преса

Автор: Наталия Сняданко
Видання: Львівська газета

Любко Дереш. Архе

Якби мене попросили двома словами сказати, про що пише Любко Дереш, я сказала б, що пише про любов і наркотики, або про наркотики і любов, важко сказати, котра з тем домінує в його романах.

Мабуть, усе ж таки любов, бо наркотиків він (як і алкоголю, м’яса й інших шкідливих продуктів) не вживає, це вже загальновідомо і викликає не менший ажіотаж, аніж його “скороспілі”, якщо можна так висловитися, тобто мудрі та талановиті не за віком романи.
Дебютувавши декілька років тому в “Четверзі”, як і багато хто з наймолодшої української літератури, з легкої руки Юрія Іздрика, Любко впевнено видає майже щороку по роману і не підтверджує злостивих сподівань недоброзичливців на те, що успіх “Культу” був випадковим, і всі наступні твори виявляться значно слабшими. Любовно-романтичну тему “Культу” продовжило “Поклоніння ящірці”. Наркотично-романтичну докладно розроблено в найновішому творі “Архе”. Що ж стосується “неопублікованого роману “Індастріал”, про який автор побіжно згадує в тексті, то не відомо, про що він там неопубліковано розповідає, крім хіба що того, що події, описані в тому творі, починають здійснюватися у Любковому житті.
Назва “Архе” асоціюється з чимось якщо не дуже старовинним, як каже етимологічний словник про цей грецький корінь, то принаймні з чимось дуже інтелектуальним, як, наприклад, однойменний журнал білоруських інтелектуалів, у якому друкують усе найкраще, що білоруською мовою пишуть і перекладають. Але насправді нічого спільного з білорусами назва цього роману немає, “архе” – це суміш атропіну, лідокаїну, ксилометазоліну й “інших складників”, інша назва якої – “плазма”.
“Семеро студентів-хіміків, які першими вивели пропорційний склад “архе”, за копійки збувають на книжковому ринку біля Федорова підручники, а на виручені кошти закуповують нечувану кількість “Нафтизину”, сульфацилу натрію, 0,1% р-ну атропіну та ще кілька видів крапель. Попередньо закалатавши близько п’ятдесяти порцій “плазми”, вони знищують усі хімічні рівняння у страху, що відкриття вийде за межі їх вузького кола й “архе” піде “по людях”. Хіміки проголошують себе “КЛАНОМ АРХЕ”, вирішують забарикадуватися в кімнаті й не впускати нікого, поки не спорожняться запаси очних крапель. Упродовж чотирьох днів семеро архе-акцепторів у цілковитому заціпенінні споглядають “плазму”.
Але роман не зводиться лише до описів нафтизинових видінь і наркоманського середовища, як цього можна було б сподіватися. Клан архе виявляється не лише простим збіговиськом наркоманів чи, висловлюючись лексикою твору, “простих видців”. Ці люди ставлять перед собою мету – боротися з геометрією, яка “за природою паразит, структура, схожа на вірус. Вона вмонтовується в людську свідомість, кристалізує її певним неприроднім чином. Тож ми починаємо некеровано сприймати світ як певну відчуттєву матрицю, як обмежений набір шаблонів сприйняття. А ми за це живимо її своєю увагою”.
Жанр цього роману можна було б визначити як наркомансько-пригодницький, якщо в цій ситуації, та й узагалі вартує говорити про жанри. А як до цих пригод долучається Дмитро Мендєлєєв, Терезка на прізвисько Температура, не кажучи вже про клуб галогенів чи світло параш, охочим доведеться довідуватися самостійно.