преса

Автор: Олександер КРАСЮК
Видання: Без цензури, газета

Гра

10 серпня 2006

Тарас Прохасько. «Лексикон таємних знань».
Львів, «Кальварія», 2006
http://bezcenzury.com.ua/ua/archive/7477/culture/7532.html
Література – це не більше ніж гра. Але й не менше. Жодна з істот, включно з мавпою, кішкою, собакою й людиною, не може розвинутися з пуп’янка в дорослого суб’єкта без доволі довгого періоду ігрової активності. Література, вигадки, начебто зайві в реальному житті фантазії – це така гра, що дозволяє людині довічно залишатися, принаймні ментально, юною. Людині, яка читає...

У доброякісній літературній грі важать не правила, а відвага автора й ступінь довіри до його писань, яку він зуміє генерувати у своїх читачах. Просто гарна книжка – це та, коли нам сумно виходити з гри, перегортаючи останню сторінку. На щастя, є дуже гарні книжки, з якими можна гратися майже безперервно, поринаючи в них знову й знову, у будь-який час, із будь-якої сторінки. Вони захоплюють нашу уяву не карколомними сюжетами, не симпатичними героями, не мудрістю проголошуваних у них гасел, а якимсь магнетизмом вочевидь ілюзорних словесних конструкцій. Як правило, це ті книжки, автори яких не приховують того, що в процесі писання вони самі перебувають у стані гравців, вимкнутих зі світу «вирішення нагальних проблем». І зовсім не обов’язково такі тексти мають бути веселими та оптимістичними, бо гра нерідко буває жорстокою до її учасників, як полювання або війна. Недарма в деяких мовах слова «гра» та «здобич» є синонімами...

Грайливі, але ж і печальні класики світової літератури Борхес і Лем вигадували назви творів неіснуючих письменників і складали на них розлогі, аргументуючі фікцію рецензії. Тарас Прохасько ще ширше розгортає цей, уже традиційний, метод літературної еквілібристики, детально описуючи процес створення роману вигаданим автором, який живе в придуманому ним місті уявної країни. До фабули його новели «Некрополь» (й однойменного міфічного роману) легко вмонтовуються всі персонажі й колізії решти шести новел щойно перевиданої книжечки Тараса Прохаська «Лексикон таємних знань».

Вільно читачеві ввімкнути й підтримувати «алерт» власну уяву, бути уважним до деталей, а заблукавши в текстуальних хащах, не лінуватися інколи повертатися на кілька сторінок назад – і гарантовано задоволення не менше, ніж від інтелектуальної, дизайнерськи розробленої комп’ютерної гри-бродилки. Ба навіть більше, бо, як казав співавтор «Макінтоша» Стівен Возняк, лептопом, на відміну від книжки, поки що не можна грати в пінг-понг...

Мені невідомо, яким інструментальним способом записує свої тексти Тарас Прохасько – нехай хоч м’яким олівцем чи ручкою зі сталевим пером «Піонер», умочуючи його в антикварну чорнильницю з габсбурзької поштової контори. Попри весь той неосецесійний антураж його оповідань, попри відлуння культуртрегерської школи старого Відня, що притаманні всім без винятку представникам «станіславського феномена», Прохасько – чи не найсучасніший літератор в українській культурі... Шкода, нема в нас свого Джармуша, щоб зняв кілька чорно-білих фільмів за творами Прохаська (а хоч би й був, грошей такому все одно не дадуть). Залишається надія, що коли Прохаська перекладуть англійською, знайдеться якийсь літературолюбивий індус, котрий таки створить містичну комп’ютерну гру за «Некрополем».