преса

Автор: Юка ГАВРИЛОВА
Видання: Без цензури, газета

Любко Дереш: «Правильні люди – ті, хто здатен на..

Любко Дереш: «Правильні люди – ті, хто здатен на безкорисливі стосунки»
№34, 15 вересня, 2005


Любко Дереш написав свій перший роман у 15 років, а видано його було, коли авторові виповнилося сімнадцять. Коли цей твір, що зветься «Культ», було опубліковано спершу в журналі «Четвер», а потім випущено видавництвом «Кальварія», його трьохтисячний наклад розійшовся вмить. Але багато хто тоді вважав, що письменника на прізвище Дереш насправді не існує. Мовляв, не може дитина написати текст, настільки композиційно бездоганний і насичений багатими культурними алюзіями. Роман створено дорослою людиною або групою відомих авторів, що сховалися за псевдонімом...
Сьогодні 21-річний Любко Дереш є автором уже трьох романів, його видають і залюбки читають також у Польщі й Німеччині, готуються переклади дерешевих книжок на інші мови. Українська молодь цитує фрагменти з його текстів у приватних розмовах, а старші люди дізнаються з них багато нового про внутрішній світ своїх дітей. Доволі екстремальний світ. Та реальний Любко Дереш зовсім не схожий на свого ліричного героя. Про те, яким чином поміркованому хлопцю вдається писати екстравагантні книжки, я й намагалася розпитати їх автора.
– Твій вік – то зазвичай період експериментів над собою, психічних і фізіологічних екстримів. Ти ж сповідуєш суто здоровий спосіб життя. На відміну від більшості твоїх однолітків, декларуєш, що сексуальні стосунки можливі виключно з коханою людиною й ніяк інакше. Звідки така «несучасно» поміркована життєва філософія?
– То, мабуть, від географії залежить. Я живу в маленькому містечку біля Львова, близько спілкуюся з землею. Трускавки, порічки, смородина, словом – город... Та й поза порпанням у землі, там таке неспішне життя, усі процеси якісь пригальмовані. Таке природне оточення пом’якшує людину, знімає стреси, ви ж знаєте. Та я й не один такий. Навіть можна вже казати про якесь навернення молоді до здорового життя. Позитив такий, модерний рух.
– Чи нема в такому житті прісного присмаку?
– То кому як. Тобто кому що подобається жувати. Мені дуже подобається смак мого життя. Воно для мене достатньо насичене й густе.
– Якось наша бесіда скеровується до гастрономічних термінів. Тож попрошу тебе назвати інгредієнти того дієтичного салату, з якого складається твоє життя.
– Здорова їжа, здоровий сон, правильна музика, у якій чим менше звуків, тим краще, бо мене інтригує мінімалізм. Правильні люди – ті, хто здатен на безкорисливі стосунки. Ті, хто не шукає, де б щось ухопити, ті, хто здатен ділитися.
– Ділитися емоціями, грошима, їжею, тілом, маєтками, конями, розумом, настроєм? В обмін на що?
– Людським теплом. Навіть не в обмін на щось, а просто від доброти душевної, як би смішно не звучало для людини вашого віку таке словосполучення. Просто є такі правильні люди, яким не в жилу меркантильні стосунки.
– За повагу до мого віку дякую красно, але продовжимо складати наш салат...
– Ще фізичні навантаження, багато руху. Треба добре пропотіти, як радять лікарі.
– І які ж знаряддя ти використовуєш для того, аби добре пропотіти?
– Присідаю, від підлоги повіджимаюся добре, потім беру лопату та йду потіти на городи. А ще в моєму житті є творчість. Бо бажання щось творити омиває такою хвилею, зводить воєдино й додає сенсу всьому, що є в моєму житті, тобто у вінегреті.
– Тепер трохи спецій. У Німеччині твій «Культ» продають за десять євро, у Польщі роман коштує десь сім із половиною євро, а в Україні його можна придбати за півтора єврики. Чи не задешевий ти письменник, як уважаєш?
– Не можу сказати, що я не очікував від вас такої провокації. Думаю, що всьому свій час. Як казав Григорій Сковорода, «кожному овочу свій час та город...» Не можна мати всього зразу.
– У всіх твоїх творах (де явно, а де й ні) відчувається небайдужість до побутової естетики..
– Це дуже важлива річ. Мені цієї весни довелося побувати у Франції. Там у кожній кав’ярні, навіть найменшій, ретельно продуманий інтер’єр, жінки на вулицях вдягнуті в продумані речі, у кожній, навіть елементарній частині їхнього гардеробу нема випадковостей. Тож ця продуманість не висмоктана з пальця. За нею стоїть генетичне відчуття естетики. У тих самих кафе висока культура побуту, якої нам саме й не вистачає.
Може, я й замолодий, щоб про це судити, але в мене враження таке від української культури, в широкому значенні цього терміну: зараз наче відбувається етап випускання пагонів. Стовбур уже є, й досить міцний, а молоді пагони чи виживуть, чи розвинуться – покаже час. Хоча сам я не дуже й вхожий до української культури в усіх її проявах. Але принаймні, користуючись саме цим образом міцного та сильного дерева, можу судити про сучасну українську літературу. Про те, що відбулася інтеграція минулого в сучасну літературу, свідчать ті соки, які йдуть із коріння, живлять молоді та ще зелені пагони. Усі ознаки вказують на те, що з ними все буде гаразд.
– У тебе так все чітко й акуратно розставлено по своїх місцях, аж заздрісно трошки. Пригадую літературного персонажа, який теж мав принаймні одну чітку та вичерпну відповідь. На запитання «Скільки тобі не вистачає для повного щастя?» Шура Балаганов називав конкретну суму. У тебе є цифровий еквівалент щастя?
– Власне, у цьому питанні я намагаюся уникати конкретики. Бо раптом отримаю стільки грошей, а їх виявиться замало для задоволення моїх нових бажань. Краще отримувати «по потрєбностям», тобто не відчувати гострої недостачі грошей. На мою думку, коли людина не відчуває браку грошей, це і є збалансованим станом. Недарма я поклав чотири роки життя на економічному відділенні університету, аби визначитися у власному ставленні до грошей.
– Упевнена, що бухгалтерська освіта – то не твій вибір.
– Звісно, не мій. Це вибір батьків. Раніше я заперечував проти нього, але із часом зрозумів, що таки це розумне рішення. Якби залишалася тільки література, то це було б доволі однобоко. Небезпечно однобоко. У моєму віці можна було б піддатися якимсь надто вже солодким реплікам та втратити зв’язок із тим, що рушить життя, – з економікою. Скрупульозна, приземлена професія бухгалтера, вона особисто мені дуже потрібна.
– Так що ж таки насправді рухає життям? Що первинне – ідея чи матерія?
– Світ однорідний, я в цьому переконаний. У ньому немає різкого поділу на матерію та ідею.
– Тоді про ще більш ірраціональну субстанцію поговоримо – про любов.
– Мені приємна дівоча увага, це нормально для хлопця. Вона мене надихає й якоюсь мірою вселяє в мене великий заряд позитиву.
– Хотілося б не про дівчат взагалі, а про твоє кохання. У нього є ім’я?
– І кохання є, і ім’я в нього є – Олеся.
– Вона теж із країни неспішного життя, трускавок та порічок?
– Ні, вона з країни териконів, шахт, антрациту. Тобто з тих сфер, де високий показник наркоманії та підліткової злочинності. А здибалися ми на нейтральній території, у Львові.
– Наступне питання теж про річ ефемерну – про славу. Тебе до недавнього часу критики називали вундеркіндом, маленькою зірочкою, що яскраво спалахнула на небосхилі укрсучліту та повинна швидко із цього небосхилу щезнути.
– Оскільки ми вже так неспішно розмовляємо, то дозволю собі зацитувати Євангеліє від Матвія, де Ісус говорить: «Бійтеся тих, хто сьогодні вас любить, бо завтра встромить ножа вам у спину». Це якраз про славу, що сьогодні вона є, є людська увага та прихильність, любов натовпу, соціуму. А завтра може по-іншому повернутися. Але я попереджений вже словами Ісуса, до того ж у мене вже майже є вища освіта, та й спеціальність така, що мені з нею завжди знайдеться застосування.
– З яким бізнесом ти б упорався?
– Або аудиторська контора, або страховий бізнес, не знаю поки що.
– А про всяк випадок в тебе лежать десь у шухлядці такі симпатичні бухгалтерські нарукавники немазкого чорного або синього кольору?
– Так, маю ще рахівницю та багато копірки.
– Під час літературного шоу в кнайп-клубі «Купідон», яке ви давали у парі з письменницею Світланою Поваляєвою, я звернула увагу на те, які нетрадиційні у вас стосунки з колегами по цеху. У зоряних тусівках доволі часто шиплять один на одного та кривляться майже в обличчя. А тут куртуазні компліменти, поцілунки...
– Світлана Поваляєва, Ірена Карпа, Сергій Жадан та декілька інших людей – вони мені дійсно страшенно симпатичні. Коли вони так радіють зі мною, то думаю, що я їм дійсно приємний. Зрештою, мені байдуже, хто як до мене ставиться. Головне, що вони мені подобаються. Мені радісно на них дивитися.
– Чи мав ти такий досвід, фігурально кажучи, – сокиру у спину?
– Ой, та кому я потрібен, щоб отак... Так от руба... Ой, ні.
– Твої тексти досить драматичні, часто насичені жорстокими й натуралістичними подіями, різкими висловлюваннями, вони бентежать, збуджують сильні емоції. Натомість твій життєвий досвід гладенький, поміркований, без якихось особливих ексцесів. Із чого ж ти виробляєш карколомні сюжети, виліплюєш непрості характери своїх героїв?
– З тієї енергії, яку я з навколишнього життя перевів у літературу. Зрозуміло, що творчість для мене – то сублімація. Припустімо, існує енергія, що підштовхує до якихось ситуацій або вчинків. Розписати себе татуюванням, обцяцькувати пірсингом, нажити шрамів чи вчинити мародерство, напитися, накуритися. А можна ці енергетичні ресурси, що обертаються навколо кожного, спрямувати на літературу. Ось саме це я й роблю. От звідти й мої сюжети.
– У твоїх романах часто-густо згадуються імена багатьох знаменитих рок-ідолів, назви відомих альбомів та рок-пісень. А ось є така весела забавка, звуть її «караоке». Людина платить гроші та співає в мікрофон щось омріяне. Ти сам мав такий досвід?
– О, я такий співак, що раз було – співав класі в дев’ятому караоке, коли зі своїми родичами їздив на море. З усього репертуару вибрати собі під силу зміг тільки House of the Rising Sun. Це старовинна пісня гурту Animals про Нью-Орлеан із найпростішою мелодією, яку навіть я міг повторити. Усі мене прохали, аби я не намагався співати краще, а краще б намагався не співати.
– Тоді скажи мені як музичний експерт, що на твою думку відбувається з нашим шоу-бізнесом?
– Український шоу-бізнес переживає етап дорослішання, змужніння.
– А за якими вторинними статевими ознаками ти це помітив?
– У всіх це проходить по-різному, але загалом все виглядає досить пристойно. У музиці стало більш якісним аранжування. Люди почали працювати над піснею від ідеї до кінцевого продукту більш серйозно. От Вакарчук, наприклад. Послухав я раз двадцять його нову пісню, що зараз її постійно транслюють, та й зрозумів, що він теж старається.
Проте щодо моїх особистих смаків, то я віддаю перевагу музиці рідкісній, експериментальній. Тій, що випускає харківський лейбл «Нексаунд». Люблю київський проект «Котра». Я вважаю, що вони роблять якісну, сучасну й цікаву мені українську музику.
– Що ти черпаеш у музиці?
– Найпримітивніше естетичне задоволення. Настрій, атмосферу. Так, музика диктує мені настрій.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій