преса

Автор: Роман Онищенко
Видання: Фантастика UA

Валентин Терлецький: «Наприкінці всього — початок»

Сьогодні говоримо про нову книгу Валентина Терлецького «Кілька років зими», яку чекаємо десь наприкінці літа-початку осені. Відразу про саму книгу і почнемо.

Фантастика UA: Валентине, ти називаєш жанр книги і фантастикою, і казкою, і соціальним фентазі. Там буде усе, судячи з анонсів. Звісно, ми трохи ознайомилися з сюжетом. І все це сильно нагадує антиутопію. Дещо романтичну, наївну, але – антиутопію. Ти прямо можеш сказати що це сучасна антиутопія?
Валентин Терлецький: Чи можна мій роман «Кілька років зими» назвати антиутопією? У нас читацька демократія, тому – будь ласка. Ми з видавцем вирішили віднести його до жанру «соціальне фентезі», що, треба визнати, саме по собі є досить унікальним поєднанням. Чому соціальне? У книзі є сильний соціальний мотив – в якійсь невідомій країні якоїсь невідомої епохи кояться прикрі речі.
Керівництво держави заборонило казки в будь-якому прояві, а письменники опинилися поза законом. Всіх незгодних влада відправляє до Зони Мороку та перевиховує перед Безбарвним Екраном, після чого ці бідахи перетворюються на духовних зомбі. У країні діє Казкарзьке підпілля, яке намагається протистояти цьому свавіллю.
Взагалі, у книзі багато алюзій на сучасність світу і нашої країни. Заборона казок, власне як і мрій в цілому, що покладено в основу сюжету, перегукується з тією реальністю, в якій Україна опинилася кілька років тому. А намагання цю мрію повернути — із сьогоденням.
У книзі зроблено акцент на виживанні людини за особливих екстремальних умов, коли навколо відбувається гноблення інтересів певних верств суспільства, я тут показав боротьбу за свої права сильних духом людей, яких суспільство вже давно вважало за невдах і маргіналів.
Напевно, українці як ніхто інший відчувають це на собі щодня. А чому фентезі? У «Кількох роках зими» я намагався створити особливий, ні на що не схожий світ, чи позасвіття. У романі є притчі, в яких закладено певний потаємний зміст. Вони — одне ціле, ніби роман в романі.
Це філософські речі, в яких я спробував з’ясувати власне розуміння життя і взагалі сенсу буття, як я це відчуваю. Така собі моя особиста концепція світобудови, хай як би це голосно не звучало. Також це різноголоса розповідь про потаємний світ, що живе в кожному з нас і водночас всіх нас оточує. Те, що кожен з нас шукає протягом свого земного шляху — мудрість, любов, віру, надію, дружбу, смисл.
А ще ці притчі — своєрідний пазл, який читачеві доведеться скласти протягом читання роману. Це певна гра — квест, який треба пройти і розгадати. Мандрівка архетипами, що уособлюють наші життєві та духовні пошуки — Ворота, Маяк, Вітряк, Міст, Дім.
Вони у кожного індивідуальні, але й спільні водночас. Куди заведе читача ця гра — то вже справа його особиста, я лише розставив певні дороговкази. Читайте уважно, слідкуйте за деталями, і не бійтеся відпускати свою уяву в мандрівку тими далекими світами, про які намагаються розповісти герої книги. Ну і наостанок скажу, що особисто для мене «Кілька років зими» — це казка, роман-притча. Впевнений, що його буде цікаво читати різним віковим категоріям. Діти середнього віку й підлітки знайдуть в ньому пригодницьку оповідь і динамічний, напружений сюжет, такий собі «екшн». Романтики й поціновувачі щемливих фабул отримають історію ніжного й драматичного кохання. На любителів відшуковувати і розшифровувати потаємні змісти чекає хитросплетіння загадок і таємниць, певні шифри, які потрібно буде розкрити. Невтомні філософи й адепти складних літературних конструкцій та прихованих смислів напевно також знайдуть в романі свій інтерес. Кожному – своє.
Фантастика UA: Книга непроста для тебе, бо пишеться вже давно, до неї входять твої більш ранні зарисовки, якісь уривки, думки. Можна сказати, що книга зростає разом з автором. Загалом, ти можеш сказати, що ця книга є твоїм тестом на дорослість? Порівняти себе до написання книги і після, як ти сам змінився як автор?
Валентин Терлецький: «Кілька років зими» писався в цілому майже 20 років. (прим. Ф-UA – мабуть автор таки подорослішав за цей час J) Перші декілька притч, які згодом увійшли до остаточної версії тексту, були написані мною ще у другій половині дев’яностих. Звісно, тоді я ще не знав, що колись вони стануть складовими великого твору, увійдуть до роману.
Це були окремі оповідання, рукописи яких і досі зберігаються в моєму архіві. Потім я писав інші твори, видав декілька романів. І якось вночі мені наснився сон, в якому я чітко побачив певний сюжет, героїв, їхні пригоди. Я прокинувся і зрозумів, що таким чином почала писатися цілком нова річ, новий роман. Цей сон і ліг в основу стрижневої оповіді, головної сюжетної лінії про розчарованого життям письменника, заборонені казки, загадкову жінку, яка опікується дивними дітьми, підпілля, що бореться з урядом, втрачений рукопис і сповнений карколомних подій шлях його повернення.
Вже в процесі написання стало зрозуміло, що текст потребує чогось незвичайного, у нього так і просяться додаткові вставки, оскільки мій головний герой – письменник – протягом оповіді також пише свій роман-казку.
І ось тут стали в нагоді кілька раніше написаних притч, які миттєво, органічно влилися в загальний текст, одразу стали його невід’ємними частинами. Інші притчі були писалися вже паралельно з основним сюжетом, який також поступово обростав новими персонажами, колізіями, я дещо змінював структуру тексту, щось окремо вигадував.
Потім була звичайна письменницька праця - кілька правок, переписувань, дороблянь і «поліпшувань», так що загалом на створення «Кількох років зими» дійсно пішло цих кілька років. Майже двадцять.
«Кілька років зими» писався де в чому інтуїтивно, навпомацки. Так, як я люблю взагалі писати: коли сідаєш за стіл і занурюєшся в процес з головою — у текст, у події роману, і вони самі несуть твою уяву ген за обрій реальності, у недосяжні світи, в які не поринути так просто, наприклад, посеред робочого дня чи просто десь на вулиці. Коли через втому я виринав з цього творчого забуття, виявлялося, що написане геть відрізняється від попереднього задуму, а сюжет пішов зовсім не за планом.
Звісно, що я маю свій внутрішній план роману, який пишу. З цього, як правило, починаю роботу над кожним новим текстом. Але тут починається найцікавіше — у моменти найвищого творчого екстазу вже не я веду текст і твір, а він веде мою уяву, підштовхує мене до нових відкриттів, дає несподівані можливості, підказує неочікувані повороти і колізії. Цей стан я найбільше люблю — стан повної відчуженості, якогось майже містичного забуття, творчої навіженості, коли вже не зрозуміти, де справжня реальність — у цьому тексті, чи за вікном.
На жаль, це не може тривати вічно. Доводиться повертатися, знову ставати звичайною людиною, яка має певні соціальні обов’язки і зв’язки, і яка повинна виконувати якісь життєві функції. Під час роботи на цим романом я кілька разів входив у такий стан. Саме ці дні були найпродуктивніші, я писав по вісім-десять годин на добу, встигаючи за цей час створити по вісім-десять сторінок тексту.
Зазвичай, це стосувалося основної сюжетної лінії, бо притчі створювалися взагалі незрозумілим для мене чином. Так що, звичайно, я можу вважати цей текст абсолютно «дорослим», визрілим. Вважаю його своїм найсильнішим твором. Останнє слово, звісно, за читачем, але мені здається, я цей іспит на зрілість, як письменника, пройшов.
Фантастика UA: Питання про сюжет. Автори не люблять його розкривати, але трохи при відчинити книжку до її виходу все ж хочеться. Що цікавого, найсмачнішого побачить читач?
Валентин Терлецький: За сюжетом, колись відомий письменник Іван намагається примиритися з новою реальністю і живе тихим життям невдахи. Але одного разу він зустрічає жінку з волоссям кольору помаранча, як в його останній виданій казці «Фея з помаранчевим волоссям».
Жінка, яку звуть Софією, опікується дивними дітьми, що поводяться, ніби сомнамбули. Після цієї зустрічі Іван вирішує писати свою нову казку. Таким чином з-під його пера з’являються притчі, які і складають цей твір.
У притчах закодовано певний потаємний зміст, який можливо розшифрувати, лише прочитавши цей твір повністю. Але агенти Уряду відбирають у Івана його рукопис. І ось тут розпочинається «екшн». Іван з друзями (а біля нього гуртується ціла команда однодумців) вирушає у небезпечну подорож за своїм загубленим рукописом. На них чекають несподівані зустрічі, карколомні погоні, різноманітні випробування, сутички з урядовими шпиками, пустельними бандитами на мотоциклах, кровожерливими мутантами, навіженими підпільниками.
І це при тому, що їхніми слідами з метою знищити непокірних крокує безжалісний найманий вбивця. І все це — заради вищої мети, заради повернення казки в життя всіх людей, без якої суспільство втратило радість і віру в майбутнє.
Є своє внутрішнє розгортання дії і в притчах, які пише Іван. Суцільна загадка, таємниці, котрими пронизаний його новий твір, врешті, стають частиною реальності, в якій змушені жити і діяти герої роману.
Але поступово у головних героїв виникає все більше питань — хто ці загадкові мовчазні діти поруч із рудоволосою Софією? Які таємні плани виношує лідер Казкарзького підпілля Рем? Що відбувається кожної ночі в районі елітарних віл «Печери»? Що чекає їх наприкінці подорожі — у загадковому селищі Світи? Роман має фантастичну розв’язку, яку навіть я, як автор, не міг до самого кінця передбачити.
Я намагався, аби було несподівано, моторошно, до останніх сторінок загадково, і розвиток подій вже сам вів мене до фіналу, часто лякаючи своєю непередбачуваністю. Чи є в романі хеппі-енд? Кожен розцінить його кінцівку на власний розсуд. «Наприкінці всього — початок» — ось головне гасло цього твору. Коли щось одне закінчується, натомість одразу розпочинається інше: нова казка, нова мрія, нове життя. Заради цього існує світ. Аби після кількох років зими надійшла довгоочікувана весна…

Джерело


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій