преса
Автор: Кость БондаренкоВидання: «Інтернет-видання «Молода Україна»
Ексгумація наших міст
#4 , Жовтень 2003Живуть під містом люди. І прочани,
І міщухи. І крила — в рукавах.
Розкручується знову копійчане
Одвічне коло вицвілих розваг.
Усе так само: пиво ярмаркове,
Скрипки весільні, ліхтарі, підкови,
Кохання, плач, і смуток і пітьма
Під містом. Тільки міста вже нема.
Ю. Андрухович
Це, напевно, не рецензія. Я не люблю писати рецензії. Це, скоріше, потік свідомості...
...Колись ми працювали із Світлано Поваляєвою не лише в одному офісі, а й в одному кабінеті. Столи наші стояли поруч. За вікном було пізнє літо 2001-го, яке плавно перетікало у ранню осінь. Інтернет-видання, в якому ми працювали, знаходилося у тому місті, яке згодом буде піддане ексгумації Світланою, на розі вулиць Червоноармійської та Жилянської...
...Атмосфера, яка панувала в редакції, була на диво гармонійною. Вранці ми, напівсонні, приходили після нічних любовних баталій — кожен після своїх. Ми довго пили каву. Розпочинали роботу. Потім сперечалися про музику (Світлана фанатіє від «Королівських зайців») та поезію. А ще нам подобалося говорити про кіно. Ми ходили в Будинок кіно — у «Вавілон». Ми серед ночі могли горлати пісні під пам’ятником Шолом-Алейхему, незважаючи на те, що пісні могли мати не вельми приємний для певних національних меншин відтінок. Ми пили коньяк з горла і курили драп, зачинившись у кабінеті. У нас були нормальні дружні стосунки.
...Якось Світлана показала мені свої літературні твори. Прочитавши їх, я сказав, що буде злочином, якщо вони й далі лежатимуть у шухляді або просто займатимуть місце у компі. За кілька днів, п’ючи каву на оболонській кухні Петра Мацкевича, директора видавництва «Кальварія», я повідомив про талановиту знайому з шикарними текстами. Петро Мацкевич, якому, напевне, щоденно доводиться відбирати зерна таланту з полови графоманії, доволі скептично поставився до моїх оцінок. Проте сказав, що варто було би подивитися, оцінити. Після мене, як я розумію, Мацкевичу ще не раз називали прізвище «Поваляєва»...
...Потім я перейшов на іншу роботу. Потім Світлана зламала ногу і ми довго не бачилися. Потім нас закрутило і розкидало. Ми зідзвонювалися, але рідко. Зустрічалися, але випадково...
...Одного дня Лариска Коновалова, наша спільна знайома, при зустрічі сказала: «А ти знаєш, що у Поваляшки вийшла книжка?» — «Вау! А де?» — «У «Кальварії». За збігом обставин того ж вечора у «Барабані» за столиком я побачив Світлану Поваляєву, Петра Мацкевича і ще кількох людей, які жваво обговорювали проблему ілюстрацій. Первісно планувалося, що ілюстрації готуватиме Іда Ворс. Думаю, що еротичні фото авторки текстів у книзі в поєднанні з ілюстраціями Іди могли мати додатковий ефект — візуальної альтернативи чи пак доповнення текстів.
...А потім прийшла Світлана Поваляєва і принесла книгу...
...А потім подзвонив Олесь Доній і попросив рецензію...
Насправді це — не рецензія. Це просто роздуми. Просто потік свідомості.
Тексти Поваляєвої — не надумані. Вони досить органічні. Вона не «випендрюється», пишучи цією мовою. Це — її спосіб думання і спосіб висловлювання. Це — вона сама. Вона є доволі парадоксальною і різною. Так само, як і її тексти.
Тексти Поваляєвої (саме тексти, бо для них важко знайти означення — оповідання? есеї? нариси?) вигідно вирізняються на фоні сучасної української літератури. Одна моя знайома охарактеризувала основну масу українських літературиних творів шістьма штрихами: «Важка жіноча доля і пов’язані з нею душевні переживання», «Відчуття тотальної безвиході українства», «Тотальна сексуальна невдоволеність», «Історична несправедливість», «Фольклорні елементи», «Словесний онанізм». Ці шість позицій не дають українській літературі відірватися від землі і податися на завоювання читачів за межами Чопа, Краковця і Хутора Михайлівського.
Світлана старанно уникає вад, характерних для українського письменства. Її тексти є модерними й урбаністичними. Вона не сприймає хуторянства у повсякденному житті — тому цього самого хуторянства немає і на сторінках книги.
Тексти Поваляєвої не схожі й на більшість традиційних «жіночих» текстів. Напевне, Поваляєва ніколи б не отримала грантів престижних західних фондів у галузі гендерної проблематики. Вона просто не робить проблеми із стосунків між статями та статевих стосунків. Люди у Поваляєвої живуть, як уміють. Вона мало акцентує увагу на есхатологічних чи екзистенціальних проблемах. Авторка просто перебуває поза цими проблемами. Вона живе — живуть її тексти. Без заморочок. Без спроб пояснити «Чому?». «Бо так!» Бо так має бути.
Поваляєва змальовує Київ. Він у її текстах є впізнаваним і до фотографічності точним. Колись я не розумів Києва і підсвідомо боявся століци нашей Родіни. Не в останню чергу завдяки Поваляєвій я зрозумів це місто. Київ можна описувати по-різному. Хтось може бачити каштани, які цвітуть, хтось — хвилю Дніпрову, яка б’є. А Світлана може бачити «Каву з тарганами. Пиво з недопалками. Безсонне комп’ютерне око...»
«Ця вулиця — немов прадавній фоліант, — гортаю похапцем стіни будинків і брам. В долонях дахів — падучі зірки, неначе вервиця. Вночі. А вдень — погляди звідусіль, ніби мухи на голках...»
…Мій дім — молюск в океані осені
лежить на дні в бурштиновому листі
й фільтрує Місто
ретельно оперлинює собою параною
якщо постукає зима — нас немає вдома…
Це — також Київ. Місто, яке для Поваляєвої має невимовне ім’я (вона намагається уникати цього імені у текстах), але яке впізнається і відчувається. Відчувається у своїй англо- і російськомовності, в які вплітається україномовна думка Світлани Поваляєвої.
«Поваляєва — це жіночий варіант Іздрика», — пожартував Олесь Доній. Не погоджуся. В Іздрика — своя специфіка, своя експресія, своя манера тексту. Поваляева — це просто Поваляєва.
І ще. Останнім часом в українській літературі прийнято говорити про занепад і загибель міст. Особливо це стосується західноукраїнської літератури — суцільний тернос по втрачених львовах, станіславах, дрогобичах. Можна навести десятки, а то й сотні цитат. Поваляєва зі сміхом говорить, що її дехто вважає львівською письменницею. Насправді вона відрізняється від тих, хто квапиться ховати міста і ставити над ними важкі нагробки: вона ЕКСГУМУЄ своє місто. Як Шліман — Трою. Як Доменіко Фонтана — Помпеї.
Можливо, ексгумоване місто комусь видасться порожнім. Комусь здаватиметься, що від нього негарно пахне. Все залежить від нас самих. Зрештою, ми живемо в цьому місті. І ексгумація міста — це в першу чергу ексгумація нас самих. Майже трьох мільйонів його мешканців. Майже трьох мільйонів героїв книги Світлани Поваляєвої.