преса

Автор: Ганна Улюра
Видання: «Київська Русь»

Ті, що грають в мультикультуралізм

Книга V, 2006

“В сучасному мультикультурному світі терпимості останнім бастіоном, що протистоїть самознищувальній ярості любові-ненависті, вважається повага до Іншого – від поваги до різних способів життя у своїй спільності через повагу до інших рас та народів до поваги щодо тварин”, – стверджує представниця люблянської школи теоретичного психоаналізу Рената Салецл. Але тут закономірно актуалізується питання: якого Іншого так пристрасно вшановують мультикультуралісти? Наскільки є він “органічною” постаттю, а не інструментом щодо моделювання культурної ідентичності “узагальненого масиву” модерного ґлобалізованого світу? Свого часу постколоніальний критик Гаятрі Співак поставила питання: чи може підпорядковане говорити? Здається, на сьогодні актуальнішим є проблема, чи може підпорядковане бути почутим?

Мультикультуралізм – це ідеологія, політика та дискурс, які стверджують правомірність і цінність культурного плюралізму, доцільність і значущість багатоманітності та різноманітності культурних форм (наприклад, етнічних і расових). У контексті М. несхожість і відмінність уже не розглядаються як «чуже», а стають просто «іншим». Затверджено в 1970-х рр. як офіційну ідеологію та політику в Канаді й Австралії, з початку 1990-х – вже на порядку денному в США, поширюється в багатьох країнах Західної Європи в умовах посилення ґлобалізації. Дискурс М. суперечливий. До його переваг належать збереження культурного плюралізму, визнання й захист багатоманітних меншин, відмова від ксенофобії, шовінізму, расових упереджень. Недоліки проявляються в етнізації соціальних взаємин, інституціалізації культурних відмінностей, іґноруванні ліберального принципу пріоритету прав індивіда (Л.Р.Нізамова на www.ecsocman.edu.ru).



