преса

Автор: Наталка Сняданко
Видання: Львівська газета

Мірослав Нагач. Вісім чотири

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/11/30/11121/

Середа, 30 листопада, 2005 року, № 219 (785)

Книга, яка стала доволі успішним дебютом молодого польського прозаїка, відносно оперативно дісталася до українського читача.

Нещодавно вийшла друком чергова книга автора, про яку Gazeta Wyborcza відгукнулася так: “У дебюті цього автора під назвою “Вісім чотири” ми мали справу з дуже схожими стилістичними та сюжетними елементами. Молоденький Нагач описав тоді своє покоління. Завісив молодих людей поміж банальною реальністю і кольоровими візіями, викликаними вживанням галюциногенних грибів. Цього разу справа сягає трохи глибше. Письменник замінив реалізм на щось поміж сюрреалізмом і потоком свідомості. Ефект нагадує щось на кшталт подорожі до дійсності, пошматованої на розрізнені кавалки. Поетика галюцинації успішно позбувається будь-якого змісту, і складається враження, що цього психоделічного аналізу трохи забагато”.

Реакції читачів на цю стриману критику були значно радикальнішими: “За рекомендації таких псевдокниг треба зачиняти рецензентів у в’язниці. Разом із Нагачем”.

Але це, звісно, не означає, що книга не сподобається українським одноліткам автора, а надто шанувальникам модної галюциногенно-наркотичної літератури, яка поволі відокремлюється вже у специфічний жанр.

“Я сміюсь, а тілесна оболонка, а я всередині, і її просто заклинило, щось у ній заїло якраз коли я сміявся, тому я ніяк не міг спинитися. Я так налякався, що навіть побачив свої перелякані очі й лице, потім подивився на інших хлопців як на вар’ятів, що вони роблять, та ж ми зараз повбиваємо один одного, почнуть сваритися, і хтось витягне крадькома ніж і вгатить його мені в маківку, а потім спитає “що я зробив?”, але буде вже запізно, з шизухою не до жартів, або накинемось на когось, сам не знаю. Щось трапиться, щось може трапитись, забагато напруги, якій треба дати вихід. І тоді Евзубій десь пішов, а Ендрю почав співати мантри, модулював голос, я знав, що це до біса безглуздо, соромився свого голосу, того, що роблю і як поводжусь, злякався, що мене може почути мама, що я їй тоді скажу, потім зрозумів, що я не вдома і що ніхто не прийде, але боятись не перестав, бо воно так діє, що страх залишається і наростає, і далі співав”.