преса

Автор: Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
Видання: «Інтернет-журнал о культуре «Культурный тренажер»

Вогонь моїх чресел

Серпень 14, 2006 р., понеділок
http://www.kut.org.ua/books_a0098.php

З дебютом "Культа" Дереша насправді страшно, панове, як сказав би Гоголь. Це ж до чого може дійти містифіційний захват читацтва, щоби підозрювати в авторстві цього роману самого Іздрика разом з Єшкілєвим, останній з яких інтригує у львівському "Форма(р)ті" (ч.3 за 2002 р.). Мовляв, дедуктивний Кожелянко йому закидав у розмові під сто Nemiroff: "Ну Влодко, ну зізнайся, що "Культ" ви з Іздриком написали..." Насправді ж які тільки хомські-млинарські-перфецькі не ночували в цій прозі!

Лавина літературних алюзій і конотацій, зринаючи вже з перших сторінок "Культу" Дереша, надає дедуктивному читачеві широкий вибір у виборі предтеч сього феноменального тексту. Втім, попри кошмари зі сновидінь По, Желязни і Лавкрафта, варто пірнути в найближчі інтертекстуальні безодні. Скажімо: що саме видає гіпотетичну присутність у романі Дереша того ж Іздрика? Попри старомодні музичні вподобання головного героя на кшталт музики Van Der Graaf Generator чи King Crimson і суто "воццеківських" знаків на стінах наративу, де замість босого Маккартні з плякату "Бітлз" леґендарною Abbey Road чомусь крокує Леннон, у романі присутнить малозрозуміла ніжність до жінки. Так у сучасній прозі не люблять, повірте.

Ніжність головного героя в "Культі" якась ніби жертовна, вибачальна, чи що. "Дякую", - ледь чутно каже йому неповнолітня коханка, чию делікатну лютню в серці він так і не зачепив на першому побаченні. Не обійняв мандоліну, не дав заграти на флейті. "Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати. Ну просто спати, розумієш?" - прохоплювався Іздрик у своєму давньому "Острові КРК". Але хто вже сьогодні в цьому признається?

Неоковирні стилістичні конструкції, притаманні здебільшого теоретичному Єшкілєву, і малопривабливі лексичні покручі типу "кругозір", "поступок", "всесторонньо розвинута", "тато, як звично, був на роботі" все одно не відіб'ють гурманського апетиту в споживача чергового станіславського делікатесу. Справжнього танцюристу, чи пак філолога, виказують гіпертрофовані яйця уваги до власного стилю. І поруч з камуфляжними конструкціями на кшталт "гори, як завжди, випромінювали вічність, а змінювалося тільки місто", присутні суто батхедівські концепти-заготівки лябораторного походження на зразок "в класі розпухала, мов "Тампакс" в унітазі, задушна тиша" або "потяг, який зупиняється біля кожного стовпа, наче пес спанієль". Що не згірш, повірте, стогівського "неба, голубого, как Элтон Джон".



Любко Дереш,
запозичено з
http://artvertep.dp.ua
Окрім самої стильности, авторові "Культу" не бракує також прагнення оної в сенсі підбивання її під попсові зразки таки російської словесности. Ось читання "Культу" застерігається ремаркою на першій сторінці: "Не рекомендується дітям, вагітним та людям із серцево-судинними захворюваннями". Мовляв, це з напису на платівці The Rolling Stones. А ось застереження перед текстом "Мачо не плачут" І.Стогова голосить про те, що його роман, навпаки, розрахований на прочитання з одночасним прослуховуванням The Prodigy, інакше, мовляв, "может не торкнуть".

А взагалі, мало хто із "станіславського феномену" тягне на "феномен" у сенсі сьогоднішньої прикладної дидактики. Тамтешні тексти з-під пера Дереша чи Прохаська уявляються направду цікавими тим, що в них даються рецепти. Не ті, з яких можна довідатись, як жити далі (про це пише Процюк). І не ті, звідки дізнаємось, як жили колись (про це в Єшкілєва). Йдеться про звичайні корисні відомості. Наприклад: як по-бойскавтськи правильно тримати горнятко з чаєм, щоби швидше зігрітися, між коліньми, а не в долонях (описує Прохасько). Як покайфувати з однієї склянки вина, щоб довше кумарило, слід заїсти її житнім хлібом, аби бродило в шлунку (розповідає ранній Іздрик). А вже Дереш докладно, на рівні нижчого пілотажу, викладає мистецтво курити кальян, не забуваючи сказати про те, що робити по тому, як стане страшно від накуру (треба читати не "Культ", а "Чапаева и Пустоту"!). В "серединній" фазі "станіславського феномену", себто у вирослих авторів старшого віку цього вже нема. Веселий і безапеляційний ідеалізм, як і безпохмільний алкоголізм, помирає надто швидко, відступаючи перед екзеґезою серйозніших явищ назвою хоч би й "зріле життя". Питання "і ким же ми будемо сьогодні?" виникає тільки замолоду. Себто тоді, коли по-станіславськи ретельне надавання химерним речам глузду і значення, яких вони не мають, ще не сприймається за безглузде заняття. І називається літературою.



Юрко Іздрик.
Автор фото: Наталя Машарова.
Запозичена з http://proza.com.ua
Втім, щодо одного в такому непевному дискурсі, як сучасна галицька проза, можна погодитись: безперечна літпедофілія таки притаманна словесності "станіславського феномену". Наприклад, педагог Аристид Михайлович Корват зазіхає на молоденьких студенточок у "Пафосі" В.Єшкілєва. Вчитель історії Северин Іванович закохується у студентку-лолітку Дарцю в "анатомії одного кохання" під назвою "Крапля Береша" С.Процюка. Викладач біології Юрко Банзай "дружить" з власною ученицею на ім'я, знову ж таки, Дарця. Повна тавтологія стилістично-жанрового характеру. Що це? Переріст? Перебір? Пересит? "Це єдине, що даю тобі / через стіл, як через перелаз. / Прошу, не згуби. О.К.? О.В./ Друга чверть і восьмий наче клас", - віршує Банзай. "О, Лолита! Огонь моих чресел", - відгукується Набоков. "Лолита, десять лет тебе, / Но ты привыкла ко всему", - підсумовує Барто. Важко передбачити, в якому місці сей дискурс буде склеєно солодкою слинцею чергової цитати. Звичайно, можна, струснувши із себе зачарування ситуацією, дошукатися витоків первісного колективного почуття щодо прикарпатської модерни в інцестуального Ґеорґе чи мазохістичного Шульга.

Однак, споживання такого коктейлю іноді спонукає розглянутись на безкінечне розмаїття вже сучасних варіянтів злуки Ероса з Лоґосом. Наприклад, по-станіславськи збочена "любов" у перерахованих тут творах вже відомих літератів. Хоча, чому власне збочена? Від педології, як знати, недалеко до педофілії. А в педагогів типу Іздрика, Єшкілєва чи Процюка любовні пригоди-страждання в їхніх текстах приходять лише ходженими шляхами "виробничого" характеру, а щось нове, навіть велике і тепле, вони вже не в змозі відчути. Це вже, мабуть, професійне.

І потім, хто ще так зберігатиме таємницю кохання під партою, на лябораторнім столі чи в підсобні, як не шкільна німфетка чи ще який херувимчик, які ще не звикли пліткувати про самих себе? З іншого, суто письменницького боку, розбещення неповнолірних птушниць є, власне, рід обнаження літературного прийому, це своєрідне насолодження без особливого мотивування. Жар чресел моїх - і все.



Володимир Єшкілєв.
Автор фото: Наталя Машарова.
Запозичено з http://proza.com.ua
А може, це своєрідна увертюра до новітнього відстороненого психологізму в літературі? Згадаймо "підлітковий" маньєризм Кухарука з Покальчуком. А може, й інше. Може, така "література" - це відгомін невиграного ліберального дитинства у станик-славному Івано-Франківську, який і породив з часом явище патологічного "феномену"?

Ліберальне ж дитинство, як знати, погано закінчується, а герої ліберального дитинства кінчають ще гірше. Тож одні письмаки-переростки ґрунтівського заквасу кінчають там у вибивані штани патріярхально-педоложної ідеї, а інші, деміюрґійно стурбовані, солодко розчавлюють свій орґазм об сідниці ризоматичного плевриту повсякденности. Щоб самим не бути розчавленими, ті літерати іноді обирають собі еротичні псевда: Дереш, Коштич, Немирич. А втрачений рай свого ліберального дитинства відроджують у самому творчому акті, що породжує чуттєво-ностальґійну фактуру їхньої прози, в якій креденси, бонбоньєрки та всякі інші "скриньки лона" важливіші за будь-які Великі Ідеї. За Літературу, АУП чи Андруховича.

Повторюю ж: весь "станіславський феномен" - це не "туга за несправжнім", як вважає Іздрик, а "лихо з ненашим", себто споконвічний спротив шовінізмові пролетарських столиць, що має позалітературну природу. Це чудова школа цілком стоїчного протиборства: якщо не можна відмінити окупаційно-спілчанський час як фізичну величину, то вільно буде заборонити його відлік у своєму творі й писати про капці та піжами якого-небудь Фріца Ріттена фон Герцмановського-Орляндо.
2004 р.

Любко ДЕРЕШ. Культ. - Л.: Кальварія, К.: Книжник, 2004.
Статтю запозичено з часопису "Книжник ревю"


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій