преса

Автор: Олег Карпинець
Видання: АРТвертеп, Інтернет-видання

Тепла розмова із Любком Дерешем

http://artvertep.dp.ua/news/816.html

Про інтерв’ю ми з Любком домовилися 28 квітня у Харкові — на Фестивалі літературного слему. Місцем зустрічі стала Остання Барикада, але, зважаючи на ґвалт із ґелґотом, що стояли о тій порі в Барикаді, наше спілкування набуло дуже приємної форми вечірнього моціону вулицею Сумською до Парку Горького, що виявився чудовим місцем для довколалітературних дискусій. Там, на дитячому майданчику, під пташиний щебет і подуви квітневого харківського вітру, інтерв’ю набуло форми спокійної, теплої розмови, уривки якої виносяться на розсуд прискіпливого читача.

— Я читав багато твоїх інтерв’ю, тобі часто задають питання, пов’язані з твоєю молодістю і «раннім дозріванням» у літературі. Як ти ставишся до подібних поглядів на свою творчість? Чи є якісь пов’язані із цим сподівання на «НАМІР!» — дорослий твір дорослого письменника — мовляв, нарешті закінчаться розмови про «юного генія»?

— До подібних поглядів ставлюся з розумінням. По-перше, вік і справді юний, якщо рахувати середнє по загальному масиву письменників. По-друге, коли я читаю окремі твори своїх колег, я гостро усвідомлюю, що, справді, потрібно ще багато пережити і відчути, щоб могти писати ТАК. Щодо роману «Намір!», то подібного навантаження — доводити свою дорослість широкій аудиторії — він не несе. Певною мірою, роман продовжує той вектор осмислення себе, світу і літератури, який спостережливі читачі помітили в «Архе». Чи є цей напрямок пошуків зрілим? Юнацьким? Нехай таку оцінку роблять читачі.

— Коли на початку квітня до Дніпропетровська приїжджали Мар’яна Кіяновьска і Маріанна Савка, ми багато говорили про свідомість місії, про те, хто і як творить сучасну українську культуру, про те, якої повинна бути українська література і за чим її майбутнє, — своєрідний загальнокультурний, загальногуманітарний погляд на українську літературу. Чи не висить, бува, і над тобою дамоклів меч свідомості того, що ти твориш сучасну українську літературу?

— Як не дивно, саме з такого боку я цього ще не усвідомлював. Бачиш, можливо, для них зручніше усвідомлювати себе саме у такому контексті. Можливо, їм цікаво саме так сприймати те, що вони роблять. Мені просто не дуже цікаво в це заглиблюватися, входити в ті контексти. Просто нецікаво. Може, тому що замолодий, може, тому що справді недостатньо усвідомлюю, що значать мої твори для сучасників, а може, тому, що просто вони нічого й не значать. У будь-якому випадку коротко відповідь звучить так, що мені це наразі нецікаво.

— Чи доречними, на твій погляд, є взагалі розмови про те, якою повинна бути література?

— В першу чергу література повинна бути різноманітною (це стосується україномовної літератури). У нас, як ти сам бачиш, дуже мало є авторів, які б писали різну літературу. Часто мене питають, чи немає у літературному середовищі конкуренції між авторами. Конкуренції не може бути, тому що дуже багато ніш, і майже всі вони незайняті. Це пов’язано з різними причинами — і з тим, що пройшло зовсім небагато часу від здобуття незалежності, і з тим, що не розвинене книговидання як економічна галузь, і вона не кличе до себе авторів, які могли б заповнити різні ніші в літературі. І так далі…Тобто перш за все література повинна бути різноманітною. В тому числі масовою, в тому числі суперелітарною, в тому числі гранично кічевою, дешевою і бульварною. І чим більше буде літератури, авторів, книжок, тим краще для всіх.

— Якщо говорити про те, якою буде у майбутньому українська література, послуговуючись термінологією Отара Довженка, який писав про хуліганів і патріархів постмодернізму, чи закінчиться, на твій погляд, епоха хуліганів у нашій літературі і що чекатиме за нею?

— Якщо говорити по-дорослому, то постмодернізм зараз є пануючою філософією. Суть цієї філософії така, що вона все навколо себе перетворює на постмодернізм. Вона так побудована, що здатна будь-які явища розглядати у контексті самої себе. І це породжує таку ситуацію: якщо я (наприклад) не втручаюся, мій твір запросто можуть віднести до постмодернізму і градуювати його вже у межах оцінок, які задає сам постмодернізм. Але якщо я навіть свідомо скажу, що ні, мої твори не постмодерністичні, постмодерністський критик розцінить це як дуже класний постмодерністський хід.

Тепер далі. Що значить патріархи і хулігани? Очевидно, патріархи — це ті, які повністю приймають постмодернізм яким він є у всій повноті його філософії і продовжують його далі породжувати. Хуліганами в такому випадку можна назвати людей, які ходять довкола постмодерністичної тусовки. Так, вони забавляються з цим, але вони не є «істинно віруючими».

Я описав це так, як розумію. І в такому випадку Іздрика можна назвати патріархом постмодернізму, тому що він прийняв його. Пєлєвін… Його теж, напевне, можна назвати патріархом. Щодо мене, якщо брати цю схему, то я тоді хуліган постмодернізму, тому що я не приймаю його серцевини. Але я можу користуватися ним як інструментом.

- І знову до попереднього питання. Мені особисто, читаючи твої твори, вдалося вибудувати для себе щось на зразок Дерешевої еволюції від гулянь околицями Мідних Буків у «Поклонінні» до подорожей паралельними світами і гіпертекстового плавання у «Архе». То Автор у «Архе» почуває себе патріархом або хуліганом?

— Знову ж таки, тут виникає питання, чи ставив я собі за ціль творити постмодернізм (навіть підсвідомо), чи все-таки був намір зробити щось інше. Я вважав, що «Архе» по своїй суті є чимось іншим, ніж постмодерн. А тепер недавно прочитав книжку, яка спростувала фактично всі мої уявлення про постмодернізм і розбила всі аргументи про те, чому «Архе» не можна вважати якимось довбаним постмодернізмом. Тобто, сакральну серцевину постмодернізму я прийняв і продовжив.

У такому випадку, виходячи із сказаного вище, у «Архе» Автор з’являється все-таки як патріарх, тому що я дійшов до певної точки розчинення, до граничної точки Тексту і Книжки як речі-у-собі і показав алгоритм трансценденції цієї речі-у-собі. Якщо не це постмодернізм, то що ще?

— Чи можуть ті читачі, яким із усього виданого раніше найдужче сподобався «Архе» сподіватися на продовження такого Дереша у «Намірі!»?

— Безумовно можуть. Але тут знову ж таки треба уточнити. «Архе», в принципі, інтелектуальна книжка, тоді як у «Намірі!» більше апеляцій не до розуму, а до настроєвости, до атмосферності, образності.

Коли я написав «Архе», у якийсь момент я був переконаний, що ця книжка порве всіх. Потім я зрозумів, що ця книжка не порве нікого, що вона залишиться незрозумілою так, як я хотів, щоб її розуміли. А потім я побачив, що певна категорія людей все-таки зрозуміла те, що я вклав у цю книжку, тобто відбувся якийсь резонанс Автора і Читача. Я побачив певну дуже специфічну категорію моїх читачів, які дуже відрізняються від тих, кому подобається «Культ» чи «Поклоніння ящірці». І саме тій категорії читачів, якій сподобався «Архе», я присвячую роман «Намір!».

- На міжнародній науковій конференції «Література у контексті культури», яка проходила у Дніпропетровську у 2005 році, багато говорили про постмодернізм. У новому романі Сорокіна, якого науковці зараховують до числа згадуваних нами патріархів постмодернізму, багато пафосності. А визначальними рисами постмодернізму є іронійність, самоіронійність, відсутність пафосу. Виникло питання — що ж робити? Вважати це чимось новим чи зарахувати до постмодернізму? І якщо прискіпливий читач знайде у твоєму «Архе» такі собі «пафосні місця» — що робити читачеві?

— Це, до речі, дуже серйозне спостереження. Буду вибудовувати мислю по пунктах. Почнемо з того, що ти сказав про іронійність постмодернізму. Мені здається, що ця іронійність вже себе вичерпала. Тобто іронія як різновид гумору — це дуже класна річ, класний інструмент, який дозволяє досягти високих контрастів і хорошого ефекту порозуміння. Але іронійність, як і самоіронійність, у якийсь момент починають працювати проти автора, коли автор, вже сам того не зауважуючи, не може сказати нічого вище певної планки, тому що все, що б він не говорив, розглядатиметься у світлі цієї іронійності, а значить, буде повертатися у певну площину. І в принципі, я думаю, що ряд авторів, принаймні, інтуїтивно, якщо не інтелектуально, зрозуміли це — іронія повинна триматися в певних рамках і використовуватися з почуттям міри.

Київський мистецтвознавець Костянтин Дорошенко наводив як приклад фільм «Kill Bill», зокрема другу його частину. Там є епізод, коли Ума Турман у ролі Чорної Мамби приходить врешті в апартаменти зловісного Білла і хоче його вбити, але там дуже романтична, трагічна і красива сцена чогось такого просто дуже людського. Якщо цю сцену наводити у контексті постмодернізму, можна сказати, що Тарантіно там всіх обстібав, місця на місці не лишив.

А якщо подивитися на це іншими очима, можна сказати, що він став на голову вище, тому що побачив у собі певну рефлексію з приводу іронії: тобто, коли людина іронізує, це означає, що вона не дозволяє самій собі сприйняти певні речі, вона стидається здатися пафосною в чомусь, стидається здатися людяною. Мені здається, Тарантіно у цій сцені подолав оту стидливість, і він якраз демонструє цю тенденцію. Я б не сказав, що це збільшення пафосності у всьому, але тенденція подолання якоїсь скутості. В принципі, вихід із площини, яку довгий час втримував постмодернізм.

— А хто твій улюблений автор?

— Улюблений автор — це той, до якого я постійно повертаюся як до чистого джерела — попити живої водиці… Літературна біографія починається з раннього віку, і дитячі роки формують письменника. Мене в такий спосіб «відформатували» цілий ряд фантастів, містиків і авторів романів жахів. Серед них найяскравішими залишаються Стівен Кінг, Г. Ф. Лавкрафт і Клайв Баркер. Тільки тепер я можу оцінити літературні достоїнства Баркера, який у цій компанії видається найсучаснішим, тому що раніше мене цікавили якісь такі приколи — монстри і щось подібне.

Чим мені дорогий Кінг «как память»? Кінг мені дорогий тим, що у нього дуже строга побудова драми і конфлікту у творі. У нього чітко простежуються зав’язка, кульмінація і розв’язка. Простими словами кажучи, найцікавіше відбувається в кінці. Я зрозумів це так, що найяскравіші події мають відбуватися в кінці. Не володіючи достатнім почуттям міри і не прочитавши достатньо іншої літератури, я перетворив «Культ» у кінці взагалі на соплі, цілі фонтани соплів. Але це все одно для мене був певний урок. І маса задоволення.

З українських авторів, безумовно, велике враження на мене справив Андрухович. Далі — Іздрик, Покальчук, Винничук.

Потім відкрилися багато іноземних авторів «широкого профілю дії».

— Володієш багатьма іноземними мовами?

— На жаль, не багатьма. Порівняно з Покальчуком, який знає 16 мов, я володію лише польською, англійською і трохи німецькою.

— Яку книжку сучасних українських поета і прозаїка ти дав би прочитати своєму шістнадцятирічному синові?

— Направду я не так знаюся на поезії, але те, що я чув Сергія Жадана, мене просто постійно розриває на клапті — і «Цитатник», і «Історія культури початку століття».

А з прозової… Сподіваюсь, мої книжки він би прочитав до 16-и років, а так — Тараса Прохаська, напевне.

— Тобто сучасна молодіжна українська література має бути такою, як Жадан, Дереш і Прохасько?

— Не говоритиму про себе, але те, що я бачу у Жаданові, у Прохаськові — це дві абсолютні полярності, але вони, в принципі, на гребені часу. Вони сучасні. Це важливо, я думаю.

— Далі трохи особисте питання — як вдається поєднувати літературну діяльність із навчанням за такою зовсім не літературною спеціальністю?

— Дуже просто і, я би сказав, елегантно.

Розсуди сам: якби я вступив на ту ж філологію, можливо, мені би відбили бажання, а в кращому випадку я б просто втратив певне бачення світу. Мислення у філологів по-інакшому націлене. Нескромно вважаю, що моє мислення і так достатньо філологічне, таким чином, економічна освіта відкрила мені світ з іншого боку.

— І, наостанок, — чи схожий Любко Дереш у житті на героїв своїх романів? Сюжет творів базується на особистому досвіді чи є плодом фантазій?

— Мені найбільше подобається порівняння зі снами. Про сни ти ж не можеш сказати, що сниться все, що було вдень. Але, тим не менше, сни великою мірою базуються на досвіді дня. У наших найкращих снах ми бачимо прекрасні і незнайомі нам речі. Я би хотів, щоб мої твори більше нагадували «сны о чем-то большем», як співає Борис Гребєнщиков.