преса

Автор: Ярослава ВАНЄЧКА
Видання: «Інтернет-журнал о культуре «Культурный тренажер»

Ключки Василя Шкляра

Серпень 22, 2005 р., понеділок.
http://www.kut.org.ua/books_a0033.php
Василь Шкляр - найбільш титулований із сучасних українських письменників. Він автор таких книг, як "Перший сніг" (1977), "Живиця" (1982), "Праліс" (1986), "Ностальгія" (1989), "Тень совы" (1990), "Ключ" (1999), "Елементал" (2001), "Кров кажана" (2003) та ін., лауреат багатьох літературних премій. Але найсуттєвіші "дивіденди" автору приніс його детектив 99-го року (Гран-прі конкурсу "Золотий Бабай", премія журналу "Сучасність", премія журналу "Олігарх", "Спіраль століть"). Тому варто повернутись сааме до цього роману - "Ключ".

В одному з інтерв'ю Василь Шкляр згадує: "...задум я виношував дванадцять років. Колись почув історію про те, як один хлопець винайняв житло в Києві, а після того до нього так і не з'явився господар по плату. Мені вона видалася привабливою: сам факт давав дуже великий простір для фантазії. Адже нормальна людина мусить замислитися, куди поділася інша людина! І починаються пошуки... Я довго носився з цим задумом, а потім сів і написав роман за тридцять днів".

Основа сюжету роману не сказати заплутана, але доволі парадоксальна. Андрій Крайній, журналіст, філолог, який вільно володіє французькою та грабаром (давньовірменською мертвою мовою), підшукуючи собі житло, бере ключ від квартири номер 13 по вулиці Ронідинській у абсолютно незнайомої людини. Подальші його пригоди пов'язані саме із з'ясуванням особистості цієї людини та спробами її знайти. Ускладнюється все й тим, що на шляху героя трапляється ще й чарівна ала страшенно втаємничена жінка Сана. Таким чином, в Андрія два завдання: віднайти ключик до серця й тіла коханої жінки і спекатись ключа від ставшого ненавистним помешкання.

Винуватців зникнення та загибелі Олеся Остапчука, художника і хазяїна квартири, Андрій знаходить неподалік від селища Некричі. Це подружжя - вуайерист Саватій Ярчук та його темношкіра надзвичайно процептивна (та, що спонукає до сексуальної активності) дружина Каміла, хазяї невеличного готелю "Млин", образ якого в уяві читача повинен скластися з таких характеристик, як цитадель, палац, вежа над прірвою.

Як з'ясовується, бідний художник Остапчук, розчарувавшись в собі, в житті та в своїй творчості, тієї ж ночі, коли віддав ключ від своєї квартири Крайньому, утік з Києва й потрапив в тенета, розставлені жорстокими збоченцями. За ним слідом пішли Андрій з Оксаною і не уникнули тієї ж пастки. В результаті загинули всі, окрім головного героя, який всю цю історію й переповідає "високому суду".

Таким чином, що ми маємо - надзвичайно "читабельний" (саме цього Шкляр і прагне), написаний хорошою мовою, з цікаво закрученою інтригою, детектив. На мій погляд, цього достатньо, щоб книжка запам'яталася та зайняла належне місце в домашній бібліотеці. Але автору цього замало, він хоче більшого. На жаль, цього "більшого" в романі нема.

Взявши книгу в руки, маємо змогу прочитати настанову самого автора: "Одні назвуть "Ключ" детективом. Другі - твором еротичним. Треті - містичним, окультним або й ритуальним. Усіх, хто шукатиме у ньому тільки перше, друге або третє, я прошу його не читати". В одному з інтерв'ю письменник також жаліється на те, що його твір насправді складніший, ще не прочитаний до кінця критикою і сприймається читачами поверхово, на рівні сюжетної інтриги.

Якщо чесно, в цьому немає вини читачів, а тільки авторська. Я б назвала "Ключ" твором еклектичним: в ньому дійсно є цікава детективна інтрига, а також нетривіальні еротичні та філософські пасажі плюс соціальна критика, але... Але всі ці складові не пов'язані між собою. Без них можна спокійно обійтися. Так, Камілі та Саватію, попри всю магію їхніх імен (Каміла - присутня при жертвопринесеннях, Ярчук - пес, що розпізнає відьом), начхати на Сен-Мартена з Агріпою. "Неначхати", правда, Андрію, який упевнений, що "не можна помилятися там, де йдеться про імена і числа". Однак, погодьтеся, він обрав дивний спосіб пошуку людини: замість того, щоб з самого початку звернутись до довідників, поліз у філософські книжки.

Далі, головний герой запевняє, що смакування_ всіх_ інтимних_ подробиць_ Андрієвих_ із_ Саною_ усамітнень для чогось потім знадобляться і читачеві, і високому суду. Але це неправда, "пригоди" двох закоханих біля криниці, наприклад, для подальшого розгортання сюжету, і навіть для характеристики героїв аж ніяк не потрібні.

Щодо містики: злощасний ключ в кінці роману таки знаходить нового володаря, Андрій передає його якомусь незнайомцеві. Здавалося б, містерія жаху триває, знайдено нову жертву. Але насправді нічого це не означає, бо з усіма "темними силами" поквитався Крайній, не залишивши своєму наступникові жодного шансу на подвиг.

Не можу стриматися також, щоб не подискутувати з письменником з приводу деяких його соціально-філософських пасажів - часом вони відверто пародоксальні. Наприклад, риторичне запитання "у які б світи проник Піфагор, якби в нього був комп'ютер?", всупереч до своєї риторичної природи, провокує до відповіді: "можливо, у віртуальний світ комп'ютерних ігор або інтернету проник би давньогрецький філософ, плюнувши на всю свою філософію чисел разом". Або ще цитата - це вже герой згадує свою бабусю і, не розібравшись достеменно, хто в чому перед ким винен, котить бочку на всіх нас з вами і на весь білий світ: "...я лиш пам'ятаю, як моя бабуся копає-копає-копає-копає картоплю, вона сто років проходила в одній кофтині і сто років лише копала картоплю, вона копала її на колінах, копала рачки і лежачи, падаючи з ніг біля тої картоплі, щоб потім, викопавши, знову загорнути її в землю - і так безкінечно, людина прийшла на цей світ, щоб сто років ходити в одній синій кофтині у білий горошок і сто років копати картоплю, щоб знов зарити її у землю, благаючи в Бога тільки дощу, більш нічого, тільки дощу, не знаючи, що на цьому світі є море, мартіні й Париж, а тому я звинувачую тебе, світе, замовкни... - ж'акюз, ж'акюз, ж'акюз!" Поклавши руку на серце скажу: на емоційному рівні пафос письменника пробирає до кісточок. В тому ж 99-му пів-України ще рачкувало на своїх присадибних ділянках, маючи нагоду на власній шкурі відчути весь тягар споконвічного "марення землею". Але в романі одного пафосу недостатньо. Читач таки мусить замислитись: 1) чим автору не сподобався спосіб розмноження картоплі (частину її дійсно викопують, щоб наторік посадити знову)? 2) чи не була бабця, у своїй кофтині, щасливішою за автора цих полум'яних рядків, бо вона все-таки, на відміну від свого нащадка, прожила сто років, не всунувши голову в якусь халепу, і, крім того, вміла-таки вирощувати ту саму картоплю, знову ж таки, на відміну від молодих художників, які розучилися малювати.

Замість висновків пропоную цитату та її спростування. Олесь Остапчук перед тим, як втекти з домівки, якось сказав: "Ми розучились малювати людські обличчя й живу природу. Ми малюємо лише свої сни, сни, сни!" На щастя, самого Шкляра це не стосується. І хоча Сана, Каміла, Саватій - це все-таки більшою мірою саме "сни", є в романі і такі персонажі, як дідок Григорій Іванович, "який знав усе і всіх на світі", їв тільки хліб - і більше нічого, та до всіх звертався "пане-брате". І оцей дідок, як і багато інших персонажів, таки дійсно "живий", "справжній". А це вже той чинник, завдяки якому, попри всі недоліки цього роману, "Ключ" хочеться не лише придбати й закинути на книжкову полицю, а ще й дістати з тієї полиці та перечитати.

Василь Шкляр "Ключ". Львів, Кальварія, 2003.