преса

Автор: Галина Ткачук
Видання: Бонет. Могилянський портал

Галина Логінова: „Незле. Невже це я писала?”

http://www.bo.net.ua/index.php?option=content&task=view&id=1218&Itemid=2

Помітивши в європейській літературі тенденцію до популярності молодих авторів (частиною якої є, до речі, і популярність перекладів Любка Дереша в Європі), видавництво "Кальварія" готує до друку сім книжок молодих авторів покоління "від 16 до 26". Проте, судячи з багатьох публікацій, які з’являлися у різноманітних ЗМІ після презентації нових авторів, цей проект зрозуміли переважно як утворення нової молодіжної серії. І це не дивно, оскільки останнім часом твори молодих сприймаються чи-то як окремий автономний сегмент популярної літератури, чи-то навіть як зразки окремого жанру – "молодіжного роману", в якому тематика, як правило, має бути волоцюжно-богемно-алкогольна, сюжет – відсутній, а закони правопису – проігноровані.


Наскільки такі узагальнення мають сенс – не нам судити, але у цьому конкретному випадку мова іде про дещо інше. Сім нових книжок побачать світ у різних серіях, а значить мова йде не про сім "молодіжних романів", а про нову химерну прозу, новий жіночий роман, нові альтернативні твори. Адже їхні автори не просто щасливчики (як до речі, багато хто вважає), які одного прекрасного дня написали свої "творіння" – і добре видавництво їх помітило. У багатьох із них до цього моменту були численні спроби, публікації, мистецькі акції, пошуки, зміни, і нарешті, визнання у певному, хоч і вузькому, але Колі.

Галина Логінова, випускниця Києво-Могилянської академії, за фахом – філософ, – одна із авторок майбутніх книжок, але єдина, в кого вийде одразу дві книги "Піщана ріка" і "Червное солодке сонце".

- Ті, хто читав обидва ваші романи, кажуть, що вони ніби написані різними людьми. Так трапляється дуже нечасто. Зазвичай, молоді письменники хочуть, щоб кожен наступний їхній твір був абсолюнто новим, але натомість виникає враження, ніби вони все ще дописують свій перший твір. Як вдалося написати настільки по-різному?

- Твори вийшли різні без мого свідомого зусилля. Напевне, саме тому, що швидко змінююся. Коли писала і роман, і повість та деякий час по тому почувалася з ними єдиним цілим, а потім якось взяла до рук „Піщану ріку”, глипнула і подумала: „Незле. Невже це я писала?” Іще мені здається, що для написання твору треба створити окремий світ. Світи однаковими не бувають, тому й твори також.

- Головна героїня роману "Червоне солодке сонце" – студентка Могилянки, котра проходить стажування за кордоном. Наскільки цей роман можна вважати автобіографічним?

Автобіографічним є той факт, що я, будучи студенткою Могилянки, двічі стажувалася в Мадриді. І другого разу сталася та прикра помилка з моєю стипендією: її мені місяць не платили і в столиці Іспанії я не вмерла з голоду, а ще й почувалася незлецько лише тому, що зустріла купу людей, які чомусь перейнялися проблемами цілком незнайомої їм іноземки. Навіть їхніх імен у романі не змінено. Сподіваюся, що рано чи пізно хоча б хтось із них прочитає роман, згадає студентку з України і зрозуміє, наскільки я їм вдячна.

Якщо б знаття наперед про всі ті труднощі, з якими стрінуся в Мадриді, то все одно здійснила б цю подорож. А усім могилянцям, що знають іспанську (мають сертифікат) дуже рекомендую спробувати здобути аналогічну стипендію від МЗС Іспанії. Заходьте на сайт: www.becasmae.com і вперед! Які пригоди зустрінуть вас в цій чудовій країні залежить лише від вас.

- Чи існує особливе могилянське літературне середовище? І як би ви його схарактеризували?

Коли я навчалася в Могилянці, шансів розвинути свої літературні здібності була тьма: лише встигай ловити за хвоста. У гуртожитку, який тоді Могилянка орендувала у Метробуду поселили самих першокурсників (якось не престижно було тоді виїздити з Троєщини), хлопчикам дали другий поверх, а дівчаткам – третій. Але вечорами всі товклися на хлоп’ячій території. Там жили Стас Шумлянський, Іван Бабошин, які немалу роль грають у становленні могилянських ЗМІ. Тоді дуже багато чого смішного траплялося, а Льолік (мій колега по філософському фаху) ходив за усіма так би мовити „з козлячим пергаментом” і все записував. З того пергаменту народилася п’єса „Брєд, але тєм пачє”, надрукована в газеті „Колєга” та вивішена на однойменному сайті. Вона там, певно, і досі висить, документуючи тодішнє наше творче житіє.

Іще був часопис „Центр Європи”, куди дописувала статейки та літературний додаток до нього, де друкували мої оповідання. Хочу із вдячністю згадати курс Сергія Івановича Іванюка „Основи літературної творчості”: написати оповідання на задану тему раз на тиждень – це дуже дисциплінує. У межах того курсу, згадую, з нами проводили заняття Богдан Жолдак та Олександр Ірванець. Словом, могилянська атмосфера надихала на творчість, а плоди тієї творчості було де публікувати.

- Видавництво "Кальварія", котре співпрацює із вами, стверджує, що зараз в Україні з’являється принципово нове літературне покоління. Чи згодні ви з тим, що така тенденція справді існує? Які основні ознаки цього "нового", окрім віку авторів?

Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет висунув свого часу теорію поколінь, мовляв, кожне покоління триває 15 років, люди в основному спілкуються у межах свого покоління і протистоять (чи навпаки продовжують традицію) попереднього покоління. За його теорією покоління 0-15 років не грає жодної ролі в суспільстві, покоління 15-30 протистоїть поколінню 30-45, яке є визначальним для суспільного життя, і, в свою чергу, є суперником покоління 45-60. Ортега твердить, що в тому самому суспільстві одночасно існує кілька світоглядів: панує світогляд покоління 30-45-річних, старше покоління із замилуванням згадує, коли панували їхні ідеї, а молодше критикує „покоління розквіту”. З цієї позиції (на яку я також схильна пристати) „Кальварія” має рацію: покоління 15-30-річних подає свій голос, відмінний від голосу попереднього покоління. Сподіваюся, що це нове покоління, до якого я належу, спроможеться створити, ні, не систему цінностей, а власний стиль, пізнаваний у світі.

- Як відомо, "Червоне солодке сонце" вийде у жіночій серії. Як ви ставитеся до такого-собі ярлика "жіночий роман", котрий може відтак причепитися до "Сонця"?

Традиційно жіночий роман – це щось таке типу сага про любов синьоокого брюнета і тендітної білявки, але в український літературі словосполучення „жіночий роман”, принаймні у більшості моїх співрозмовників, стійко асоціюється із твором Оксани Забужко „Польові дослідження українського сексу”. Сіль українського „жіночого роману" однією фразою звучить так: „Всі мужики козли”. У цьому сенсі я не пишу жіночих романів. Чоловіків я дуже люблю і зазвичай вони відповідають мені взаємністю. Про що й пишу. А щодо співпраці з „Кальварією”, то мене просто розпирає від гордощів, що моя книжка вийде у одній серії з детективом Марини Меднікової „Крутая плюс” та збіркою „Без мужика” Євгенії Кононенко.

- Якою, на вашу думку, має бути книжка, щоби в Україні вона продалася рекордним накладом?

„Якою має бути жуйка, щоб добре продавалася в Україні?”, „Має відбілювати зуби, але головне – забивати дух перегару”. На щастя я не працюю ні у виробництві гумки, ні менеджером з продажу книжок. Я письменник, а не менеджер – це мій свідомий вибір. Коли пишу, то ніколи не думаю про читача як про суб’єкта ринку, лише як про співрозмовника.

- Відтак – запитання до письменника: що плануєте писати далі?

- Рішуче налаштована дописати і захистити кандидатську дисертацію. І нехай той, хто скаже, що написання дисертації – це не творча робота пожбурить у мій бік дванадцятитомником Канта. Іще казкову повість пишу. Лише б часу вистачало. Моя муза (вже скоро дибати буде) найбільше ревнує маму до комп’ютера.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій