преса

Автор: Роман Онищенко
Видання: Фантастика UA

Валентин Терлецький: «Наприкінці всього — початок»

Сьогодні говоримо про нову книгу Валентина Терлецького «Кілька років зими», яку чекаємо десь наприкінці літа-початку осені. Відразу про саму книгу і почнемо.

Фантастика UA: Валентине, ти називаєш жанр книги і фантастикою, і казкою, і соціальним фентазі. Там буде усе, судячи з анонсів. Звісно, ми трохи ознайомилися з сюжетом. І все це сильно нагадує антиутопію. Дещо романтичну, наївну, але – антиутопію. Ти прямо можеш сказати що це сучасна антиутопія?
Валентин Терлецький: Чи можна мій роман «Кілька років зими» назвати антиутопією? У нас читацька демократія, тому – будь ласка. Ми з видавцем вирішили віднести його до жанру «соціальне фентезі», що, треба визнати, саме по собі є досить унікальним поєднанням. Чому соціальне? У книзі є сильний соціальний мотив – в якійсь невідомій країні якоїсь невідомої епохи кояться прикрі речі.
Керівництво держави заборонило казки в будь-якому прояві, а письменники опинилися поза законом. Всіх незгодних влада відправляє до Зони Мороку та перевиховує перед Безбарвним Екраном, після чого ці бідахи перетворюються на духовних зомбі. У країні діє Казкарзьке підпілля, яке намагається протистояти цьому свавіллю.
Взагалі, у книзі багато алюзій на сучасність світу і нашої країни. Заборона казок, власне як і мрій в цілому, що покладено в основу сюжету, перегукується з тією реальністю, в якій Україна опинилася кілька років тому. А намагання цю мрію повернути — із сьогоденням.
У книзі зроблено акцент на виживанні людини за особливих екстремальних умов, коли навколо відбувається гноблення інтересів певних верств суспільства, я тут показав боротьбу за свої права сильних духом людей, яких суспільство вже давно вважало за невдах і маргіналів.
Напевно, українці як ніхто інший відчувають це на собі щодня. А чому фентезі? У «Кількох роках зими» я намагався створити особливий, ні на що не схожий світ, чи позасвіття. У романі є притчі, в яких закладено певний потаємний зміст. Вони — одне ціле, ніби роман в романі.
Це філософські речі, в яких я спробував з’ясувати власне розуміння життя і взагалі сенсу буття, як я це відчуваю. Така собі моя особиста концепція світобудови, хай як би це голосно не звучало. Також це різноголоса розповідь про потаємний світ, що живе в кожному з нас і водночас всіх нас оточує. Те, що кожен з нас шукає протягом свого земного шляху — мудрість, любов, віру, надію, дружбу, смисл.
А ще ці притчі — своєрідний пазл, який читачеві доведеться скласти протягом читання роману. Це певна гра — квест, який треба пройти і розгадати. Мандрівка архетипами, що уособлюють наші життєві та духовні пошуки — Ворота, Маяк, Вітряк, Міст, Дім.
Вони у кожного індивідуальні, але й спільні водночас. Куди заведе читача ця гра — то вже справа його особиста, я лише розставив певні дороговкази. Читайте уважно, слідкуйте за деталями, і не бійтеся відпускати свою уяву в мандрівку тими далекими світами, про які намагаються розповісти герої книги. Ну і наостанок скажу, що особисто для мене «Кілька років зими» — це казка, роман-притча. Впевнений, що його буде цікаво читати різним віковим категоріям. Діти середнього віку й підлітки знайдуть в ньому пригодницьку оповідь і динамічний, напружений сюжет, такий собі «екшн». Романтики й поціновувачі щемливих фабул отримають історію ніжного й драматичного кохання. На любителів відшуковувати і розшифровувати потаємні змісти чекає хитросплетіння загадок і таємниць, певні шифри, які потрібно буде розкрити. Невтомні філософи й адепти складних літературних конструкцій та прихованих смислів напевно також знайдуть в романі свій інтерес. Кожному – своє.
Фантастика UA: Книга непроста для тебе, бо пишеться вже давно, до неї входять твої більш ранні зарисовки, якісь уривки, думки. Можна сказати, що книга зростає разом з автором. Загалом, ти можеш сказати, що ця книга є твоїм тестом на дорослість? Порівняти себе до написання книги і після, як ти сам змінився як автор?
Валентин Терлецький: «Кілька років зими» писався в цілому майже 20 років. (прим. Ф-UA – мабуть автор таки подорослішав за цей час J) Перші декілька притч, які згодом увійшли до остаточної версії тексту, були написані мною ще у другій половині дев’яностих. Звісно, тоді я ще не знав, що колись вони стануть складовими великого твору, увійдуть до роману.
Це були окремі оповідання, рукописи яких і досі зберігаються в моєму архіві. Потім я писав інші твори, видав декілька романів. І якось вночі мені наснився сон, в якому я чітко побачив певний сюжет, героїв, їхні пригоди. Я прокинувся і зрозумів, що таким чином почала писатися цілком нова річ, новий роман. Цей сон і ліг в основу стрижневої оповіді, головної сюжетної лінії про розчарованого життям письменника, заборонені казки, загадкову жінку, яка опікується дивними дітьми, підпілля, що бореться з урядом, втрачений рукопис і сповнений карколомних подій шлях його повернення.
Вже в процесі написання стало зрозуміло, що текст потребує чогось незвичайного, у нього так і просяться додаткові вставки, оскільки мій головний герой – письменник – протягом оповіді також пише свій роман-казку.
І ось тут стали в нагоді кілька раніше написаних притч, які миттєво, органічно влилися в загальний текст, одразу стали його невід’ємними частинами. Інші притчі були писалися вже паралельно з основним сюжетом, який також поступово обростав новими персонажами, колізіями, я дещо змінював структуру тексту, щось окремо вигадував.
Потім була звичайна письменницька праця - кілька правок, переписувань, дороблянь і «поліпшувань», так що загалом на створення «Кількох років зими» дійсно пішло цих кілька років. Майже двадцять.
«Кілька років зими» писався де в чому інтуїтивно, навпомацки. Так, як я люблю взагалі писати: коли сідаєш за стіл і занурюєшся в процес з головою — у текст, у події роману, і вони самі несуть твою уяву ген за обрій реальності, у недосяжні світи, в які не поринути так просто, наприклад, посеред робочого дня чи просто десь на вулиці. Коли через втому я виринав з цього творчого забуття, виявлялося, що написане геть відрізняється від попереднього задуму, а сюжет пішов зовсім не за планом.
Звісно, що я маю свій внутрішній план роману, який пишу. З цього, як правило, починаю роботу над кожним новим текстом. Але тут починається найцікавіше — у моменти найвищого творчого екстазу вже не я веду текст і твір, а він веде мою уяву, підштовхує мене до нових відкриттів, дає несподівані можливості, підказує неочікувані повороти і колізії. Цей стан я найбільше люблю — стан повної відчуженості, якогось майже містичного забуття, творчої навіженості, коли вже не зрозуміти, де справжня реальність — у цьому тексті, чи за вікном.
На жаль, це не може тривати вічно. Доводиться повертатися, знову ставати звичайною людиною, яка має певні соціальні обов’язки і зв’язки, і яка повинна виконувати якісь життєві функції. Під час роботи на цим романом я кілька разів входив у такий стан. Саме ці дні були найпродуктивніші, я писав по вісім-десять годин на добу, встигаючи за цей час створити по вісім-десять сторінок тексту.
Зазвичай, це стосувалося основної сюжетної лінії, бо притчі створювалися взагалі незрозумілим для мене чином. Так що, звичайно, я можу вважати цей текст абсолютно «дорослим», визрілим. Вважаю його своїм найсильнішим твором. Останнє слово, звісно, за читачем, але мені здається, я цей іспит на зрілість, як письменника, пройшов.
Фантастика UA: Питання про сюжет. Автори не люблять його розкривати, але трохи при відчинити книжку до її виходу все ж хочеться. Що цікавого, найсмачнішого побачить читач?
Валентин Терлецький: За сюжетом, колись відомий письменник Іван намагається примиритися з новою реальністю і живе тихим життям невдахи. Але одного разу він зустрічає жінку з волоссям кольору помаранча, як в його останній виданій казці «Фея з помаранчевим волоссям».
Жінка, яку звуть Софією, опікується дивними дітьми, що поводяться, ніби сомнамбули. Після цієї зустрічі Іван вирішує писати свою нову казку. Таким чином з-під його пера з’являються притчі, які і складають цей твір.
У притчах закодовано певний потаємний зміст, який можливо розшифрувати, лише прочитавши цей твір повністю. Але агенти Уряду відбирають у Івана його рукопис. І ось тут розпочинається «екшн». Іван з друзями (а біля нього гуртується ціла команда однодумців) вирушає у небезпечну подорож за своїм загубленим рукописом. На них чекають несподівані зустрічі, карколомні погоні, різноманітні випробування, сутички з урядовими шпиками, пустельними бандитами на мотоциклах, кровожерливими мутантами, навіженими підпільниками.
І це при тому, що їхніми слідами з метою знищити непокірних крокує безжалісний найманий вбивця. І все це — заради вищої мети, заради повернення казки в життя всіх людей, без якої суспільство втратило радість і віру в майбутнє.
Є своє внутрішнє розгортання дії і в притчах, які пише Іван. Суцільна загадка, таємниці, котрими пронизаний його новий твір, врешті, стають частиною реальності, в якій змушені жити і діяти герої роману.
Але поступово у головних героїв виникає все більше питань — хто ці загадкові мовчазні діти поруч із рудоволосою Софією? Які таємні плани виношує лідер Казкарзького підпілля Рем? Що відбувається кожної ночі в районі елітарних віл «Печери»? Що чекає їх наприкінці подорожі — у загадковому селищі Світи? Роман має фантастичну розв’язку, яку навіть я, як автор, не міг до самого кінця передбачити.
Я намагався, аби було несподівано, моторошно, до останніх сторінок загадково, і розвиток подій вже сам вів мене до фіналу, часто лякаючи своєю непередбачуваністю. Чи є в романі хеппі-енд? Кожен розцінить його кінцівку на власний розсуд. «Наприкінці всього — початок» — ось головне гасло цього твору. Коли щось одне закінчується, натомість одразу розпочинається інше: нова казка, нова мрія, нове життя. Заради цього існує світ. Аби після кількох років зими надійшла довгоочікувана весна…

Джерело