преса

Автор: UAGeek
Видання: UAGeek, Гік-блог про фантастику: Sci-Fi, фентезі, комікси, к

Рецензія на «Кілька років зими» Валентина Терлецького

Я довго розмірковував, як розпочати відгук на нову повість Валентина Терлецького. Надати анотацію? Ну, якось банально. Процитувати інтерв’ю автора? Ще встигну. Іронічно обіграти порівняння Маріанни Маліни "Кількох років зими" з творчістю Маркеса, мовляв, ось і наш вклад у світову літературу - зрадомагічний реалізм? Ну ось, зробив, але це ще не все.
Нарешті я зрозумів, що є у повісті фраза, з якої мені хочеться розпочати рецензію.

"Та хіба ти знаєш, чого я сам собі бажаю? Ось зараз я, наприклад, хочу холодного пива. І поспати дуже хочу. А ти мені пропонуєш якийсь там сенс буття. Тьху…"
Григір Заливаха, робітник-невдаха


Усе, гештальт закритий, тепер можна і анотацію.
Це — химерна та незвичайна історія, роман-притча про сумний світ, де фантазувати заборонено. Де казкарство карається, а бути письменником — це не тільки безглузде, але й небезпечне для життя заняття. Де непокірних засилають до страшної "Зони Мороку" або катують перед загадковим "Безбарвним Екраном". Але не все так безнайдійно, як здається, коли з’являються однодумці...
І наприкінці всього буде початок.


Для читачів (особливо прихильників фантастики) часто важливо знати, до якого жанру відноситься твір. Який світ і яких героїв пропонує нам автор? На що чекати - на епічний квест чи на пригоди духу?
Валентин Терлецький в інтерв’ю ФантастикаUA казав, що разом з видавцем відносить "Кілька років зими" до соціального фентезі, бо у книзі багато алюзій на соціально-політичні проблеми сучасного світу, особливо України. Але тут не має ельфів, гномів та орків, які борються за владу над цим світом за допомогою соцмереж, де поттероботи висміюють та критикують денеторофілів, і маніпулятивного контенту у мас-медіа на кшталт заяви від начальника Стражів "Гобіти-біженці загострюють криміногенну ситуацію".
Взагалі, фентезійна складова (магія, мечі, дивні створіння, ось це ось все) відсутня у повісті, і тому не зовсім правильно відносити "Кілька років зими" до соціального фентезі. Проте, цілком можна сказати, що це соціальна фантастика, але, в принципі, це, з певними зауваженнями, казка - як, наприклад, казки Гофмана, або "Три товстуни" Юрія Олеші, чи "Маленький принц" Екзюпері. Казка, де є диктатура, революціонери, професійний найманий вбивця, пустеля з постапокаліптичною бандою байкерів, мутанти у печерах та трохи містики.

СЮЖЕТ

У країні, що одночасно схожа і несхожа на нашу, на державному рівні забороняються казки у будь-якому виді, рукописні твори знищуються, а з мережі видаляються або блокуються сайти, де казки можна знайти. Казкарів жорстоко переслідують та карають. Навіщо це робиться? Чому керівництво держави так вирішило? Це невідомо, а ті, хто намагаються дізнатися правду, опиняються поза законом.
Іван, колишній письменник-казкар, намагається просто тихо жити за новими правилами, він вже нічого не бажає від життя і не має ніяких цілей. Він байдужий до навколишнього світу, а світ відповідає йому взаємністю - допоки він не зустрічає Софію, дивну жінку з оранжевим волоссям. Після цього в Івана виникає бажання знову писати, і він починає нову історію. Однак агенти уряду вдираються до нього та відбирають рукопис. Лише завдяки допомозі сусіда Григора Заливахи Івану з Софією вдається врятуватися, і тепер на казкаря чекає зустріч з Казкарзьким підпіллям, подорож до таємничої Зони Мороку та історії, які він буде створювати і які йому будуть розповідати під час цієї подорожі.
Якщо ви читали "Дорогу" Генрі Лайона Олді з циклу "Безодня Голодних очей", то знаєте, що частина цієї книги складається з окремих розповідей, які автори вирішили використати у якості елементів побудови архітектоніки фабули "Дороги" (за це деякі критики навіть називали повість "кладовищем ранніх розповідей Олді"). Але у "Кілька років зими" розповіді не пов’язані безпосередньо з сюжетом. Як каже сам автор:

"Вони — одне ціле, ніби роман в романі. Це філософські речі, в яких я спробував з’ясувати власне розуміння життя і взагалі сенсу буття, як я це відчуваю. Така собі моя особиста концепція світобудови, хай як би це голосно не звучало. Також це різноголоса розповідь про потаємний світ, що живе в кожному з нас і водночас всіх нас оточує"

Ці історії, як зізнавався Валентин Терлецький, він писав у різні часи протягом майже двадцяти років. У них є дещо спільне - зустріч людини з чимось неймовірним, містичним, потаємним, дивовижним, що перетворює людину, змінює її не просто на іншу людину, а взагалі на щось інше, привносить щось надлюдське у її природу - або, з іншої точки зору, і робить людину людиною. Автор ще розповідав у інтерв’ю щось про архетипи та іншу метафізику, але не треба лякатися, насправді, нічого зарозумілого у розповідях немає, це, в першу чергу, гарні історії, які цікаві і поза сюжетом "Кількох років зими". Ну а хто забажає знайти у них символічні змісти та глибини - ну, скоріш за все, ви їх знайдете, але, на мою думку простого читача, цілком можна обійтися і без цього.
Як вже зрозуміло, екшену буде небагато (хоча він є), сюжет доволі простий (подорож до Ородруїна і внутрішня трансформація), проте його прикрашають оці окремі розповіді. Насправді, мені вони сподобалися навіть більше, ніж основний сюжет.

ПЕРСОНАЖІ

Ось тут у повісті є проблеми, і не сказати про них не можна.

Герої "Кілька років зими" вийшли дещо схематичними. Найбільш яскравий образ і розкриття дісталися, як мені здалося, Григору Заливахі, який по сюжету є помічником головного героя, однак більш фактурний та виразний, ніж колишній казкар. Григір - типовий невдаха, він навіть спочатку викликає певну відразу, але в тому і річ - у критичній ситуації він змінюється і діє, він переборює себе, змінює наше ставлення до нього, дійсно зацікавлює. А от щодо Івана сказати таке важко. Не хочу спойлерити, тому лише зауважу, що здебільшого Іван розмірковує, але його роздуми не перетворюються у дію, у його самостійний вибір - він скоріше рефлексує на тему того, що відбувається з ним, і вибирає з того, що пропонують йому інші.
Мало що можна сказати і про Софію, жінку з оранжевим волоссям. Їй подобаються казки, вона вірить у те, що у кожного у світі є призначення, вона полюбляє пофілософствувати, як і Іван, а ще у неї оранжеве волосся. І якщо Іван у своїх поглядах на світ це такий негативний їнь, то Софія його протилежність - позитивний ян. І, власне, все. На жаль, діалоги між Іваном та Софією, які могли надати їм глибини як персонажам, зводяться до декламації, ствердження певних ідей, а не виразу і відстоювання певного світогляду.

- Надії не існує.
- Ні, вона існує.
- Ні, не існує.
- Ні, існує.


Якось так. А ще іноді у мене складалося враження, що це не дві людини розмовляють, а теорія екзистенціалізму комунікує з концепцією гуманізму.
Може, саме через це мені більш сподобалися підсюжетні розповіді. Персонажі цих невеликих історій не претендують на світоглядні висоти, швидко розкриваються і постійно діють. У основному сюжеті також є персонаж, що постійно діє - найманий вбивця Жало. Однак він здебільшого лише тільки і діє, а його думки, його роздуми та мотиви залишаються, в принципі, невідомими, а персонаж, у свою чергу, не розкритим.
Проте, якщо пам’ятати, що перед нами казка, то більшість героїв представлені у відповідність до функцій свого персонажа, як того казка і вимагає. Але автор хоче розповісти про серйозні теми, про складні світоглядні питання, і розповідає про це в основному сюжеті не мовою казки, алегорично або метафорично, а безпосередньо, через функцію персонажу. Ось є у книзі колишній злодій та шахрай, характер якого як раз у цьому і полягає - бути колишнім злодієм і шахраєм, який любить казки, і саме тому він колишній злодій і шахрай, бо хоче повернути казки людям. Гм, якось складно вийшло…
Просто поки це персонажі казки - все добре, кожний на своєму місті, кожен діє так, як вимагає казка, і образ кожного відповідає казковому хронотопу. Головний герой з командою прямує до осередку лиходійства, щоб перемогти поганців і відновити гармонію світу. На його путі з’являються як перешкоди, так і помічники. Однак як тільки, скажемо, головний герой намагається переплюнути Альбера Камю своїми роздумами про абсурдну сутність буття, то казка одразу колапсує, хоча сам сюжет і персонажі залишаються казковими за формою. Соціальна фантастика вимагає більшого розкриття персонажів і взаємовідносин людей у фантастично представленому суспільстві, але цього, на жаль, у "Кілька років зими" немає.

СТИЛІСТИКА

Але якщо з вираженням героїв є певні проблеми, то зображення персонажів та навколишнього світу на вищому рівні. Добре описана занедбаність міста як образу світу без казки-мрії, а у підсюжетних розповідях вдало створюється атмосфера таємниці, дивовижі, яка часом переходить у моторошність і майже саспенс, що я, як шанувальник горорів, не можу не похвалити. Взагалі, як би Валентин додав більше містицизму і до основної історії, то роман від цього лише б виграв (хоча певні надприродні елементи там все ж таки присутні).
В принципі, я розумію, чому Маріанна Маліна порівнювала "Кілька років зими" з творами Маркеса, а Всеукраїнське об’єднання любителів фантастики нагородила повість спеціальною відзнакою - фантастично-містична образність тут дуже вдала. Як розповідав автор:

Також підсвідомо я спирався на досвід моїх улюблених майстрів "загадкової атмосферності" - Е. Т. А. Гофман, Е. А. По, Ф. Кафка, Рей Бредбері. Ні, я не копіював їхню "атмосферність", я просто намагався "відповідати". Також я використовував стилістику європейського нуару - теж мою улюблену. Вийшла суміш гримуча, але я особисто якраз і полюбляю все таке - химерне, чудернацьке, незвичне.

Отже, якщо вам подобається такий стиль та не напружують розмисли і діалоги на екзистенційно-спекулятивні теми, то я рекомендую "Кілька років зими" для прочитання.
За екземпляр книги для огляду висловлюю подяку видавництву Кальварія.

Джерело

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







224 авторів
342 видань
85 текстів
2182 статей
65 ліцензій