кути, куди заганяє українську книгу український уряд (справжній, невигаданий державний тероризм проти україномовних видавництв). За мотивами цих книжок я зробила сценарій телесеріалу і очікую вирішення його виробничої долі. Хто прочитав, сказали - супер. Я - повірила. Приємно, коли тебе хвалять. Хто скаже: хочу, щоби мене гудили?
• Чи можете з вашої книги (наприклад, “Тю” або “Терористка”) зробити людину? Яка була б філософія її життя?
- Примірюючи на себе народну мудрість, склала для себе кілька життєвих гасел. Найправдивіше з них: хоч би що не скоїлося - все на краще. І друге: якщо не ти, то - ніхто. Це щодо життєвої філософії, дещицю якої передаю своїм героям.
• В и схожі на когось із своїх героїв? Чи це все фантазія “ззовні”?
- За Флобером, скажу: Емма - це не я. На правах авторської "дідівщини" ділюся з героями деякими своїми рисами. Зокрема, гумором. Щодо жорстокості декого з них, чи моє це? Ніде правди діти, іноді так хочеться когось замочити. Щоб знав... Аж от пригадую випадок, як фарбувала в селі стіну, побачила в кутку павука, пошкодувала зганяти - він так затишно облаштувався, сплів з павутини цілу досконалу архітектурну споруду з рурочкою нірки посередині. То обфарбувала його по колу, залишивши на стіні світлу пляму. Хай живе.
• Чому ви пишете?
- Вас усі прочитані тексти задовольняють? Не залишається невдоволеності? За своє фахове життя (я - кіноредактор) прочитала кілометри й тонни чужих писань, дев'яносто вісім відсотків з яких не налазили й на голову. Жоден з тих авторів не переймався питанням: навіщо він пише? І я не ставлю його собі. Пам'ятаєте у Рильського: "Ластівки літають, бо літається, а Ганнуся плаче, бо - пора". Сказав академік.
• Заради чого ви б відмовились від писання?
- Не думаю, що своїм скромним літературним доробком комусь вже так дошкулила, щоби від мене відкупався. Якби це сталося, то заломила б чимало. Наприклад, нове авто на зміну моєму пенсіонеру-"москвичеві", що давно вже натякає на свій заслужений відпочинок.
• З якими словами себе асоціюєте?
- Зі словами ризик, виклик, спокій, вгору, потім, вже, безлад, щастя. Залежно від обставин. Тільки ризик, мабуть, пересунула б на останнє місце. А "потім" - на чільне. Бо моя найяскравіша риса - лінощі.
• Ваші книги - це книги “екшину”. Вбив-отруїв-взнав-втік-знайшов-пішов-помер. А ви ніколи не пробували писати “спокійні” книги, книги пошуку?
- Я багато чого ще не пробувала. І це втішає. Закінчивши другу "Терористку", розпочинаю завершальну книгу трилогії. Перший роман називався "Ой" і був оприлюднений в часописі "Київ", другий ви щойно читали, це - "Тю!". Третій уже має гарну назву, яку поки що потримаю в секреті. Трилогія у завершеному вигляді має бути тим люстром, що його ставлю перед собою, перед моїм життям, нашим життям назагал. Це ми, Господи. Алілуя. Принаймні, як я себе і нас уявляю. Хто може краще - хай йому Бог помагає. Допишу, візьму тайм-аут й допіру повішу бутси на гвіздок. Дозвільно сидячи на березі Десни, або гуляючи з собаками, а їх маю двійко, або кермуючи моїм ветераном автобудування мальовничою Україною, розмірковуватиму, а чи не написати мені ще й "спокійну" книгу. Чи книгу пошуку? Як матиму час і матиму натхнення.
• У вашій “Терористці” є такий герой(антигерой), як Олег Ткач. Журналіст, що готовий продатись за першу-ліпшу сотню доларів. Журналістика в Україні - це теж Олег Ткач?
- Я мала задоволення і щастя працювати на телевізії з незабутнім Сергієм Набокою. Знаюся з Іриною Лукомською, Лесею Сакадою, Вікторією Стах, Михайлом Бринихом, Костем Дорошенком, Діаною Клочко... - людьми професійними, чесними, яскраво обдарованими. Жодних узагальнень робити не намагалася. Просто моїй героїні Зірці не поталанило на більш порядного друга. Але ж не кажіть мені, що я того Ткача вигадала. Погортаймо шпальти часописів, поклацаймо телепультом з каналу на канал...
• В чию сторону ви тюкнули вашим “Тю”?
- Якщо це не прочитано з тексту, то хіба поясниш? Тю - на нас самих, таких, якими є. Бо якщо не станемо кращими (в моєму селі Параска Ничипорівна каже: луччишими), мудрішими, завзятішими й свідомішими національно, то обернеться на нас європське маргінальне співтовариство й тицне пальнем у наш європський центр, й скаже: Тю! А я цього дуже б не хотіла.
• Кандидат в президенти Занадтий збиває на смерть п'яничку-Міністра, а потім всілякими методами намагається приховати правду? Це алюзії?
- Жодних натяків, жодних ремінісценцій, жодних паралелей. Мене на загал не цікавлять факти. Мене цікавлять тенденції.