преса

Автор: Андрій Кокотюха
Видання: Без цензури, газета

Правда-матка

http://www.bezcenzury.com.ua/ua/archive/8827/culture/8891.html
11 січня 2007
Любомира Княжич
«Морок»
Львів, «Кальварія»

Читати книжки від «Кальварії» завжди цікаво. Уже в момент, коли береш чергову новинку цього видавництва в руки, охоплює атмосфера загадки. Переважно це одна велика загадка, яка містить у собі кілька маленьких. А суть цієї головної загадки можна сформулювати приблизно так: «За яким принципом видавництво добирає авторів і куди більшість із них потім зникає, видавши по одній книжці?»

Перша частина цієї загадки може мати стільки ж варіантів відповіді, скільки видавців друкує художню літературу в Україні, бо редакційна політика в кожного своя. А ось друга частина згаданої загадки має чітку відповідь, проте її ніхто не дасть. Видавцеві може бути не зовсім вигідно заявляти, що він працює в конкретному випадку з «одноразовим» автором, а письменникові, у свою чергу, так само не вигідно визнавати себе таким. Проте коли вже бути об’єктивним, то зов­­сім нецікавих авторів «Кальварія» не видає. Але помітно, що після того, як видавництво підкреслено, навіть демонстративно цивілізовано розійшлося з Любком Дерешем та Світланою Поваляєвою, запустити нові «культові» проекти поки що не вдається.

Можливо, проблема не стільки у видавництві, скільки в самих авторах. Очевидно, що для більшості з них красне письменство – щось на зразок хобі, на кшталт «а чи не спробувати й собі книжку наковбасити». Спроба виходить здебільшого вдалою, й амбіції автора лишаються цілком задоволеними. Така думка виникає, зокрема, після прочитання роману Любомири Княжич «Морок»: створюється враження, що авторка своєю книжкою хотіла сказати відразу ВСЕ, а коли все сказано, то справді не лишається ідей для наступного тексту.

Присвята дещо пафосна: «Тим, у кого йде війна. Із собою, із самим життям, із цілим світом». А ще авторка наголошує: «Книжка може бути втіхою, коли холодно, голодно, самотньо, безнадійно. Тільки для цього вона має бути правдивою». І далі цю правду-матку авторка ріже буквально з першої сторінки: мовляв, офіс комерційної фірми-ширми чомусь розташований у центрі Києва, а наукову бібліотеку разом із мистецькою вітальнею переселяють до дідька на роги або взагалі на Троєщину. У такому дусі витримано всю розповідь. Любомира Княжич безкомпромісно таврує су­спільні виразки і, як їй здається, каже нам усім правду, яку або замовчують, або ніхто не знає, або, що ймовірніше, яку всі знають, але вважають за потрібне не озвучувати в нашому суспільстві подвійних стандартів: «Ваня привозив відмиту готівку. Частину роздавали як заробітну платню, а все інше він відправляв директорам, аби вони могли... пити, жерти, гуляти, хапати різні інфекції, що передаються статевим способом, грати в казино та смажитись на радіоактивному південному сонечку».

Герої Любомири Княжич – такі собі нонконформісти, які живуть у суспільстві споживання й ненавидять його лютою ненавистю. А оскільки «Морок», попри весь соціально-викривальний характер оповіді, усе ж таки сюжетно являє собою історію кохання водія Богдана й менеджера Люби, то можете не мати сумніву: в історії буде сумний і навіть трагічний фінал. Проте навіть у цьому разі автор залишає однодумцям дещицю надії. Виявляється, морок – це не страшна темрява, яка поглинає нас, а насправді порятунок. Його не треба боятися, бо реальний морок – це життя, наповнене шансоном, у якому та яким ми живемо. Або, підігруючи письменниці, змушені жити.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій