преса

Автор: Наталя ДУДКО
Видання: «Ратуша»

Все-таки це літературна містифікація

14-21 жовтня,2004

Видавництво "Кальварія" опублікувало не відомий досі написаний французькою твір українського автора початку XX століття. "Сповідь киянина еротомана", як засвідчують джерела, мав вплив на "Лоліту" ("Сповідь Світлошкірого Вдівця") Володимира Набокова.

У перекладі Анатоля Перепаді цей, як писав свого часу англійський письменник і критик Едмунд Вільсон, "еротичний шедевр", має дуже соковиту мову. Однак авторські описи більше придатні для медичного словника, а не художнього твору.
У післямові Іван Лучук висловлює свої "Сумбурні припущення" щодо авторства твору, називаючи Михайла та Миколу Косачів та Агатангела Кримського.
Розповідає Анатоль Перепадя:
— Я був перший, хто зміг це прочитати. Видавець Петро Мацкевич сумнівався, тому дав мені для ознайомлення. Прочитавши, я сказав, що беру ризик на себе, негайно сідаю перекладати. По-перше, твір мене вразив тим, що це українська франкомовна література, а досі я знав тільки Башкирцеву з цього погляду. А тут інтелігентний письменник, прізвища якого я не знаю, з витонченою культурою, написав про такі речі, про які не прийнято говорити. (Думаю, наші літературознавці з'ясують, хто автор цього твору).
— Ви особисто до якої версії схиляєтеся?
— Я як перекладач, який чутливий до стилю, побачив, що все-таки це літературна містифікація. Я в цьому переконаний.
— Ви сприймаєте "Сповідь..." як художній твір?
— Так, я відразу сказав: це, поза всяким сумнівом, література. Серед сучасних авторів є такі, що спекулюють на цій темі, але вони абсолютно безпорадні з літературного боку. Банальність — смерть для літератури.
— Тобто в сучасній українській літературі нема високохудожнього твору про сороміцькі речі?
— Є молоді автори, скажімо, Любко Дереш, який пише про такі речі, але гарно пише.
— А на толь Перепади як перекладач асоціюється зокрема з Марселем Прус том. Після "Сповіді..." та "Гаргантюа і Пантагрюеля" Рабле ваш "імідж", можливо, зміниться, будуть інші асоціації?..
— У мені власне сидить отой раблезіанець. Франсуа Рабле для мене — найбільший письмен ник з усіх французьких геніїв, включаючи й Марселя Пруста. Рабле сказав про себе: "А я так собі, веселий балабон". Ніби й балабон, але ж говорить про такі речі серйозні, і водночас який високий філософ. Він дуже добре зрозумів, що людина живе не тільки духовним, а має ще й тіло. І Бог дав те тіло для чогось, а також дав таку прекрасну нагороду, як оргазм.
— Вам більше подобається перекладати художні твори?
— Так. І якщо я взявся за Монтеня, то тільки з обов'язку перед студентами, зокрема Києво-Могилянської академії.
— Ви зосередилися тепер на перекладах з французької?
— Це пов'язано з тим, що є спонсор. Французький посол заявив, що цілком покладається на мій смак, і все, що я буду перекладати з французької, посольство підтримуватиме. Наперед видали мені карт-бланш, і я тепер вибираю, і навіть вибираю видавництво.
— Скориставшись цим карт-бланшем, що ви запланували?
— Домовився з "Літописом", що після Монтеня візьмуся за "Думки" Паскаля.
— Переклад більше є для вас творчістю чи відтворенням?
— Мабуть, і тим, і тим. Усе-таки не треба відбігати від оригіналу. От добре висловився Кочур про переклад, про те, що існують дві школи в українському перекладацтві: школа, можна сказати, Кочура, і Лукаша. Кочур каже: я намагаюся вести свого читача до тієї країни, де живе той автор, якого я перекладаю, а Лукаш, навпаки, намагається вести автора, якого він перекладає, до України: більше українських реалій, більше аналогій, відповідників до тої дійсності. Наприклад, герой Сервантеса потрапляє до бусурманської неволі — у нас теж було щось подібне, у нас теж є невольничі плачі і т.д. От роман "Дон Кіхот" і повинен якось перегукуватися з тими невольничими плачами. Я — лукашівець. Спочатку пройшов школу Кочура, а потім закінчив школу Лукаша і побачив, що це мій кумир, учитель.
— Розкажіть про вашу творчість як письменника...
—Я пишу вже 25 років. Намагався друкуватися ще в радянські часи. І коли приносив твори, то їх, прочитавши, віддавали зі слова ми: "Старий, ти ж розумієш, що ти не радянський письменник. Якби ти сидів у тому кріслі, у якому я сиджу, ти б теж так сказав, що це не можна надрукувати". Або: "Наш шеф боїться історії". Усі казали, що це дуже добре, але не можна опублікувати. Тепер мені навіть кілька видавництв пропонують надрукувати твори, але я тим часом пишу роман, я спершу його закінчу, і тоді друкуватиму. Я вважаю, що мої твори пережили той час, і вони лишилися живі, бо я не радянський автор. Але спочатку хочу опублікувати роман, а вже як підверстку — ранні тексти.
— Роман теж історичний?
— Ні, це буде бурлескний роман, бо найбільше враження на мене справив Франсуа Рабле. Його "Гаргантюа і Пантагрюель" — весь у виноградній лозі. Зрештою, я на собі відчув, що вино, французьке, яке я дуже люблю, не тільки розмагнічує чи зав дає шкоди людям, а навпаки, підносить.
— Ви песиміст чи оптиміст стосовно майбутнього української мови?
— Який же я можу бути песиміст, якщо я раблезіанець? Коли 1993 року я одержав першу премію від французів (це була премія імені Миколи Зерова), то за служив поїздку до Парижа. В аеропорту в мене було таке враження, що я зійшов на землю майбутньої України. Після цієї поїздки я цілком заспокоївся про долю України. Можливо, будуть якісь відступи чи, навпаки, просування вперед. Але через два покоління Україна буде цілком європейською нормальною державою. І українська мова процвітатиме, тому що, я вважаю,, відбувається таке явище, якого ніхто не зауважив: скажімо, можна сумніватися, чи є в нас свобода слова, свобода ЗМІ і друку, але свободи для розвитку української мови ніхто не може заперечити, і вона зараз активно розвивається. Як показує молода українська література, то й сленг витворюється міський. В армії принаймні команди — українською. Президент Путін усе зробив для того, щоб знищити російське телебачення. Раніше воно дуже впливало на українців, а тепер нема чого дивитися, нецікаво. Телевізію таким чином нейтралізовано. Загалом Російська Федерація й досі не зрозуміла національного питання. Імперію зараз будувати неможливо, тому її жде неминучий розвал.
— Один український письменник недавно сказав, що дуже песимістично налаштований щодо майбутнього української мови...
— Він, мабуть, уже старший і вже своє сказав, а мені не давали цього реалізувати. Крім того, я не люблю плакальників.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій