преса

Автор: UAGeek
Видання: UAGeek, Гік-блог про фантастику: Sci-Fi, фентезі, комікси, к

Жуйка як життя, життя як мистецтво, мистецтво як жуйка

Ця книга могла розпочатися так.
"- Гей, скрипалю! - могутній орк кинув мідний гріш на сцену, після чого смачно висякався і витер руку об плащ, який, судячи з вигляду, і не таке ще пережив.
"Добре, що не навпаки", - подумав Марц, підібравши монету та терпляче чекаючи, що скаже темношкірий нелюд з далеких Темних лісів, що поруч з горами Мороку.
"Боги Світла, тільки б не "Вождь Орди", все що завгодно, навіть "Кастомери з Рейне", але б тільки не "Вождь Орди", тільки б не вона…"
- А ну грай "Вождь Орди"! - орк готувався заспівати, а, може, ще й танцювати.
Ну так, звісно. Пісня про перемогу темношкірих над гномами з гір Мороку сто років тому. Точніш, як орки вирізали три з п’яти кланів Підгорного Народу та вбили їхню королівську сім’ю.
Марц подивився на гномів за столом в іншому кутку таверни, які, судячи по сігнам на дорожніх сумках, прибули з гір Мороку, і зітхнув."

Або так.
"Зближення з об’єктом" - повідомив ШІ, який Марц прозвав Джонні, на честь свого старого вчителя-скрипаля. Він розмовляла з Марцем саме так: сухо, чітко, коротко, без емоцій. Але коли він грав - о, що то була за гра. Здавалося, що є лише він і скрипка, а народжена їхньою єдністю музика то дивні чари, яким не місто у світі кібернетичних технологій та інтелектуальних соціальних метамереж.
Джонні загинув, коли прибули Титани - як і більшість населення планети. Сім мільярдів людей - цифри, що легко промовити, але неможливо уявити.
"Попередження. Активність трансматеріальних структур досягла критичного рівня. Небезпечні пошкодження: ймовірність п’ять відсотків. Пропонується використати першу фазу А-щита"
П’ять відсотків - дратує, але не смертельно. С-поле навколо першого шару броні витримає. Тут, на периферії Зони Титану, такий вплив не значить майже нічого. Для бойового меха загрозу становлять лише п’ятдесят відсотків"

Але книга розпочинається так:
"На розі стояв скрипаль. Його музика спочивала десь у теплій кишені, вперемішку з соняшниковим насінням, шматком зім’ятої фольги від шоколаду й кількома не зовсім ще затертими в людських руках купюрами.
Всупереч усім прогнозам, люди не остаточно перейшли на електронні розрахунки, тож у старенькому футлярі, який Марц розкладав перед собою, коли грав на вулиці, час від часу дзвеніло й шурхотіло.
Можливо, що й не все було так по-справжньому, як того хотілося Марцеві. Принаймні одного йому не вистачало точно. Марц хотів потримати в руках справжню скрипку. Так, щоб дійсно мати її в руках і точно знати, що вона є"

У світі є все, чого ти хочеш, і все, чого боїшся. Ця невелика книжка аж ніяк не претендує охопити щось більше, ніж одну людську мрію. Тут забагато випадковостей, вигадок, колонаукових нісенітниць і настільки очевидної правди, що інакше, ніж «казка для тих, хто не став дорослим», цю історію не назвеш…

І знову перед нами той випадок, коли офіційна анотація скоріш заплутає, ніж пояснить, що чекає читача. Тому давайте одразу проясню, що жанр книги - фантастика. Але не фентезі, не Sci Fi і не соціальна фантастика, хоча елементи останніх двох у історії присутні.

Перед нами як раз та спекулятивна фантастика, SpecFi, нагороди за яку вручають на премії Г’юго. Її ще називають м'якою науковою фантастикою, бо наука, техніка та фантастичне припущення у цьому жанрі - лише фон та спосіб розкрити антропологічні соціально-філософські теми, розповісти про одвічне людське занадто людське (закреслено), зосередити увагу на вчинках людини у незвичних ситуаціях.
І ситуація у книзі незвична. Настільки незвична, що навряд чи її можна назвати антиутопією, як роблять деякі рецензенти. У світі "Жуйки" відбулася Остання Війна, але це не те, що ми уявляємо при слові "війна". Світ завдяки високим технологіям змінився, але ж знов не так, як це малюють, наприклад, у кіберпанкових або трансгуманістичних фантазіях. Зміни тут (якщо взагалі це можна назвати змінами) - скоріше гуманістичні, антропологічного характеру, і цілком є метафорою того, що ми, люди бачили, бачимо та будемо бачити у навколишньому світі.

...його увагу привернули троє диваків у жовтій уніформі, що повільно наближалися Механічною до нього: один ніс перед собою на витягнутих руках чималий піддон, другий обережно виймав звідти довгі зелені пасма з кублами коріння внизу (вочевидь, квіти) і опускав у ямки, що їх швиденько копав для цього діла третій... Ще за кілька хвилин там само в кінці Механічної Марц помітив іншу процесію - цього разу у фіолетових комбінезонах. Один ніс піддон, другий складав туди квіти, що їх виймав з ямок третій.

Механізація ритуалів соціального життя, механізація самого життя - одна з головних тем "Жуйки", і, здається, саме через цю тему книгу називають антиутопією. В принципі, ми так звикли: якщо у творі є суспільство, де техніка та технічні алгоритми домінують у суспільній свідомості, то це антиутопія, бо ми ж люди, а тут техніка править людьми, як так можна, жах, шок-контент, оце ось все. Але якщо так, то ми з вами вже давно живемо в антиутопії, і це зовсім не метафора.

Герой повісті - Марц, скрипаль, точніше - користувач музичного ПГП, портативного генератора предметів, що і є тією самою "жуйкою"; Марц живе у світі після Останньої Війни, механічному світі, де технології дозволяють не замислюватися про причини та наслідки, і він просто у ньому живе. Так само ми живемо у нашому світі - просто і не замислюючись над багато чим. Бо треба жити, а життя і так складне, і якщо є щось, що може життя полегшити, наприклад, ПГП, то чому б це не використовувати?
А якщо полегшення життя це вже частина життя, спосіб життя, життя як таке? Що може бути поганого в том, щоб життя було не таким вже і складним?
З іншого боку - а якщо це полегшення впливає на щось суттєве? Якщо ми, люди, є людьми з усіма недоліками, але, одночасно, і з перевагами саме тому, що наше життя є таким - складним?
Не можна сказати, що ці питання бентежать Марца. Він живе у світі після Останньої Війни - просто живе. Він ще пам'ятає, що раніше було інакше, але чому так було і чому зараз не так - йому невідомо.
І, скоріш за все, він продовжував би просто існувати, виконувати музику на "жуйці" і мріяти зіграти на справжній скрипці, якби не зустрівся з дивним сусідом з 73 поверху свого добісаповерхового будинку на ім'я Ахрон, який розповів йому про деякі особливості ПГП та став ініціатором подій, що змінили життя Марца - а, може, і не тільки його.

Що протиставити механічному світу, у якому люди не живуть, а існують? Марія Козиренко відповідає на це питання майже одразу, навіть ще до того, як поставлене це питання. Мистецтво і творчість, навіть так: справжнє мистецтво і справжня творчість - ще одна і, скоріш за все, головна тема "Жуйки". Не можна сказати, що у цій відповіді є щось нове і несподіване. Антонімом "творчого" вже давно є "механічне", але хочу вказати, що антонімами "творчості" є "руйнація" та "бездіяльність". Проте, як мені здається, не відповідь важлива у повісті, а шлях до неї, те, як Марц її отримує і що надалі робить. Чи легко покинути звичний світ повсякденного існування зі справді неймовірною технологією, яка сама вже звична і повсякденна, і тому не така уж неймовірна для жителів цього світу? Є і є. Нічого дивного. Просто інструмент, такий, як і усе інше. Навіщо відмовлятися?

До речі, поки читав книгу, ніяк не міг позбутися думки, що в тому, що сталося у світі "Жуйки", немає провини технологій. Не знаю, чи закладала такий сенс пані Марія, але саме таке враження у мене виникло. Бо технології - це лише продовження людини, її медіуми та медіатори. І естетичні технології як протилежність механічних технологій, взагалі оце протиставлення творчості та механічності - також один зі способів людини зробити світ більш зрозумілим та полегшити складність життя. Таке протиставлення також є технологією, так би мовити. А, отже, чи є воно правомірним? Може, справа зовсім не в механічності? Бо, наприклад, ось "жуйка", генератор будь-яких предметів і явищ, головне налаштувати програму. Це ж свого роду також творчість, творіння, так? А якщо ні, то що це тоді? І що тоді творчість взагалі?
Питань, насправді, виникає багато. Не з усім погоджуєшся, що пропонує авторка, не усе до кінця розумієш, не усе приймаєш. Але після "Жуйки" залишаються думки та емоції - а це ознака не тільки гарної фантастики, але і взагалі гарного твору.
Рекомендую цю фантастичну повість усім, проте хочу попередити тих, хто звик до послідовної фабули - оповідь, в принципі, не така заплутана, як висловлювання Кличко, але елементи нелінійності в ній присутні, які, проте, лише додають книзі художньої виразності та прояснюють (або ні :) основні теми "Жуйки".

Джерело