преса

Автор: Анастасія Богусловська
Видання: АРТвертеп, Інтернет-видання

Маг і непрОстий української літератури

Маг і непрОстий української літератури. Письменник Тарас Прохасько не знає кордону мiж звичайним реалiзмом i магiчним
http://www.totu.pl/news/ua/go/305039
22 грудня 2006

Тарас Прохасько — письменник, автор книг «Інші дні Анни», «FM-Галичина», «НепрОсті», «Лексикон таємних знань», «З цього можна зробити кілька оповідань». Лауреат видавництва «Смолоскип» (1997), член Асоціації українських письменників. За шкільних років юний Тарас Богданович не читав жодного радянського письменника. Десь у 12 років зрозумів, що буде писати. Але після закінчення школи вступив на біологічний факультет Львівського державного університету ім.Франка. Докладно вивчав ботаніку. Працював у лісовому господарстві, вчителем у школах, барменом, у художній галереї, на телестудії. Поважає Франциска Асизького. За знаком зодіаку — Телець. Улюблений колір — зелений, любить музику Бреговича, але ще більше — ансамблі весіль і похоронів. Любить робити багато справ одночасно, міняти заняття.
«Найскладніша — людина проста»
В. Симоненко

— У письменника Тараса Прохаська за останні десять років вийшло чотири прозові книги та одна книга інтерв’ю. Чому ви так ощадливо пишете? Довго працюєте над текстом чи не вистачає нових ідей?

— Це через те, що у мене немає жаги писання. Це така особиста річ. І ще через те, що у мене є надзвичайна довіра до читача. Я вірю, що читач сам домислить те, про що я не договорив. Мені здається, що краще віддати на домислення, дочуття, ніж переговорити і зіпсувати, ніж нав’язувати себе.

— Свого часу ви були барменом, журналістом, біологом і лісником. Ви є також відомим письменником. Ким вам найкомфортніше працювати?

— Найкомфортніше було барменом. Тому що, виявилося, мені найбільше подобається робити ті речі, які в інших викликають радість.

— Наприклад, наливати спиртне?

— Ну, тут не йдеться просто про наливання. Я міг би цілу лекцію прочитати про правильне і неправильне барменство. І наливання в цьому займає останнє місце.

— Тоді що? Важливо вміти вислухати людину?

— І навіть не це. Важливо вміти її зустріти та зробити так, щоб ця зустріч була незабутньою для тієї людини, яка випадково приходить до тебе.

— Ви не схожий на людину, яка шанує вчення Дейла Карнегі «як надурити своїх друзів і не зробити їх своїми ворогами», американська посмішка — теж не ваш стиль. Схоже, ви маєте свій секрет, як зробити так, щоб приємно вразити людину. Може, це письменницьке вміння переживати життя іншого, перевтілюватися?

— Просто все закінчується і починається з тієї простої євангельської істини, що кожна людина, яку ти зустрічаєш, є зовсім іншою. Ти можеш назвати її дурнем, і в цьому полягає твоя мужність. Бо ти повинен бути мужнім і називати речі своїми іменами. Людина може бути недоброю, поганою з твоєї точки зору, але треба пам’ятати, що немає жодних аргументів, що ти чимось кращий за неї. Тобто це питання рівності є надзвичайно важливим. Ми — такі самі, і немає жодної людини, яка б не була варта звання людини й уваги до себе. Я можу знати, що я прочитав більше книжок або що я краще мию келихи від своєї помічниці. Але при цьому вона щось інше робить набагато краще за мене.

— Повернімося до питань літератури. Кого ви поважаєте як автора з вітчизняних та зарубіжних письменників?

— Я оцінюю текст, з одного боку, емоційно, на рівні «це мені подобається» чи «не подобається», а з іншого — професійно. Тут є захват вiд того, чого я не можу зробити. Таємниця у тому, як це написано, є для мене найважливішим критерієм у величині письменника. Для мене у світовій літературі авторитетами є Данило Кіш та Богуміл Грабар із Сербії, Сергій Довлатов з Росії, Генрі Міллер з Америки. Я ніколи не роблю нічого подібного до них, тому що знаю: це зайнята ними територія, і настільки опрацьована, що я не можу претендувати на щось подібне.

— Ваш стиль письма порівнюють iз латиноамериканським магічним реалізмом. Саме тому я думала, що ви назвете якщо не Маркеса, Борхеса, то хоча б Аргедаса, Астуріаса чи Льосу.

— У мене немає відчуття кордону між звичайним реалізмом та магічним чи критичним реалізмом. Немає ніякого суттєвого наповнення цих понять, бо все є реальним. Є лише різні форми реальності. Насправді я є людиною мови. Все це відбувається у мові та мовних конструкціях. І, переконаний, що все, що може бути сказане, вже є реальним. Хоча мушу визнати, що, на свій сором, я не знаю жодних канонів чи стилів писання. Єдина теорія писання, яка може бути для мене якимось підгрунтям, — це генетика, біологія. Мені здається, що природа, якісь земні речі самі по собі є текстом, і ми маємо шанс відчитати той чи інший фрагмент.

— А я думала, що перераховування якихось незрозумілих термінів, опис того, як розростається ракова пухлина, розповідь про рослини — це такий своєрідний прийом, авторська «фішка», яка дозволяє вам як письменнику бути впізнаваним.

— Це, власне, те, про що я говорив. Це довіра до читача, який зрозуміє, про що говориться. Якщо його що-небудь у тексті торкнуло, то він зробить все для того, щоб визначити, що саме, дати своє пояснення. Найвищим ідеалом для мене є співтворення. Важливо заторкнути кілька речей, які би пробуджували власні спогади, власний досвід, бажання самому пояснити ту чи іншу річ. Ясно, що воно не буде правдоподібним. Найбільше з того, що мені хотілося б, — це щоб написане мною було тим, грубо кажучи, домкратом, який би підіймав щось всередині людини, щоб читач зрозумів цінність усього, що з ним відбувається. Якщо автор говорить про банальне, то читач може подумати, що і він має якісь свої особисті речі, про які він може якщо не говорити, то принаймні думати. І це найважливіше, це те, про що я би мріяв.

— Для того щоб писати, треба мати достатньо особистого досвіду, багато чого пережити, відбути багато пригод, про які можна потім розповісти читачу. Так?

— Література така ж різна, як різними є долі людей. Є люди, які нічого не знають, але пишуть геніальні речі, а є такі, які пишуть тільки про те, що знають.

— І ви з тих, хто пише про те, що пережив собисто?

— Так.

— І не важко писати щиро про себе, адже ваші рідні, знайомі можуть впізнати за текстом вас чи навіть себе?

— Абсолютно не важко, тому що, крім усього іншого, я є людиною з XIX століття, і я вірю у такі речі, як покликання автора.

— Покликання до чого? Підіймати громадянську свідомість? Служити народу?

— І це теж. Але тут ідеться про те, що література повинна бути ужитковою, тобто утилітарною.

— Але ж зараз найбільшою популярністю користуються дешевенькі романи на зразок «Поцелуй срєді роз», «Таінственноє убійство» тощо.

— І дуже добре. Якщо про це добре написати, то супер. Але я просто не вірю в те, що така література є насправді ужитковою, прагматичною, корисною. Я, наприклад, не бачив жінок, які б почитали про поцілунок серед троянд, і їм тому все дуже кльово вдалося зробити в особистому житті. І натомість я бачив інших жінок, які читали зовсім іншу літературу, і їхнє життя було набагато кращим від життя тих, які користувалися оцим мануалом.

— Ви справляєте враження людини, яка не дивиться телевізор, іде подалі від цивілізації, живе подовгу в Карпатах…

— Це неправда. Телевізор я дивлюся, але не так часто. І мої улюблені програми мої діти відносять до категорії ДДК, тобто дуже дурне кіно. І ми з ними дивимося тільки ДДК. Тобто найбільшу насолоду від телевізора можуть принести якісь абсолютно дурацькі фільми, але саме в них дуже файно віднаходяться якісь речі, які роблять кіно кіном.

— Але ж ви любите блукати горами, побути на самоті?

— Так, але на це залишається щораз менше часу. Сьогодні я працюю таким собі конвеєрним журналістом в одному з франківських видань, пишу по дві шпальти на тиждень на різні теми.

— А як же творчість?

— Це також є творчістю. А на написання книжок доводиться уривати час.

— В «НепрОстих» є дуже неоднозначні моменти. Це коли головний герой любить (у всій багатогранності цього слова) свою дружину, після її смерті — їхню дочку, потім свою онуку. В «Інших днях Анни» є дуже гарні чуттєві, еротичні моменти — холодна постіль, обвітрені губи, цитрини… Дружина не ревнує вас до творчості, до образів?

— Ні, адже в літературі не йдеться про безпосередній досвід. Я завжди кажу про те, що я знаю, але з ким і як я знаю, і в що це трансформується далі, це вже є питанням літератури. Тобто це не є документальною штукою.

— Якщо не секрет, над чим працюєте зараз?

— Це буде урбаністично-анімалістична повість. Про пса, який живе у місті. Жодної містики, тільки якісь дуже побутові, сентиментальні речі. Вже є видрукована обкладинка у видавництві, але сам текст ще не дописаний.

— Скажіть, а правда, що в Карпатських горах настільки відчувається дух предків, що там збереглися традиції? Після прочитання ваших романів виникає таке відчуття… як після перегляду «Тіней забутих предків». Куди треба їхати, щоб побачити такі Карпати?

— Карпати такі будь-де. Специфіка полягає в горбистому ландшафті, а також у тому, що тут цілковито не євроазійська культура. Європа десь тут пробігала. Київ також європейське місто, але на Західній Україні менше якихось речей, пов’язаних iз цим велетенським євроазійським континентом — починаючи з якихось побутових речей і закінчуючи європолітичними симпатіями.

— То вас тягне в Європу?

— Про належність до якоїсь іншої держави, крім України, вже давно не йдеться. Але справді впізнаваність якась є, бо люди із Західної України не відчувають себе дискомфортно чи розгублено західніше.

— А вас цікавить Східна Україна — Донбас, Харків?

— Дуже цікавить. Але від чогось специфічно євразійського хочеться триматися подалі. Я не хочу здатися слабким, але є дуже гарне оповідання Венедикта Єрофєєва «Как ми зарєзалі француза». Це одне з його ранніх оповідань, в якому розповідається про француза, який приїхав до Москви і закохався у це місто, у людей. Все було так кайфово, що перекреслило всі його уявлення про нудне життя у Парижі. А потім одного разу зі своїми найкращими друзями вони напилися, поспівали, і вони по-п’яні його розрізали, щоб подивитися, чи всередині у француза те саме, що й у «рускаго чєловєка». Я просто пояснюю, що оцей момент є незрозумілий для людей з мого середовища. Я знаю, що є певний момент, у якому ми не можемо порозумітися. Ми можемо довго жити разом, але завжди залишається якесь непорозуміння. І я думаю, що саме ця відмінність культур і має бути основою нашої єдності. Адже не потрібно говорити про те, що єднає, бо це очевидне. Промовлений має бути той пункт, у якому ми вже не можемо зрозуміти один одного.

— Кордон Європи проходить по Дніпру, по кордону держави Україна чи по Уральських горах?

— Я не можу цього сказати. Я вірю в те, що кордон проходить довкола кожного. Тобто передовсім треба сприймати кожну окрему людину, а її буде притягувати до близьких їй обставин, людей, вона створюватиме своє середовище.

— А з ким із українських письменників ви спілкуєтеся?

— Я дуже відкрита людина, тому спілкуюся з усіма, і мені всі дуже подобаються.

— У Київ не думаєте переїздити?

— Ні. Тут зовсім інша система координат. Тут не можна бути спокійним, лінивим. А якщо ти лінивий, то ти відразу стаєш маргіналом у Києві. Таким маргіналом, що вже все, ні від кого помочі сподіватися не слід. А мені не хочеться ні жити активно, ані бути маргіналом.

— Чи література приносить вам гроші?

— Щораз більші. Український книжковий ринок активно розвивається, і це дуже добре.

— То скоро ви зможете кинути роботу і заробляти лише літературою?

— Навіть зараз, пишучи по книжці в рік, можна було б жити на ці гроші.

ДОВІДКА:

НЕПРОСТИЙ (наголос на "о") — у гуцульських говірках «людина, яка вирізняється з-посеред інших своїми знаннями та вміннями, внаслідок чого може заподіювати шкоду чи приносити користь людям». Уживаються назви: непрОстий, земляний бог, розумний.

Про походження непрОстих у словнику Зелена записано: як жінка відбуває менструацію, тоді статеві стосунки з нею не дозволені, бо з того родяться так звані непрОсті.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій