преса

Автор: Тетяна ЩЕРБАЧЕНКО
Видання: Книжник Review, часопис

АННА ХОМА: СПЕРШУ БУВ ПЕРШИЙ ВІРШ У ПЕРШОМУ КЛАСІ

http://www.review.kiev.ua/review.shtm?id=049


Кваліфікований експерт у страхах, сумнівах та причинно-наслідкових зв’язках, які формують людську долю, має й власні сумніви: писати романи — чи займатися практичною психологією... Ані вища медична, ані педагогічна освіта дати відповіді на це питання не в змозі. Медична сестра реанімації дитячої лікарні, авторка соціально-психологічного роману «Репетитор», переможця літературного конкурсу «Коронація слова-2001», тільки-но представила вибагливому читачеві, якому не чуже слово «психоаналіз», ще одну свою книжку. «Провина» — белетризована аналітика на шляху до діагнозу-інтриґи стосунків двох людей, чия взаємозалежність не обмежена лиш собою-тут-і-тепер.
А.Х.: — Найвагоміший учинок у моєму житті, як на сьогодні, — це сміливість подати роман «Репетитор» на конкурс. Тодішня, цілком несподівана, перемога раптом довела мені, що мрії збуваються, адже я завжди хотіла писати. Це було мрією ще мого батька...
Kr: — То письменниця Анна Хома почалася з «Репетитора»?
А.Х.: — Спершу був перший вірш у першому класі. Згодом, більш свідомо, я писала в «шухляду», російською мовою. Зараз переглянула той роман, дещо змінилося, але вцілому, здається, нічого, мені сподобалась ідея.... То був час підлітковий, щось про любов, раз ходила з ним до Спілки письменників, але там мені сказали, мовляв, допишіть, непогано виходить, але — російською перспектив немає... Спитали, чи не хотіла б спробувати українською? Я на той час багато читала російською, краще нею володіла (перші роки дитинства пройшли під Москвою — батько був військовим). Тому — пообкладалася словниками, і — нічого, хоч початку, звісно, важкувато було. Ще один роман, який починала російською, зараз перекладаю.
Kr: — То рафінована львівська літтусівка лишилася обабіч?
А.Х.: — Мені то нецікаво. Усе думаю: замість того, аби ходити в «Дзиґу» чи «Ляльку», я б краще сіла та й щось би написала. Часу шкода. Його катастрофічно не вистачає. Крім літераторства мене професійно цікавить психологія, внутрішній світ людей, справжні мотиви їхніх вчинків. У мене медична освіта, а зараз здобуваю освіту психолога. Мене цікавить внутрішній світ людини, суть, часто схована за сімома замками. Я відчуваю в собі здатність допомогти іншим, я бачу довкола багатьох людей, які потребують допомоги. З іншого боку знання з психології допомагають писати, підводять базу для характерів і вчинків моїх героїв.
Але я розриваюся між бажанням писати й бажанням займатися в області практичної психології.
Kr: — Звідки це зацікавлення?
А.Х.: — У певний період свого життя я потребувала психолога, потрібно було розібратися в собі, з’ясувати своє місце в цьому світі. Я була відірвана від середовища, мене затягувало минуле. Можливо, через те й вступила до медичного, там студенти мусили по кілька годин відбути як пацієнти психолога. Мені це дуже допомогло. Я стала зовсім іншою. Зараз бачу, що пройшла довгий шлях самовдосконалення: кілька разів падала й піднімалась, але мені завжди траплялись люди, які допомагали, і кожна поразка ставала початком для нових досягнень. Найбезглуздіше, коли ти щось робиш наперекір собі, коли знаєш, як треба діяти, коли внутрішній голос переконує в одному, а якісь зовнішні чинники, уявлення, поради, правила, мода тощо змушують зробити помилку. Мені треба було, щоб таких помилок назбиралось дуже багато, перш ніж я почала до себе прислухатись.
Одного разу я побачила любов там, де її не було, я понадіялась на логіку, яка говорила мені: подивись, як все гарно, все так, як ти завжди хотіла, і я відмовилася послухати своє серце, яке протестувало всіма силами, хоча й відчувала цей протест. Я мало довіряла собі в той час. Тому мені хочеться сказати людям: частіше прислухайтесь до себе, частіше дізнавайтесь у себе, чого ви хочете, чого потребуєте, не обманюйте себе, вигадуючи якісь пристойні пояснення своїм вчинкам, намагайтеся довідатись, що ж насправді вами керує, завжди й усюди шукайте істинну причину своїх учинків. Бути чесним принаймні з собою — ось чому мене навчила ця історія.
Пам’ятаю ще один випадок, з дитинства, — перший, який перевернув мій світ, переконав, що в ньому можна не просто бути спостерігачем, а йти йому назустріч із власними потребами, і не обов’язково той світ каратиме за це. Тоді я, несмілива дівчинка-підліток, вирішила захистити свого молодшого брата. Його образили хлопці в дворі, а я пішла з ними «розбиратися». Я йшла назустріч їхній зграйці, і якась сила, раптом прокинувшись у мені, потягла мене вперед. То було кілька секунд, ми перекинулись парою фраз, мовляв, не ображайте мого брата, але я змогла подивитися в очі власному страхові й перемогла його.
Мені цікаво жити й шкода людей, які самовільно звужують навколишній простір, які бояться себе любити. Таким людям дуже важко по-справжньому любити інших.
Kr: — Ви вважаєте себе сильною жінкою?
А.Х.: — Що таке сильна жінка?.. Якщо для цього треба тягати мішки з цементом — то ні, я слабка. Як на мене, сильна людина — це самодостатня людина, та, яка за будь-яких обставин не втратить себе, в якої у душі панує мир, яка не ворогує із собою, не нападає першою, але вміє захищатися, яка цінує свободу, але здатна добровільно розділити її з іншою людиною.
Kr: — Пережиті Вами метаморфози у Ваших романах можна знайти?
А.Х.: — У випадку з романом «Провина» я намагалась якомога глибше зазирнути в себе, повернутись у дитинство й проаналізувати свої почуття, бажання, мрії, побачити їх очима дитини, пропустити дитинство через себе наново. Подій, які я описала, насправді не було, але мій тато помер, коли мені було тринадцять років. Я дуже його любила, у нас була дуже щаслива сім’я, і оті почуття, які я тоді переживала, трансформувались у почуття маленької Марії. Можна навіть сказати, що це писала не я, а моя підсвідомість. У психології фіґура батька є дуже значущою для дівчинки, від стосунків із ним залежить її стосунки з чоловіками, тому, напевно, мені самій потрібно було написати цей твір, викласти на папір свій сум за батьком, свій жаль за тим, що нічого не повернеш. Після написання мені стало легше, неначе я залишила цю трагедію в минулому.
З іншого боку, я в дитинстві була повною протилежністю Марії, але завжди мріяла бути такою, як вона: веселою, життєрадісною, активною, завжди трішки заздрила дівчатам, які почувалися вільно в компанії хлопців. Марія якоюсь мірою — мій ідеал. Щодо брата, то в нас із ним дуже мирні стосунки, а ідея зробити брата неґативним героєм — не моя, а моєї подружки. Я планувала зробити негідником іншого, але порадилась з нею і вирішила, що таке завершення буде цікавішим. Окремі типажі, місце проживання, професію героїв, тобто другорядні деталі я беру з життя, але головне — характери, сюжетні лінії, діалоги — зароджуєься в моїй підсвідомості. Це вона керує моєю рукою й думкою, кожне слово я пропускаю крізь себе, інколи я так заглиблююсь у цей внутрішній світ, що мені буває важко повертатись у реальність, я живу разом зі своїми героями, мислю їхніми думками, переживаю разом із ними, вони стають моєю другою сутністю. Тому з одного боку мені легко писати, слова самі лягають на папір, а з другого — дуже багато енергії я віддаю цій справі, і після закінчення твору мені потрібен час для відновлення внутрішньої рівноваги.
У школі мені завжди подобалося писати твори. Моя вчителька української, Ганна Василівна, уміла показати нам, малим дітям, значення краплини, сонячного променя, сніжинки, вона пробудила в мені любов до слова. У творі нема другорядних слів, кожне слово має своє значення й мусить стояти на своєму місці. Особливо мені подобалися твори на вільну тему, де ніхто й ніщо не обмежувало, де я могла сказати те, що думаю, так, як думаю. Іноді я дуже шкодую, що не пішла вчитися на філологічний... Скільки себе пам’ятаю — завжди читала: після школи й на канікулах, усі книжки, які потрапляли мені до рук. Читала все — від детективів і фентезі до серйозної класики. Із часом почала вибирати, що мені подобається, а що я б змінила в тій чи іншій книжці.
Kr: — На який творах, так би мовити, формувався смак?
А.Х.: — Із наших письменників справили велике враження Михайло Стельмах і Олесь Гончар. Їхнє слово настільки колоритне, багате й неповторне, що я просто насолоджувалась ним, знову й знову перечитуючи твори. Крім них — Раїса Іванченко, Марина та Сергій Дяченки. Із закордонних письменників — Джек Лондон, Жуль Верн, Дік Френсіс, Жорж Санд, Марія Сємьонова, Сергій Лук’яненко, Пауло Коельо, Том Кленсі, Стівен Кінґ... Тобто література цікава, захоплююча, неординарна і звичайно ж, з гумором.
Kr: — Про що хотілося б написати?
А.Х.: — У мене є мрія написати про Львів, переплести детективно-психологічний сюжет із історією мого міста. Сподіваюся, що ця мрія здійсниться. Зараз пишу новий роман. Про те, як дивно переплітаються інколи людські долі, про тих, хто опиняється за бортом, про шлях до зірок, але крізь терни, про біль, страждання, радість, про справжні почуття, одним словом — про життя. А не хотіла б писати нудно.