Французьким бестселером 2001 року, що був номінований на „велику” Ґонкурівську премію, а натомість отримав не менш престижний “ліцеїстський” Ґонкур, став історичний мелодраматичний екзотичний роман (він насправді важко піддається визначенню за „жанровою” ознакою) француженки китайського походження Шань Са „Та, що грає в го” . Як і очікувалось, за два роки англомовний переклад цієї книжки було визнано найкращою зарубіжною книжкою року Великої Британії. Проте події навколо „Тої, що грає в го” менш за все були актом „народженням зірки”, радше приводом поміркувати про мультикультурну природу сучасної європейської літератури та про питому вагу заохочувальних нагород для „екзотичних” авторів. Шань Са еміґрувала до Франції 1990 року у віці 18 років після подій на площі Тань-Ань-Минь (це зауваження, вміщене у всіх біографічних довідках про письменницю, вельми показове, й ми ще повернемося до нього). На момент нагородження „малим” Ґонкуром Са була авторкою майже десятка творів, з яких два – романи французькою мовою – мали великі наклади, пристойний рівень продажів та схвальну критику. Твори її зібрали низку престижних нагород, починаючи з національного конкурсу дитячої поетичної творчості в Пекіні й закінчуючи відзнакою Казес та Ґонкурівською премією за перший роман „Ворота небесного спокою” 1997 року. Варто відзначити, що на час „актуалізації” Са-письменниці в контексті новітньої французької культури була вже відома Са-мисткиня: молода жінка більше двох років працювала помічницею славетного художника-сюрреаліста Бальтуса. Події напрочуд динамічного твору розгортаються в Маньчжурії 30-х років минулого століття: японська армія підкорює Китай. Композиційно роман складається з “чоловічих” (непарних) та “жіночих” (парних) частин, головною дійовою особою та наратором перших є японський офіцер, героїнею й оповідачкою других – шістнадцятирічна маньчжурська школярка. Одного дня неспокійного 1936 року на Площі Вітрів маленького китайського містечка починають партію в го юнак та дівчина. Він, переодягнений у штатське самурай, не знає, що вона – коханка одного зі страчених повстанців. Дівчина відкриває душу чужинцеві, не відаючи, що перед нею ворог. І тут показово, що ім’я юнки – Спів Ночі – ми дізнаємося разом із офіцером у фіналі роману, за мить до її загибелі: життя жінки й чоловіка зливаються в абсолютній довірі, найвищому моменті – смерті (йдеться про характерний романтичний мотив смерті в момент любовного єднання). З Франції 2001 року Маньчжурія 1936-го постає дивовижно великою країною цільних морально-чистих особистостей. Окрім очевидного композиційно-сюжетного пласта є в романі й символічний – побудований твір як партія в го, де кожна глава є черговим кроком у грі. Завдання давньої стратеґічної гри – захопити якомога більше камінців супротивника та території; натомість кожен камінець мусить мати “точку свободи” (незайнятий сусідній перетин), а певна сукупність фішок організовують групу, що поділяє між собою “свободу”. В контексті окупації та протистояння загарбникам, які є тлом для розвитку нелегких і заздалегідь приречених стосунків головних героїв, стратегії го обертаються на ємну метафору гри, де немає й не може бути переможців (і символізм чорно-білих камінців, котрі є фігурами для гри, тут самоочевидний).
Роком раніше, 2000-го, книжкою року у Франції було визнано роман „Бальзак і маленька китайська кравчиня” , написаний також вихідцем із Китаю, сценаристом, кінорежисером та прозаїком Дай Сіє. „Бальзак...” – роман підкреслено й декларовано автобіографічний. 1971 року, під час культурної революції в Китаї, Дай Сіє, як тридцять років потому його героя, було відправлено на „перевиховання”. Три роки, проведені в гірському селищі, збагатили автора непересічним досвідом, що його він і відобразив у своєму дебютному (і поки що єдиному) романі. До Франції Дай Сіє переїздить наприкінці 70-х, по смерті Мао Цзедуна. Як і у випадку з Шан Са, Сіє до свого літературного дебюту був уже відомою в мистецьких колах постаттю – режисер, нагороджений каннською “Золотою пальмовою гілкою” 1989 року за фільм „Китай, біль мій”, автор гучних стрічок „Пожирачі місяців” і „Тан ХІ”. Проте (а радше, отож) не останнім компонентом популярності китайсько-французького роману став послідовно вибудований піар, акцентований на міжкультурному характері тексту. Знаний телевізійний книжковий оглядач Бернар Піво на початку 2001 року присвятив цьому твору свою передачу, обіцяючи „Бальзаку...” шалений успіх читача та прихильність критики. Книжка буквально протягом двох місяців стала бестселером (і безумовним лідером продажу – розійшовся тираж у 140 тисяч примірників, і це лише „ориґінальні” книжки французькою мовою). Кількість видобутих премій корелювала з комерційним успіхом роману. Закономірним наслідком „рецептивного галасу” стала екранізація твору (автором якої, до речі, є сам Дай Сіє). Сюжет „Бальзака і маленької китайської кравчині” простий, в міру екзотичний та іронічний. Китай 70-х років, двох друзів-підлітків – оповідача та його товариша Лю, дітей лікарів-ворогів народу – віддають на „перевиховання” в руки справжнього народу Китаю, злиденного селянства “тибетської” частини країни (колишні опіумні плантації). Ці двоє, “молода інтеліґенція”, відрізані від світу звичних речей та спілкування, не мають надії на повернення. Єдина їхня розрада – книжки заборонених волею чільника Мао буржуазних авторів, що вони їх викрали у свого „перевихованого” та поверненого до „нормального суспільства” товариша, і місцева дівчина-кравчиня, котра виконує роль такого собі вторинного вдячного об’єкту в експериментах юнаків зі становлення особистості в польових умовах.
„Книжка ця, – пише у передмові до російського видання „Бальзака...” Леонід Цив’ян, – данина визнання французької культури, що, безсумнівно, французам приємно”, добачаючи саме в цьому першопричину вражаючої популярності роману в культурному просторі Європи. В такому аспекті літературно-критичної рецепції російський дослідник не самотній. Натомість спільним у сприйняті романів Са й Сіє є висновок на кшталт: „дивує, як Франція, ім’ям громадянина якої в ХІХ столітті було назване одне із самих потворних явищ політичного життя – шовінізм, у ХХ столітті легко, відкрито та щедро приймає у свою культуру іноземців, людей іншої, часто-густо далекої культури”. Ба більше, подібне спостереження/умовивід – „стара” європейська література плекає молодших „екзотичних” братів – є спільним у рецепції творів, що їх репрезентують як вияв мультикультурної проґресивної природи сучасного мистецтва. Показово, що ані романи Шань Са, ані книжка Дай Сіє (вочевидь, ще й через ідеологічно-ліберальне її забарвлення) не перекладені китайською мовою. Такою, зауважимо, є доля й іншого західноєвропейського бестселера китайського походження – етнографічно-автобіографічного (саме так!) роману Чжан Жун “Дикі лебеді, або Три дочки Китаю” . Наріжним каменем все ж таки постає питання успішності, власне навіть – успішності літературної стратеґії та пов’язаних із нею проблем кон’юнктури “культурного” ринку. Адже очевидно, що будь-який оприлюднений текст орієнтовано на певну – референтну – читацьку аудиторію, яка вирішує, чи надати тексту статусу культурної значущості. А отже, що вищий соціокультурний статус “аудиторії”, то більше шансів для входження того чи іншого твору в зону впливу Великого Західного канону.
Складовими літературного успіху автора (як і тексту) в культурному (символічному) просторі Старої Європи за таких умов стають:
1. Екзотичне походження автора. В найкращому випадку – східне, але в крайньому разі підійде й східноєвропейське. Мілан Кундера тут – хрестоматійний “канонічний” приклад, але є постаті й більш “прозорої вдачі”. Так, 1995 року лавреатом найвідоміших літературних премій Франції – Ґонкурівської та Медичі – став еміґрант-“неповерненець” із Радянської Росії Андрій Макін за роман “Французький заповіт”, художній рівень якого викликав і викликає сумне подивування як “чужої” західноєвропейської критики, так і “своєї” російської: загадкова руська душа на західному “ринку символічних цінностей” є таким же ходовим товаром, як і чуттєве становлення маньчжурської школярки середини 30-х чи інтелектуальні пошуки китайського хлопчини початку 70-х.
2. Наявність специфічного життєвого та культурного досвіду зі, скажімо так, категорії пост- (посткомунізму, посттоталітаризму, постколоніалізму). Для Са – це “надбання” революційного майдану Тань-Ань-Минь, що його вона втілить ув образах страчених маньчжурських повстанців, для Сіє – досвід “трудової терапії” ворогів культурної революції.
3. “Органічна” й незаперечна “вписаність” автора в контекст європейської культури. І тут не обов’язково йдеться про надбання в галузі словесності: для Са таким путівником по шляхах слави став живопис, для Сіє – кіно.
4. Пережитий і належно віддзеркалений у творчих практиках досвід еміґрації та адаптації до “великої” європейської культури. На початку 90-х оглядач “Літературної газети”, іронізуючи, назвав інтерв’ю із Зіновієм Зіником “Еміґрація як літературний прийом”. Десять років по тому ізраїльтянка російського походження Світлана Шенбрунн таврувала: “Еміґрант має право на настирливу ідею”.
5. Влучне поєднання усталених пропорцій західної культури (демонстрації шани до словесності нової Батьківщини) та впізнаваних – адаптованих до смаків європейського споживача – екзотизмів культури “вузьконаціональної”. Для прикладу, публікацію фраґментів “Диких лебедів” часопис “Іноземна література” супроводжує коментарем перекладача: “Авторці дивовижним чином вдалося поєднати погляд людини зсередини із західним світосприйняттям”. Це є найкращою рекламою для твору та окресленням його характерних особливостей (ориґінальності) водночас. Але дорікати критикам наявністю певних сприйняттєвих ґраток було би перебільшенням, адже подібні твердження мають під собою ґрунт, якщо звернути увагу на образну та мовну картину романів.



Наше згасання є тільки засліпленням нашої могутности та нашого покликання. В очах світу існує лише одна серйозна небезпека: небезпека біла. Європейській цивілізації, що стала світовою, насправді загрожують лише хвороби, які вона сама виплодила та пропагує. Саме у своїх витоках, у кузні своєї творчої життєдайности, саме у Європі ця небезпека повинна бути притлумлена (Дені де РУЖМОН «Відкритий лист до європейців»).


За таких умов ґлобалізаційні процеси щодо культури постають тут не лише домінантою західної парадиґми, але й певною мірою комерціалізацією розбіжностей: праґматика культури пов’язується з модою на “інакше” та часто зумовлює перетворення неґативних стереотипів (етнічних, національних, гендерних) у екзотичні. Подане як ориґінальне, яке разом із тим не є ідеологічно відокремленим від уже знайомого, плюс установка на індивідуальність і новизну (в названих випадках – етнічну) ґарантують споживацький успіх твору. Всередині минулого століття видатний італійській фольклорист Джузеппе Коккіара зловтішно констатував: ми придумали дикуна, перш ніж його знайшли. Як би брутально не звучало це сьогодні, в добу тотальної політкоректності, “ми” (у дещо іншому, щоправда, складі щодо часів шатобріянових та вольтерових простодушних) продовжуємо вигадувати свого “дикуна”. А це є запорукою нормального функціонування “уявної спільноти” загальноєвропейського культурного простору, завдяки цьому триває довголітній міф старої Європи. У контексті звичного розуміння орієнталізації (за Едвардом Саїдом) “орієнтали” теперішнього декларованого мультикультуралізму стають більш ніж активними суб’єктами процесів “виіншування”. І тоді ми говоримо про нюансування Інакшості: від Іншого як неґативної точки відліку до Чужого, саме існування якого зазіхає на символічну цілісність суспільства, а отже, до Іншого, що забув про своє місце (і отримав відповідне означення “націоналіста”, “фундаменталіста”, “терориста”...). І тут ємною метафорою постають “виховні” сюжетні лінії “Бальзака і маленької китайської кравчині”. Дзеркальність (нашарування?) виховних процесів у романі – а жоден із них не є власне успішним – відбивають саму ідею подвійного сенсу виховання та посилюють майже декларовану автором неспроможність однозначно оцінити будь-який прояв буття. “Відіслані на виховання, парубки займаються вихованням юнки. Відіслані на виховання примітивністю, виховують себе літературою. Відіслані на виховання селянством, виховують у селянці інтеліґентність. Виховуючи в дівчині почуття, вони плекають її розум. Скільки виховних процесів – і не один не задається до кінця. Така прикрість” (Лінор Горалік про роман Дай Сіє).

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій