преса

Автор: Данько Денис
Видання: «Інтернет-видання «Молода Україна»

Інтерв’ю з Тарасом Прохасько

#1,Липень, 2003

http://www.molodaukraina.org/news.asp?Id=30&IdType=9

Тарас Прохасько: «Я думаю, що я постмодерніст, У тому сенсі, що всі ми є постмодерністами…»

Тарас Прохасько — письменник, мандрівний філософ, журналіст, біолог. Автор прозових книг «Інші дні Анни», «FM–Галичина», «НепрОсті», «Лексикон таємних знань». Також автор численних публіцистичних та художніх публікацій у періодичних та аналітичних виданнях‚ упорядник проекту книжкових інтерв’ю видавництва «Лілея–НВ» — «Інший формат» і книжкової серії того ж видавництва «Наші партизани». Про творчість, світобачення і просто житейську буденність із Тарасом розмовляє Денис Данько.

— Що для тебе легше: брати чи давати інтерв’ю?.. Мабуть‚ брати?

— Ні, як не дивно, мені цікавіше брати, а легше — давати, тому що я переконаний: якщо ти щось робиш сам, то сам за це повністю й відповідальний, і тому можеш поводитись вільніше, тобто знаєш, що це тільки твоя робота. Коли я даю інтерв’ю, то я думаю про те‚ як його подасть той‚ хто бере‚ намагаюся‚ аби йому було легше, аби йому було цікавіше. З іншого боку‚ все що я сказав, то я собі просто кажу. А коли беру інтерв’ю, то набагато важче, тому що треба цю людину подати, і це‚ як мені здається‚ подвійна відповідальність.

— Тарасе, як ти ставишся до спокою?

— То є страшенно багатогранне запитання. Мені подобається спокій, але‚ разом з тим‚ мені не подобається спокій. Спокій як стихія не може існувати сам по собі, тобто спокій добрий або після неспокою‚ або перед неспокоєм. Цю річ неможливо абсолютизувати. І ще дуже важливо, що можна говорити про різні спокої‚ і кожен з тих спокоїв буде інакше оцінений. Наприклад‚ можна говорити про якийсь фізичний спокій, про хімічний спокій, про природній, такий- собі загальноекологічний спокій, про суспільний спокій, про індивідуальний, психічний спокій. Я за те, щоб спокійно вирішувалися всі людські питання, тобто я бачу‚ наскільки є просто‚ коли є спокійно. З іншого боку‚ є моменти, коли завжди спокійно, — тоді просто не відчувається напруга, не відчувається сенс перебування у світі.

— Добре‚ конкретизуємо трохи це питання: чи не обтяжує тебе вся ця суєта — нові книжки, численні презентації, твоя безпосередня участь у двох книжкових серіях від «Лілеї–НВ» і таке інше?

— Мене воно не обтяжує, навпаки‚ воно мені дає якийсь певний ритм, якесь певне суспільне виправдання мого існування. І я дуже радісно ведуся на всі ці речі. Такі‚ як презентації, чи виступи десь, чи, знову ж таки, ті ж інтерв’ю. Це не тому‚ що я відчуваю брак у якомусь-там самовираженні, а лише тому, що мені подобається ця різноманітність‚ і я розумію: важливо в різний спосіб не те щоб пропагувати, а просто говорити про те‚ що відбувається. Люди часто просто не мають можливості про то почути, а мені здається, що є багато речей, про які варто принаймні знати‚ і коли я можу про них сказати, мені це завжди здається потрібним.

— У львівському видавництві «Кальварія» вийшла твоя нова книжка. Можна кілька слів про неї?

— Тут якісь є дві абсолютно протилежні речі. З одного боку‚ правильним є те, що в «Кальварії» вийшла моя нова книжка, але протилежність полягає в тому, що це мої старі твори. Директор «Кальварії»‚ Петро Мацкевич‚ вирішив перевидати мої попередні речі, які були частково зібрані у книжці «Інші дні Анни», що вийшла відносно багато років тому. Тираж її був невеликий‚ і‚ зрештою‚ виросло цілком нове покоління, яке просто фізично не мало можливості ознайомитися‚ визнати ті тексти, ту літературу. Крім того‚ так склалося, що Юрко Іздрик співпрацює з «Кальварією»‚ і оскільки приблизно 70 відсотків моїх попередніх творів були друковані саме у нього‚ то воно все є цілком виправданим. Книжка називається «Лексикон таємних знань»‚ там зібрані ті твори, які я‚ починаючи з року, здається, 93-го, публікував у «Четвергу».

— А крім цього там будуть ще ніколи не публіковані тексти?

— Ні, таких не буде. Щоправда‚ буде одне оповідання‚ яке публікувалося в одному з чисел «Четверга»‚ наклад якого становив 20 примірників. Так що можна вважати‚ що це практично не друкована річ. А все решта — то старі речі.

— На якомусь літературному вечорі, здається‚ на презентації «FM–Галичини»‚ ти казав, що кожен письменник має написати якусь одну книгу, яка буде найважливішою в його житті. Ти вже написав таку книгу чи ще ні?

— Передусім‚ тут ідеться про іншу річ: він не те щоб має написати таку книгу, — він може написати одну-єдину книгу, якусь таку найважливішу, бо мені здається, що який би не був винахідливий письменник, як би він не кидався в різні жанри, в різні стилі письма, а єдиним важливим струменем є те, як він пише, як він говорить. Тобто людина є первіснішою від текстів‚ і в текстах неможливо не побачити ту людину. Щодо найважливішої книги… Так‚ це мрія кожного автора — написати якийсь шедевр, чи підсумок, чи книгу книг, чи сконденсувати свій голос, свої інтонації у якійсь такій книзі. Я не можу сказати‚ чи я вже то написав чи ні, я можу тільки сказати, що я написав достатньо, щоб у будь-який момент спокійно перестати писати, і якби я зараз перестав існувати як автор, то кожну з тих речей‚ які я написав‚ можу назвати абсолютно достатньою. Якоїсь мрії про ще щось таке, чого б я ніколи не робив, немає. Хоча‚ можливо‚ станеться так, що я напишу щось ліпше, чи принаймні важливіше для себе, або, що найсуттєвіше, важливіше для читачів.

— А ти готовий зараз перестати існувати як автор, чи в тобі ще відчувається якась, скажімо так, «письменницька енергія»?

— У мені «письменницька енергія» відчувається, тому що‚ знову ж таки, я зараз заперечу те, що попередньо сказав (хоча це насправді не заперечення, а радше доповнення): я готовий у будь-який момент перестати писати, якби для цього дійсно були підстави, тобто якби були якісь важливі причини. З іншого боку‚ мушу сказати: того‚ що я зобов’язаний написати (а це зовсім інша річ)‚ я ще не написав. Я просто знаю деякі речі, які я мушу написати‚ але до них я ще не дійшов, бо мені здається, що чим довше я буду відкладати, тим краще воно буде. Може таке статися, що я їх ніколи не напишу.

— Чи завжди тобі дозволяють займатися тим, чим тобі займатися подобається?

— Мені багато років… Скажімо, найголовнішим було не бути письменником, а‚ грубо кажучи, утримати родину, абсолютно без ніякої перспективи, просто в той день, в той момент потрібно було годувати дітей, потрібно було бути з ними, потрібно було ще там щось‚ і очевидно, що я відмовлявся тоді від багатьох якихось так званих «творчих моментів». Коли стоїть питання «що робити?»‚ то треба робити те, що є екзистенційно важливим. Але, слава Богу, мені ніколи ніхто не казав, що я мушу робити, тобто коли була можливість робити щось таке творче, то завжди робив то, що хотів. Обмеження моє полягало лише в тому, що я ще не вмів чи не вмію і завжди буду не вміти робити так, як я насправді хочу. Інших обмежень не було.

— Давай трохи поговоримо про нове покоління, мається на увазі літературне. Кого з молодих авторів ти вважаєш досить-таки перспективним?

— Я‚ на жаль‚ мушу зізнатися, що не так‚ мабуть‚ добре‚ як Іздрик‚ знаю творчість молодих, і якось так сталося в останні роки, що я не є надто уважним читачем‚ тому навіть про те, що публікується‚ не можу точно сказати. Але я вже бачу‚ що виростає‚ тобто вже виросло страшенно цікаве покоління, яке не до порівняння з моїм. Хоч я завжди вважав своє покоління якимось перехідним. Передбачалося, що щось має бути після людей мого покоління, і воно є‚ і є насправді дуже цікавим. Із приватного досвіду знаю‚ що‚ наприклад‚ ваша «Біла риба» є страшенно цікавою, знаю, що є дуже цікаві хлопці у Львові, скажімо, той же Любчик Литвинчук. Особисто мені найближча творчість, чи писання‚ Софії Андрухович, потім нещодавно мені дуже сподобалась якась тека текстів, яку мені подав Василь Іваночко, не кажучи‚ хто є автором. (Потім виявилося‚ що це Андрій Жураківський). Можливо‚ в кожного покоління є якесь таке відчуття‚ але мені здається, що в даному випадку є більші підстави, ніж просто відчуття, говорити про те, що відбувається якийсь величезний злам. Дійсно‚ це за всіма законами: з фізичним накопиченням інформації відбувся поколіннєвий злам, і наступне покоління відрізняється від мене набагато більше‚ ніж я‚ наприклад, відрізняюся від старших за себе поколінь. Я думаю‚ накопичення інформації, швидкість прийняття інформації, швидкість сприйняття світу настільки радикально змінилися, що можна говорити про перехід до зовсім іншої парадигми. І я мушу визнати, що я не зовсім розумію наступне покоління, не зовсім воно відповідає моєму смакові. Але‚ водночас‚ теж мушу визнати: воно є надзвичайно потужним, надзвичайно цікавим і надзвичайно правильним.

— Хтось десь написав, що покоління треба вписувати приблизно в двадцятип’ятирічний період. Ти для себе маєш якісь поколіннєві хронологічні рамки?

— Для мене покоління — це максимум десять років. Не двадцять п’ять і не п’ятдесят. Хоча‚ з іншого боку‚ покоління моїх дідів народилося ще наприкінці ХІХ століття, у 1895 році‚ а я народився у 1968, тобто пройшло вісімдесят років на три покоління. Але‚ разом з тим‚ я бачу‚ наскільки відрізняються люди‚ старші від мене на десять-двадцять років‚ і наскільки відрізняються люди‚ від мене на десять-двадцять років молодші. Я б дав поколінню у культурологічному значенні десять років. Потому, може, коли будуть різні історично-мистецтвознавчі енциклопедії, то там взагалі може йтися про століття, без розділу на такі тонкощі‚ як десятиліття.

— Як ти гадаєш, чи міг би хтось із авторів твого покоління створити текст, котрий можна було б назвати продуктом нового покоління?

— Якщо добрий текст, то він сприймається в межах якихось кількох століть, тому що ясно, що риторика стає абсолютно іншою. Та нам тепер, попри всі наші старання, нецікаво читати, наприклад‚ «Робінзона Крузо» чи Сервантеса. Ну не те щоб нецікаво, але ми бачимо цю іншість. Добрий текст ніколи не опертий на так звану «актуальність», він опирається на найвизначальніші речі, які є підставовими для всіх людей, коли б вони не народилися і ким би вони не були. Коли текст бере курс на актуальність, він швидко відмирає, тобто він потому стає незрозумілим чи чужим. І мені здається, що наше покоління спокійно може написати щось, якусь казку, якусь байку, адресовану молодим. Але я впевнений, що в певний момент вони з цього виростуть і напишуть щось своє, і дуже важливо, що напишуть вони не тільки для себе, а перепишуть байку, яку можна б було оповідати ще якомусь наступному поколінню, — вони не будуть користуватися нашими казками, а самі для своїх дітей зроблять якусь файну казку.

— Ти в інтерв’ю з Юрієм Андруховичем ставив запитання про входження його у так зване «літературне середовище». Мені було б цікаво запитати про те саме тебе.

— Ця історія дуже проста. Я якось відчув, що я хочу писати, бо чомусь довкола було купа різних цікавих речей. Поштовхом було те, що, знову ж таки, зникло якесь покоління, якийсь спосіб життя. Якщо орієнтуватись на суспільні міфологеми, то, грубо кажучи, фізично зникало австрійське покоління. І я відчув, що треба якимось чином зафіксувати це в літературі. Таким було моє найголовніше спрямування, яке привело мене до літератури. Потім виявилося, що я ще не готовий до того, і це‚ власне‚ є одна з тих речей‚ про яку я казав, це той обов’язок, який я ще не виконав як літератор. Потім була революція‚ і ніхто не знав ніяких орієнтирів. І я почав писати якісь звичайні виголошення думок, відчуттів, які насамперед були інакшими від тієї офіційної літератури, яка вже не сприймалася на той час. Ось у такий простий спосіб я почав писати, як не дивно, публіцистику, притому для дуже вузького вжитку: для Львівського університету, для свого факультету, для студентського братства. А потім я прочитав на паркані таке оголошення: «Часопис текстів і візій „Четвер“ приймає тексти й візії і таке інше». Я на це зреагував і відіслав на вказану адресу своє перше оповідання.

— То твій літературний дебют відбувся у Іздрика?

— Так‚ у нього. І там же були всі подальші мої речі. І далі все склалося щасливо, бо виявилося, що мені вдалося прожити життя «автора на замовлення». Адже з того часу, з того дебюту‚ я нічого не писав такого, що б не було кимсь очікуване — кожна моя наступна річ була результатом певної домовленості. Мені здається, що це непогано. Це один з варіантів. Це дуже файно, коли не мусиш щось писати, а потому ходити і пропонувати.

— Чи актуальний для тебе постмодернізм? Що ти взагалі вважаєш постмодернізмом? І чи ти сам є постмодерністом?

— Я думаю, що я постмодерніст. У тому сенсі, що всі ми є постмодерністами, тобто‚ знову ж таки, це той інформаційний злам, коли є доступ до абсолютно різних, протилежних інформацій, які‚ однак‚ не можна вкласти в ієрархію. Для мене постмодернізм — це відсутність ієрархії. Я не можу сказати, що те-то є важливішим, те-то — найважливішим, а те-то — взагалі не важливим. Тобто не можна складати списку за вартістю. Всьо є важливим, всьо є доступним, всьо є можливим, всьо мусить мати між собою повне порозуміння, всьо може якимись своїми гранями виражатися у ще чомусь іншому. У такому сенсі — так, я є постмодерністом, але ніколи не задумувався про літературну методу якогось-там спеціального постмодернізму. Взагалі-то я знаю, що сама та метода є дуже різною, дуже різні є й постмодернізми. Скажімо, є російський постмодернізм, є Умберто Еко, чи ще якийсь…

— Літературознавець Юрій Ібрагімович Султанов стверджував, що для постмодерну притаманна відсутність будь-яких цінностей. Для тебе, як для постмодерніста, існують якісь цінності?

— Так‚ для мене існують цінності. Я не хочу вступати в якусь дискусію, тим більше, що я справді не фахівець, але для мене постмодернізм є швидше не відсутністю будь-яких цінностей, а навпаки‚ присутністю багатьох цінностей. От‚ здавалося б‚ там кілька змін у реченні, але воно надає зовсім інше відчуття світу. Більшість речей є для мене цінністю, а не нецінністю, тобто я готовий визнати рацію протилежних і взаємозаперечних сторін і тенденцій. Ну а такими найважливішими цінностями є і сім’я, і любов, і Бог, і Україна, і націоналізм, й інтернаціоналізм, і толеранція, і… Ну нема в мені агресії, такої цінності немає, а все решта — є. Я думаю, знову ж таки, що постмодернізм не так заперечує цінності, як готовий визнати рацію, сенсовість усіх існуючих цінностей.

— Чи помічав ти за собою хоч колись якийсь дидактизм? Чи намагаєшся завжди цього уникнути?

— Я намагаюся розповідати про те, що знаю. І коли я бачу, що те‚ що я знаю і можу розповісти‚ є цікавим комусь‚ хто того не знає, але хоче почути, то я тоді буду особливо старанно говорити, особливо старанно розказувати про це. А так‚ щоб навчати — то ні, вважаю, що то непотрібно. Зрештою, маю постійно з тим проблему, тому що я батько‚ і мушу щось таке розказувати двом синам, а оскільки був, так би мовити, вчителем, чи педагогом, то мусив про багато речей розказувати учням, які просто волею випадку були переді мною, чи я був перед ними. Від цього втекти не можна. Але я б не хотів жодного насильного навчання. Я щедро поділюся тим, що я знаю‚ з тими, хто хоче це дізнатися, але навчати і казати що правильно, а що неправильно‚ ніколи собі не дозволю.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій