преса

Автор: Андрій Кокотюха
Видання: Без цензури, газета

Правда-матка

http://www.bezcenzury.com.ua/ua/archive/8827/culture/8891.html
11 січня 2007
Любомира Княжич
«Морок»
Львів, «Кальварія»

Читати книжки від «Кальварії» завжди цікаво. Уже в момент, коли береш чергову новинку цього видавництва в руки, охоплює атмосфера загадки. Переважно це одна велика загадка, яка містить у собі кілька маленьких. А суть цієї головної загадки можна сформулювати приблизно так: «За яким принципом видавництво добирає авторів і куди більшість із них потім зникає, видавши по одній книжці?»

Перша частина цієї загадки може мати стільки ж варіантів відповіді, скільки видавців друкує художню літературу в Україні, бо редакційна політика в кожного своя. А ось друга частина згаданої загадки має чітку відповідь, проте її ніхто не дасть. Видавцеві може бути не зовсім вигідно заявляти, що він працює в конкретному випадку з «одноразовим» автором, а письменникові, у свою чергу, так само не вигідно визнавати себе таким. Проте коли вже бути об’єктивним, то зов­­сім нецікавих авторів «Кальварія» не видає. Але помітно, що після того, як видавництво підкреслено, навіть демонстративно цивілізовано розійшлося з Любком Дерешем та Світланою Поваляєвою, запустити нові «культові» проекти поки що не вдається.

Можливо, проблема не стільки у видавництві, скільки в самих авторах. Очевидно, що для більшості з них красне письменство – щось на зразок хобі, на кшталт «а чи не спробувати й собі книжку наковбасити». Спроба виходить здебільшого вдалою, й амбіції автора лишаються цілком задоволеними. Така думка виникає, зокрема, після прочитання роману Любомири Княжич «Морок»: створюється враження, що авторка своєю книжкою хотіла сказати відразу ВСЕ, а коли все сказано, то справді не лишається ідей для наступного тексту.

Присвята дещо пафосна: «Тим, у кого йде війна. Із собою, із самим життям, із цілим світом». А ще авторка наголошує: «Книжка може бути втіхою, коли холодно, голодно, самотньо, безнадійно. Тільки для цього вона має бути правдивою». І далі цю правду-матку авторка ріже буквально з першої сторінки: мовляв, офіс комерційної фірми-ширми чомусь розташований у центрі Києва, а наукову бібліотеку разом із мистецькою вітальнею переселяють до дідька на роги або взагалі на Троєщину. У такому дусі витримано всю розповідь. Любомира Княжич безкомпромісно таврує су­спільні виразки і, як їй здається, каже нам усім правду, яку або замовчують, або ніхто не знає, або, що ймовірніше, яку всі знають, але вважають за потрібне не озвучувати в нашому суспільстві подвійних стандартів: «Ваня привозив відмиту готівку. Частину роздавали як заробітну платню, а все інше він відправляв директорам, аби вони могли... пити, жерти, гуляти, хапати різні інфекції, що передаються статевим способом, грати в казино та смажитись на радіоактивному південному сонечку».

Герої Любомири Княжич – такі собі нонконформісти, які живуть у суспільстві споживання й ненавидять його лютою ненавистю. А оскільки «Морок», попри весь соціально-викривальний характер оповіді, усе ж таки сюжетно являє собою історію кохання водія Богдана й менеджера Люби, то можете не мати сумніву: в історії буде сумний і навіть трагічний фінал. Проте навіть у цьому разі автор залишає однодумцям дещицю надії. Виявляється, морок – це не страшна темрява, яка поглинає нас, а насправді порятунок. Його не треба боятися, бо реальний морок – це життя, наповнене шансоном, у якому та яким ми живемо. Або, підігруючи письменниці, змушені жити.