преса

Автор: Людмила Яновська
Видання: Вечірній Київ, газета

Як були книжки наші на ярмарку…

№207(17618) :. Субота, 05 листопада 2005 року
http://www.vechirka.kiev.ua/article.php?id_article=6030

Є в Києві місце, де можна дізнатися, які на смак найсвіжіші цукерки, не маючи в кишені жодної копійки і не куштуючи їх: варто опинитися біля Деміївського ринку, поблизу однієї з найвідоміших в Україні кондитерських фабрик, коли звідти віє дуже насиченим карамельно-шоколадним запахом. Подихати ним із годину – ніби з’їсти кілограм солодощів.

А ще є у столиці місце – «Кальварійські посиденьки» в УНІАНі, де «на відстані руки і серця» оглянеш палітурки книг, які по кишені далеко не кожному українцю. Журналістові теж не вистачить зарплати, щоб купувати видання, про які йдеться на різних прес-конференціях. А надавати бодай по кілька сторінок із книг, віддрукованих хай навіть на цигарковому папері, в «Кальварії» не заведено. Навряд чи таке практикується в цивілізованому закордонні, коли представникам мас-медіа пропонують розповідати про «кота в мішку» – твір лише з подачі видавця чи когось із його гостей. На «посиденьках» побачиш наймодніших юних та молодих літераторів, панкуватих і зовні непримітних, а у вагоні персонально-оповідного потягу головного редактора видавництва «Кальварія» Петра Мацкевича навіть віртуально побуваєш на 57-му Міжнародному книжковому ярмарку у Франкфурті-на-Майні. Такому грандіозному інтелектуальному торговищі, де тільки учасників – видавців, літературних агентів, бібліотекарів, письменників, представників різних громадських організацій з усього світу – понад сім тисяч, де між величезними павільйонами курсують автобуси, бо ж не обійдеш пішки територію в 170 тисяч квадратних метрів – ціле місто з численними багатоповерховими корпусами та найвищим офісним центром, кількість поверхів якого пан Мацкевич так і не дорахував. Разом із ним обуришся, як, порівняно з книжковими стендами інших країн, – «приємними, стилістично блискучими і стильними, дуже гарними», – неоковирно й дискредитаційно сприймався державний стенд України, облаштований на 80 квадратних метрах за державні 400 тисяч гривень (із відрядженнями представників), – знаючі люди казали, що все це коштувало щонайменше утричі дешевше. Скривишся від «родзинок» цього офіційного стенду-рушника, прилаштованого так, що вишиті чи виткані віршовані рядки Тараса Шевченка про любов до України читаються навиворіт: справа наліво, з кінця до початку; від трьохгодинних промов без мікрофонів, здатних приспати навіть найзагартованіших лекціями студентів, провідної презентації репринтного видання рукопису «Тихого Дона» Шолохова («українського» класика!), центрального в словниковому ряду «Большого русско-японского словаря»…

Не заплативши жодної монети із сорока євро (вартість квитка на п’ять днів Франкфуртського книжкового ярмарку), зраділа, що цього разу «Кальварія» вже не квартирувала на люб’язних гостинних квадратних метрах Львівського форуму видавців, а мала свій повнометражний стенд. Була заінтригована загадковою фразою пана Мацкевича про те, що присутня на посиденьках в УНІАНі президент Львівського форуму видавців пані Олександра Коваль «підписала угоду на одну дуже цікаву штуку», але так і не довідалася, про що саме йшлося. Та продовжувала вдихати успішні перспективи нашого вітчизняного приватного видавця і трьох літературних зірок, котрі особисто яскраво довершили стенд «Кальварії» (Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Любко Дереш), вишикувавшись біля нього першого дня ярмарку. Четверта зірка з українського письменницького десанту, що буває на всіх книжкових виставках і видається всюди, «від Китаю до Занзібару», – Андрій Курков. За круглим столом «Нова література в серці Європи» фрагменти творів цих авторів зачитували німецькі перекладачі. Іноземні видавці уклали угоди з названими вище письменниками та із видавництвом «Кальварія» і щодо перекладів книжок інших авторів, деякі попросили аукціон на кілька титулів (протягом 3-5 місяців не підписувати угод на твір з іншими видавцями), хоч це й не завжди закінчується виданням… Як зазначив Петро Мацкевич, «з’явився правдивий інтерес до сучасної української художньої літератури».

Та чи саме письменницький бомонд, котрий фігурував на Франкфуртському книжковому ярмарку в Німеччині, і лише він, уособлює сучасну українську художню літературу? І яку – що збігається з європейськими параметрами на кшталт 60-90-60 для вродливиць із конкурсів краси чи потвор із естетики жахів? Розкручену? Хіба не раз ми пересвідчувались, як енним тиражуванням на телеекранах і в періодиці сотворює різноманітних міс, зірок та геніїв у різних жанрах літератури й мистецтва сучасна потужна інкубаторська піаріндустрія? А щодо правдивого інтересу, то варто згадати перші мильні серіали, починаючи з рабині Ізаури та Рози, всенародну популярність яких перевершити, мабуть, дуже важко… А «розкрутки» далеко не завжди найкращого стосуються не лише примітивно-масової сфери мистецтва, а й комерційної вищого ґатунку та елітарної.

Та щось підказує мені інтуїція, що і в Україні, й в світі, існують ще й інша література, інше мистецтво…