преса

Автор: UAGeek
Видання: UAGeek, Гік-блог про фантастику: Sci-Fi, фентезі, комікси, к

Рецензія на «Кілька років зими» Валентина Терлецького

Я довго розмірковував, як розпочати відгук на нову повість Валентина Терлецького. Надати анотацію? Ну, якось банально. Процитувати інтерв’ю автора? Ще встигну. Іронічно обіграти порівняння Маріанни Маліни "Кількох років зими" з творчістю Маркеса, мовляв, ось і наш вклад у світову літературу - зрадомагічний реалізм? Ну ось, зробив, але це ще не все.
Нарешті я зрозумів, що є у повісті фраза, з якої мені хочеться розпочати рецензію.

"Та хіба ти знаєш, чого я сам собі бажаю? Ось зараз я, наприклад, хочу холодного пива. І поспати дуже хочу. А ти мені пропонуєш якийсь там сенс буття. Тьху…"
Григір Заливаха, робітник-невдаха


Усе, гештальт закритий, тепер можна і анотацію.
Це — химерна та незвичайна історія, роман-притча про сумний світ, де фантазувати заборонено. Де казкарство карається, а бути письменником — це не тільки безглузде, але й небезпечне для життя заняття. Де непокірних засилають до страшної "Зони Мороку" або катують перед загадковим "Безбарвним Екраном". Але не все так безнайдійно, як здається, коли з’являються однодумці...
І наприкінці всього буде початок.


Для читачів (особливо прихильників фантастики) часто важливо знати, до якого жанру відноситься твір. Який світ і яких героїв пропонує нам автор? На що чекати - на епічний квест чи на пригоди духу?
Валентин Терлецький в інтерв’ю ФантастикаUA казав, що разом з видавцем відносить "Кілька років зими" до соціального фентезі, бо у книзі багато алюзій на соціально-політичні проблеми сучасного світу, особливо України. Але тут не має ельфів, гномів та орків, які борються за владу над цим світом за допомогою соцмереж, де поттероботи висміюють та критикують денеторофілів, і маніпулятивного контенту у мас-медіа на кшталт заяви від начальника Стражів "Гобіти-біженці загострюють криміногенну ситуацію".
Взагалі, фентезійна складова (магія, мечі, дивні створіння, ось це ось все) відсутня у повісті, і тому не зовсім правильно відносити "Кілька років зими" до соціального фентезі. Проте, цілком можна сказати, що це соціальна фантастика, але, в принципі, це, з певними зауваженнями, казка - як, наприклад, казки Гофмана, або "Три товстуни" Юрія Олеші, чи "Маленький принц" Екзюпері. Казка, де є диктатура, революціонери, професійний найманий вбивця, пустеля з постапокаліптичною бандою байкерів, мутанти у печерах та трохи містики.

СЮЖЕТ

У країні, що одночасно схожа і несхожа на нашу, на державному рівні забороняються казки у будь-якому виді, рукописні твори знищуються, а з мережі видаляються або блокуються сайти, де казки можна знайти. Казкарів жорстоко переслідують та карають. Навіщо це робиться? Чому керівництво держави так вирішило? Це невідомо, а ті, хто намагаються дізнатися правду, опиняються поза законом.
Іван, колишній письменник-казкар, намагається просто тихо жити за новими правилами, він вже нічого не бажає від життя і не має ніяких цілей. Він байдужий до навколишнього світу, а світ відповідає йому взаємністю - допоки він не зустрічає Софію, дивну жінку з оранжевим волоссям. Після цього в Івана виникає бажання знову писати, і він починає нову історію. Однак агенти уряду вдираються до нього та відбирають рукопис. Лише завдяки допомозі сусіда Григора Заливахи Івану з Софією вдається врятуватися, і тепер на казкаря чекає зустріч з Казкарзьким підпіллям, подорож до таємничої Зони Мороку та історії, які він буде створювати і які йому будуть розповідати під час цієї подорожі.
Якщо ви читали "Дорогу" Генрі Лайона Олді з циклу "Безодня Голодних очей", то знаєте, що частина цієї книги складається з окремих розповідей, які автори вирішили використати у якості елементів побудови архітектоніки фабули "Дороги" (за це деякі критики навіть називали повість "кладовищем ранніх розповідей Олді"). Але у "Кілька років зими" розповіді не пов’язані безпосередньо з сюжетом. Як каже сам автор:

"Вони — одне ціле, ніби роман в романі. Це філософські речі, в яких я спробував з’ясувати власне розуміння життя і взагалі сенсу буття, як я це відчуваю. Така собі моя особиста концепція світобудови, хай як би це голосно не звучало. Також це різноголоса розповідь про потаємний світ, що живе в кожному з нас і водночас всіх нас оточує"

Ці історії, як зізнавався Валентин Терлецький, він писав у різні часи протягом майже двадцяти років. У них є дещо спільне - зустріч людини з чимось неймовірним, містичним, потаємним, дивовижним, що перетворює людину, змінює її не просто на іншу людину, а взагалі на щось інше, привносить щось надлюдське у її природу - або, з іншої точки зору, і робить людину людиною. Автор ще розповідав у інтерв’ю щось про архетипи та іншу метафізику, але не треба лякатися, насправді, нічого зарозумілого у розповідях немає, це, в першу чергу, гарні історії, які цікаві і поза сюжетом "Кількох років зими". Ну а хто забажає знайти у них символічні змісти та глибини - ну, скоріш за все, ви їх знайдете, але, на мою думку простого читача, цілком можна обійтися і без цього.
Як вже зрозуміло, екшену буде небагато (хоча він є), сюжет доволі простий (подорож до Ородруїна і внутрішня трансформація), проте його прикрашають оці окремі розповіді. Насправді, мені вони сподобалися навіть більше, ніж основний сюжет.

ПЕРСОНАЖІ

Ось тут у повісті є проблеми, і не сказати про них не можна.

Герої "Кілька років зими" вийшли дещо схематичними. Найбільш яскравий образ і розкриття дісталися, як мені здалося, Григору Заливахі, який по сюжету є помічником головного героя, однак більш фактурний та виразний, ніж колишній казкар. Григір - типовий невдаха, він навіть спочатку викликає певну відразу, але в тому і річ - у критичній ситуації він змінюється і діє, він переборює себе, змінює наше ставлення до нього, дійсно зацікавлює. А от щодо Івана сказати таке важко. Не хочу спойлерити, тому лише зауважу, що здебільшого Іван розмірковує, але його роздуми не перетворюються у дію, у його самостійний вибір - він скоріше рефлексує на тему того, що відбувається з ним, і вибирає з того, що пропонують йому інші.
Мало що можна сказати і про Софію, жінку з оранжевим волоссям. Їй подобаються казки, вона вірить у те, що у кожного у світі є призначення, вона полюбляє пофілософствувати, як і Іван, а ще у неї оранжеве волосся. І якщо Іван у своїх поглядах на світ це такий негативний їнь, то Софія його протилежність - позитивний ян. І, власне, все. На жаль, діалоги між Іваном та Софією, які могли надати їм глибини як персонажам, зводяться до декламації, ствердження певних ідей, а не виразу і відстоювання певного світогляду.

- Надії не існує.
- Ні, вона існує.
- Ні, не існує.
- Ні, існує.


Якось так. А ще іноді у мене складалося враження, що це не дві людини розмовляють, а теорія екзистенціалізму комунікує з концепцією гуманізму.
Може, саме через це мені більш сподобалися підсюжетні розповіді. Персонажі цих невеликих історій не претендують на світоглядні висоти, швидко розкриваються і постійно діють. У основному сюжеті також є персонаж, що постійно діє - найманий вбивця Жало. Однак він здебільшого лише тільки і діє, а його думки, його роздуми та мотиви залишаються, в принципі, невідомими, а персонаж, у свою чергу, не розкритим.
Проте, якщо пам’ятати, що перед нами казка, то більшість героїв представлені у відповідність до функцій свого персонажа, як того казка і вимагає. Але автор хоче розповісти про серйозні теми, про складні світоглядні питання, і розповідає про це в основному сюжеті не мовою казки, алегорично або метафорично, а безпосередньо, через функцію персонажу. Ось є у книзі колишній злодій та шахрай, характер якого як раз у цьому і полягає - бути колишнім злодієм і шахраєм, який любить казки, і саме тому він колишній злодій і шахрай, бо хоче повернути казки людям. Гм, якось складно вийшло…
Просто поки це персонажі казки - все добре, кожний на своєму місті, кожен діє так, як вимагає казка, і образ кожного відповідає казковому хронотопу. Головний герой з командою прямує до осередку лиходійства, щоб перемогти поганців і відновити гармонію світу. На його путі з’являються як перешкоди, так і помічники. Однак як тільки, скажемо, головний герой намагається переплюнути Альбера Камю своїми роздумами про абсурдну сутність буття, то казка одразу колапсує, хоча сам сюжет і персонажі залишаються казковими за формою. Соціальна фантастика вимагає більшого розкриття персонажів і взаємовідносин людей у фантастично представленому суспільстві, але цього, на жаль, у "Кілька років зими" немає.

СТИЛІСТИКА

Але якщо з вираженням героїв є певні проблеми, то зображення персонажів та навколишнього світу на вищому рівні. Добре описана занедбаність міста як образу світу без казки-мрії, а у підсюжетних розповідях вдало створюється атмосфера таємниці, дивовижі, яка часом переходить у моторошність і майже саспенс, що я, як шанувальник горорів, не можу не похвалити. Взагалі, як би Валентин додав більше містицизму і до основної історії, то роман від цього лише б виграв (хоча певні надприродні елементи там все ж таки присутні).
В принципі, я розумію, чому Маріанна Маліна порівнювала "Кілька років зими" з творами Маркеса, а Всеукраїнське об’єднання любителів фантастики нагородила повість спеціальною відзнакою - фантастично-містична образність тут дуже вдала. Як розповідав автор:

Також підсвідомо я спирався на досвід моїх улюблених майстрів "загадкової атмосферності" - Е. Т. А. Гофман, Е. А. По, Ф. Кафка, Рей Бредбері. Ні, я не копіював їхню "атмосферність", я просто намагався "відповідати". Також я використовував стилістику європейського нуару - теж мою улюблену. Вийшла суміш гримуча, але я особисто якраз і полюбляю все таке - химерне, чудернацьке, незвичне.

Отже, якщо вам подобається такий стиль та не напружують розмисли і діалоги на екзистенційно-спекулятивні теми, то я рекомендую "Кілька років зими" для прочитання.
За екземпляр книги для огляду висловлюю подяку видавництву Кальварія.

Джерело

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій