преса

Автор: Оксана Басан
Видання: Друг читача, портал

«Зміїна сорочка»: Огляд роману Грігола Робакідзе про дружбу, пошуки власних коренів та кохання

Грігол Робакідзе — один з найвідоміших грузинських письменників, «совість нації» — як його величають співгромадяни, слава якого виходить за межі рідного краю.

І ось, нарешті, український читач має змогу познайомитись зі спадщиною прозаїка, адже роман «Зміїна сорочка» вперше виходить українською за підтримки Грузинського національного центру книги.

«Зміїна сорочка» — роман-візитівка Грігола Робакідзе про дружбу, пошуки власних коренів та кохання. Це чи не єдиний роман письменника, написаний грузинською мовою (решту писав російською, та після еміграції до Німеччини — німецькою). Передмову до німецькомовного видання написав відомий новеліст Стефан Цвейг і цим привернув увагу світової спільноти. Саме Цвейг відкрив світові грузинського письменника Робакідзе, власне як і екзотичну для того часу Грузію. Неймовірний світ легенд, вірувань та звичаїв грузинів в той час захопив європейців. Так продовжується і досі.
Зараз, коли в Грузії триває «справжній бум» популярності Робакідзе (його іменем називають університети, вулиці, площі) час пильніше придивитися до творчості автора, глибше зануритись в медитативну прозу, ще раз осягнути історію і величність міфів цієї країни.

Бо текст «Зміїна сорочка» — це барвисте полотно, зіткане з ниток фольклору, легенд, переказів, літописних свідчень, історичних фактів, культурних та побутових звичаїв. Вони передаються із уст в уста, від старого до малого. Але головний меседж будь-якої грузинської легенди чи міфу (звісно, крім героїчно-звитяжної складової) — це цінність свого коріння, роду, родини і непереривний зв’язок поколінь.

«У зів’ялої рослини лишається інколи паросток. Сама стеблина вже не є рослиною. Вона вже й не ґрунт. Та десь з боку цієї стеблини з’являється паросток. Для історії? Паросток той живе минулим чи давнім» (с. 74)

Таким «паростком» є Арчибальд Мекеш, головний герой роману, з трирічного віку він англієць, але за походженням — грузин. На початку двадцятого століття він вирушає за покликом крові до своїх витоків, до початку своєї історії, щоб дізнатись хто ж він, ким були його предки і чому його батько Тамаз Макашвілі був змушений полишити рідний край. Його шлях пролягає через Персію, це довгий шлях, шлях спогадів, яких насправді він не мав. Їх Мекешу навіює сама природа, пустеля й каміння. Ці видіння минулого — калейдоскоп звитяги древніх воїнів, оспіваних легендами. Герой поринає в круговерть древньої історії цих місцин, і врешті-решт відчуває — його корені оживають, відроджується той паросток власної історії і проростає.

«Час зупиняється. Є лише минуле. Теперішнє блякне, майбутнє інколи лиш спалахує — немов ідея чи думка. Є лише минуле, та й воно — спогад про видіння» (с. 113)

Й, коли Арчибальд Мекеш нарешті дістається грузинської столиці, поклик предків лунає на весь голос. Він — вдома. Налаштовуючись на внутрішнє звучання столиці, Мекеш розуміє і осягає сутність цього міста:

«Чи то західний вітер відкинув його на схід, чи східний — на захід, не знає Тбілісі. Тисячі вітрів спадає на нього, немов він і є перехрестям світу. Відірвався від сходу, та не дістався заходу — лишився посередині. Колихається місто-корабель» (с. 210)

Мекеш «відчуває» історію Тбілісі на своїй шкірі (зміїній? Чи не час її скинути?). Він несе її в собі, всотує та перетравлює. Образ Тбілісі у тексті це образ погвалтованої жінки, яку можна здолати, але неможливо перемогти.

«Чи воно — королівна жадана? Наречених було чимало. Візантійці. Римляни. Турки. Персіяни. Хорезмійці. Сарацини. Араби. Кипчаки. Монголи. Росіяни. Жодному не було згоди. Лишилася самотиною? Ні, повели до олтаря, та пестощів її не пізнали. Було завжди лиш силою — та хто пізнає кохання жінки, якщо груди її не оголюються?» (с. 210)

Арчибальда Мекеша теж прагнула поглинути європейська культура, але коріння кликало до себе. Він завжди був грузином серед англійців, але приїхавши до Грузії став грузином серед своїх. Його історія почалася в Грузії, там і закінчиться. Людина всякчас повертається до своїх витоків. Хтось раніше, хтось пізніше, але завжди. Беззаперечні істини промовлені в сотий раз.

Джерело