преса

Автор: Яна ДУБИНЯНСЬКА
Видання: Дзеркало тижня, газета

ЛЮБКО ДЕРЕШ: «ТІ, ХТО НАЗИВАЄ МЕНЕ ВУНДЕРКІНДОМ...

ЛЮБКО ДЕРЕШ: «ТІ, ХТО НАЗИВАЄ МЕНЕ ВУНДЕРКІНДОМ, ЗА БАЗАР ВІДПОВІДАТИМУТЬ!»

№ 46 (574) , 26 Листопада - 2 Грудня 2005 року
http://www.zn.kiev.ua/nn/show/574/51867/

Робертіно Лоретті, як відомо, виріс.

Із юними геніями чи вундеркіндами завжди так: виростають, незважаючи ні на що, і, відповідно, втрачають статус юних геніїв чи вундеркіндів. А водночас, як правило, втрачають усе. Подальша історія або просто сумна, або навіть трагічна, — а тоді постає грізне запитання: хто винен? Чи не ті, хто колись проголосив наївну дитину генієм, зваливши на неї непосильний тягар, який врешті-решт її переломив?!

На початку нового тисячоліття у в’яло текучому сучукрлітпроцесі сталася помітна подія, привід для дискусій, як мінімум, на кілька років наперед. Привід на ім’я Любко Дереш. Сімнадцятирічний хлопчик із маленького містечка піді Львовом опублікував спочатку у львівському андеґраундному журналі «Четвер», а тоді у видавництві «Кальварія» (договір на твір неповнолітнього автора підписували батьки!) свій дебютний роман «Культ».

І почалося. Захоплення: в українській літературі з’явилася нова зірка, наш Пєлєвін вкупі з Ніцше і Борхесом! Сумніви: а чи був хлопчик, може, це взагалі містифікація, колективний псевдонім кількох дорослих дядьків? Скепсис: юнак, мабуть, виклав у цій книжці весь свій невеличкий досвід, про що він писатиме далі? І застереження: дивіться, погубите бідну дитину, хіба вперше?..

На сьогодні Дереш, якому вже двадцять один, написав і видав ще дві книжки: «Поклоніння ящірці» та «Архе». Його твори миттєво розходяться на кволому українському книжковому ринку, перевидаються, перекладаються у братніх слов’янських країнах, а «Культ» уже возили на Лейпцизький книжковий ярмарок і продали не останньому німецькому видавництву.

Тим часом Любко закінчує навчання за спеціальністю «Облік і аудит» на економічному факультеті ЛНУ, веде здоровий спосіб життя, ввічливо спілкується з пресою і на рівних — із шанувальниками (за спинами яких під час роздавання автографів його годі роздивитися!) і геть не справляє враження зіпсованого або пригніченого раннім успіхом. Тож не бачу підстав вважати, що саме ця історія про юного генія мусить закінчитися швидко і сумно.

Адже для таких існує і запасний вихід. Вирости й стати дорослим генієм.

— Любку, як ти думаєш, коли тебе нарешті перестануть сприймати як вундеркінда і почнуть оцінювати «по-дорослому»?

— Я не можу, звичайно, назвати точну дату… мабуть, для цього ще знадобиться трохи часу. Та врешті-решт люди повинні зрозуміти, що я досяг європейського повноліття, тож мою особу вже не можна визначати словом «вундеркінд». Сподіваюся, це станеться після виходу наступної книжки, адже мені на той час, напевно, виповниться двадцять два роки. Вона трохи відрізнятиметься від усього раніше написаного, зокрема від останнього мого роману «Архе». Швидше, це буде своєрідним поверненням до більш класичних форм на кшталт «Поклоніння ящірці». Я хотів би, щоб цю книжку сприймали без огляду на мій вік.

— Чи не боїшся цього моменту? Адже дорослих письменників багато…

— Насправді у ставленні як до вундеркінда ніяких поблажок немає, як це може здатися збоку. Можливо, навіть навпаки, висуваються трохи завищені вимоги: мовляв, дитя лізе у дорослу літературу, візьмемо з нього за повний квиток! Тож хай буде те, що буде. Гадаю, боятися тут нічого. А ті, хто називає мене вундеркіндом, рано чи пізно за базар відповідатимуть.

— У літературному середовищі вперто циркулюють чутки, що «золотий хлопчик» Любко Дереш запроданий видавництву «Кальварія» весь і назавжди. Не говоритимемо про гроші, але наскільки в тебе кабальний договір за іншими умовами? Чи мусиш випускати, скажімо, книжку на рік? Чи можеш за бажання піти до іншого видавця?

— По-перше, хочу сказати, що жодних договорів із «Кальварією» на мою творчість загалом ми не підписували. «Кальварії» належать наразі тільки ті три твори, які вже опубліковані в цьому видавництві, а моя подальша творчість цілком вільна. Вже готовий новий роман, і думаю, що є сенс запропонувати його кільком видавцям, які виявлять до нього зацікавлення, а тоді подивитися, хто зможе запропонувати кращі умови. Бо все ж таки література — це ринок, а не родинні стосунки, і письменники теж повинні прислухатися до ринкових вимог.

— Взагалі-то, більш поширена практика, коли автор знаходить «свого» видавця і надалі, якщо все гаразд, залишається з ним. Тебе щось не влаштовує у «Кальварії»?

— Повторюю: це не є справою такої собі родини — видавець і письменник, це справа ринку. Мої книжки — також ринковий товар. З того моменту, як я передаю права видавцеві, він поводиться з твором не як із частинкою мого серця, а як із товаром, і, відповідно, я також мушу поводитися зі своїм завершеним продуктом так само: як із товаром. Я за освітою економіст, тому більш-менш розумію ці принципи. Треба жити сучасно і, по можливості, грамотно.

— А твої закордонні контракти — це переважно моральне задоволення, слава у певних колах чи «дорослі» гонорари теж?

— Я думаю, що це і перше, і друге, і третє. Тобто я ще не знаю, наскільки високими будуть мої гонорари, це залежить від того, як книжка продаватиметься. Побачимо.

— Чи міг би ти писати «у стіл»? Маю на увазі, якби в тебе не було, як тепер, повної впевненості, що це буде опубліковано.

— Не знаю… Життя покаже, я нічого не можу обіцяти.

— А коли ти писав свою першу річ?

— Я її писав для себе, для друзів. У певному сенсі, мабуть, це можна було назвати «писанням у стіл». Я пишу передусім для того, щоб самому отримати задоволення від процесу написання, процесу перечитування написаного, інакше навіщо писати, якщо це не в кайф?

— Ти часто зустрічаєшся з читачами, бачиш їх в обличчя і, думаю, уявляєш собі, чого саме вони від тебе чекають. Яка спокуса перемагає: намагатися відповідати очікуванням чи, навпаки, в жодному разі себе не повторювати?

— Якось одна приятелька порадила мені хитру річ. Вона сказала: якщо ти не можеш знайти книжку, яку б тобі було приємно читати, напиши її сам. Я скористався цією порадою, коли писав «Поклоніння ящірці», коли писав «Культ», коли писав «Архе». І тепер бачу, що всі ці книжки викликають зацікавлення у читача. Таким чином я переконався: те, що цікаво особисто мені, цікаво і моєму читачеві. Відповідно, я знайшов кореляцію між своїми інтересами та інтересами тих людей, які купують мої книжки. Тож у цьому плані я спокійний.

— Можна простежити, як від досить зрозумілих і сюжетних речей ти дійшов до всіляких текстових ігор та абстракцій. Тепер повертаєш назад? Чому саме так?

— Скажімо так: я ніколи не обіцяв, що завжди буду таким, яким мене звикли бачити. У цьому творі — вочевидь, ідеться про «Архе» — я просто писав те, що мені справді хотілося, тобто я мав інтерес до експериментів. Кожен твір хронологічно породжений якимось внутрішнім чи зовнішнім життям письменника. Так само й «Архе» — він був породжений моїм зацікавленням певним набором ідей, які в мене виникли на той час і які я у цій книжці виклав.

— Наскільки для тебе у творчості важить власний досвід? Адже в молодої людини його не так багато, тож які чинники ти долучаєш, коли він вичерпується?

— Додаю, хоч як це смішно, фантазію. Але практика свідчить, що така суміш досвіду і фантазії — не найгірший варіант. Бо люди читають, говорять мені потім приємні речі, як їм було цікаво тощо. Я розумію, що читачам це подобається. А отже, це справді не найгірше з того, що може бути.

— Тепер часто можна почути у контексті розмови про молодих авторів: ось декому, не будемо показувати пальцем, одразу щастить, але потім… А справді, якщо чесно: що поганого і важкого у ранньому успіху?

— А що поганого взагалі в житті, в нашому існуванні? Я не думаю, що на такі речі потрібно дивитися окремо. Це частина життя. Я намагаюся сприймати це спокійно, цілісно, не тікати від того, не вдавати, що мене це не стосується. Ось і все.

— На твою думку, чи ти вже можеш дозволити собі… не казатиму «творчу кризу», але «відпустку»? Наприклад, якщо ти два роки не випускатимеш книжок, тебе чекатимуть — чи мусиш за будь-яку ціну триматися «в обоймі»?

— Не знаю, чи мене чекали б, чи ні. Наразі «творчої відпустки» не планую, тому що постійно є бажання, навіть потреба щось писати. Якщо настане ця «творча криза», тоді й поговоримо.

— Твоє нинішнє життя проходить переважно за комп’ютером, на літературній андеграундній тусовці чи де і як?

— Мені тепер доводиться суміщати багато речей: і з навчанням якось закінчувати, і встигати писати, і допомагати батькам, зрештою, і друзям треба увагу приділяти… Тож на літературні тусовки часу не залишається.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій