преса

Автор: Кость Бондаренко
Видання: «Інтернет-видання «Молода Україна»

Ексгумація наших міст

#4 , Жовтень 2003


Живуть під містом люди. І прочани,

І міщухи. І крила — в рукавах.

Розкручується знову копійчане

Одвічне коло вицвілих розваг.

Усе так само: пиво ярмаркове,

Скрипки весільні, ліхтарі, підкови,

Кохання, плач, і смуток і пітьма

Під містом. Тільки міста вже нема.

Ю. Андрухович


Це, напевно, не рецензія. Я не люблю писати рецензії. Це, скоріше, потік свідомості...

...Колись ми працювали із Світлано Поваляєвою не лише в одному офісі, а й в одному кабінеті. Столи наші стояли поруч. За вікном було пізнє літо 2001-го, яке плавно перетікало у ранню осінь. Інтернет-видання, в якому ми працювали, знаходилося у тому місті, яке згодом буде піддане ексгумації Світланою, на розі вулиць Червоноармійської та Жилянської...

...Атмосфера, яка панувала в редакції, була на диво гармонійною. Вранці ми, напівсонні, приходили після нічних любовних баталій — кожен після своїх. Ми довго пили каву. Розпочинали роботу. Потім сперечалися про музику (Світлана фанатіє від «Королівських зайців») та поезію. А ще нам подобалося говорити про кіно. Ми ходили в Будинок кіно — у «Вавілон». Ми серед ночі могли горлати пісні під пам’ятником Шолом-Алейхему, незважаючи на те, що пісні могли мати не вельми приємний для певних національних меншин відтінок. Ми пили коньяк з горла і курили драп, зачинившись у кабінеті. У нас були нормальні дружні стосунки.

...Якось Світлана показала мені свої літературні твори. Прочитавши їх, я сказав, що буде злочином, якщо вони й далі лежатимуть у шухляді або просто займатимуть місце у компі. За кілька днів, п’ючи каву на оболонській кухні Петра Мацкевича, директора видавництва «Кальварія», я повідомив про талановиту знайому з шикарними текстами. Петро Мацкевич, якому, напевне, щоденно доводиться відбирати зерна таланту з полови графоманії, доволі скептично поставився до моїх оцінок. Проте сказав, що варто було би подивитися, оцінити. Після мене, як я розумію, Мацкевичу ще не раз називали прізвище «Поваляєва»...

...Потім я перейшов на іншу роботу. Потім Світлана зламала ногу і ми довго не бачилися. Потім нас закрутило і розкидало. Ми зідзвонювалися, але рідко. Зустрічалися, але випадково...

...Одного дня Лариска Коновалова, наша спільна знайома, при зустрічі сказала: «А ти знаєш, що у Поваляшки вийшла книжка?» — «Вау! А де?» — «У «Кальварії». За збігом обставин того ж вечора у «Барабані» за столиком я побачив Світлану Поваляєву, Петра Мацкевича і ще кількох людей, які жваво обговорювали проблему ілюстрацій. Первісно планувалося, що ілюстрації готуватиме Іда Ворс. Думаю, що еротичні фото авторки текстів у книзі в поєднанні з ілюстраціями Іди могли мати додатковий ефект — візуальної альтернативи чи пак доповнення текстів.

...А потім прийшла Світлана Поваляєва і принесла книгу...

...А потім подзвонив Олесь Доній і попросив рецензію...

Насправді це — не рецензія. Це просто роздуми. Просто потік свідомості.

Тексти Поваляєвої — не надумані. Вони досить органічні. Вона не «випендрюється», пишучи цією мовою. Це — її спосіб думання і спосіб висловлювання. Це — вона сама. Вона є доволі парадоксальною і різною. Так само, як і її тексти.

Тексти Поваляєвої (саме тексти, бо для них важко знайти означення — оповідання? есеї? нариси?) вигідно вирізняються на фоні сучасної української літератури. Одна моя знайома охарактеризувала основну масу українських літературиних творів шістьма штрихами: «Важка жіноча доля і пов’язані з нею душевні переживання», «Відчуття тотальної безвиході українства», «Тотальна сексуальна невдоволеність», «Історична несправедливість», «Фольклорні елементи», «Словесний онанізм». Ці шість позицій не дають українській літературі відірватися від землі і податися на завоювання читачів за межами Чопа, Краковця і Хутора Михайлівського.

Світлана старанно уникає вад, характерних для українського письменства. Її тексти є модерними й урбаністичними. Вона не сприймає хуторянства у повсякденному житті — тому цього самого хуторянства немає і на сторінках книги.

Тексти Поваляєвої не схожі й на більшість традиційних «жіночих» текстів. Напевне, Поваляєва ніколи б не отримала грантів престижних західних фондів у галузі гендерної проблематики. Вона просто не робить проблеми із стосунків між статями та статевих стосунків. Люди у Поваляєвої живуть, як уміють. Вона мало акцентує увагу на есхатологічних чи екзистенціальних проблемах. Авторка просто перебуває поза цими проблемами. Вона живе — живуть її тексти. Без заморочок. Без спроб пояснити «Чому?». «Бо так!» Бо так має бути.

Поваляєва змальовує Київ. Він у її текстах є впізнаваним і до фотографічності точним. Колись я не розумів Києва і підсвідомо боявся століци нашей Родіни. Не в останню чергу завдяки Поваляєвій я зрозумів це місто. Київ можна описувати по-різному. Хтось може бачити каштани, які цвітуть, хтось — хвилю Дніпрову, яка б’є. А Світлана може бачити «Каву з тарганами. Пиво з недопалками. Безсонне комп’ютерне око...»

«Ця вулиця — немов прадавній фоліант, — гортаю похапцем стіни будинків і брам. В долонях дахів — падучі зірки, неначе вервиця. Вночі. А вдень — погляди звідусіль, ніби мухи на голках...»


…Мій дім — молюск в океані осені

лежить на дні в бурштиновому листі

й фільтрує Місто

ретельно оперлинює собою параною

якщо постукає зима — нас немає вдома…


Це — також Київ. Місто, яке для Поваляєвої має невимовне ім’я (вона намагається уникати цього імені у текстах), але яке впізнається і відчувається. Відчувається у своїй англо- і російськомовності, в які вплітається україномовна думка Світлани Поваляєвої.

«Поваляєва — це жіночий варіант Іздрика», — пожартував Олесь Доній. Не погоджуся. В Іздрика — своя специфіка, своя експресія, своя манера тексту. Поваляева — це просто Поваляєва.

І ще. Останнім часом в українській літературі прийнято говорити про занепад і загибель міст. Особливо це стосується західноукраїнської літератури — суцільний тернос по втрачених львовах, станіславах, дрогобичах. Можна навести десятки, а то й сотні цитат. Поваляєва зі сміхом говорить, що її дехто вважає львівською письменницею. Насправді вона відрізняється від тих, хто квапиться ховати міста і ставити над ними важкі нагробки: вона ЕКСГУМУЄ своє місто. Як Шліман — Трою. Як Доменіко Фонтана — Помпеї.

Можливо, ексгумоване місто комусь видасться порожнім. Комусь здаватиметься, що від нього негарно пахне. Все залежить від нас самих. Зрештою, ми живемо в цьому місті. І ексгумація міста — це в першу чергу ексгумація нас самих. Майже трьох мільйонів його мешканців. Майже трьох мільйонів героїв книги Світлани Поваляєвої.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій