преса

Видання: Без цензури, газета

Сонячні алеї юності

2 лютого 2006
http://bezcenzury.com.ua/ua/archive/4668/culture/4704.html

Видавництво «Кальварія» за підтримки посольства Німеччини презентувало українському читачеві роман Томаса Бруссіга «Сонячна алея». Хоча книжка написана німецьким вантажником, порушена в ній тема дуже нам близька. Головні герої – підлітки, вони живуть під Берлінською стіною в Східній Німеччині, зі страшенними труднощами дістають заборонені платівки роллінгів, ненавидять ідеологічну радянську «пургу», якою їм у школі забивають голови й дуже хочуть нормального європейського життя. Їхні родичі контрабандою провозять цукерки із західної частини Німеччини, а там, за стіною, так близько й водночас так недосяжно розташувалась Європа та цивілізація. Але герої не комплексують. Навпаки, вони почуваються найдостойнішими жителями міста, глузують над західними туристами, бігаючи за їхніми автобусами та вдаючи жебраків. «Сонячна алея» – легкий і смішний роман, у якому автор змушує нас пригадати те, що заховалося в глибинах пам’яті, – нашу юність. А от газета «Без цензури» змусила українських політиків згадати, якою була їхня юність і під яку музику вона проходила.

Коментарі

Ігор Шкіря, «Регіони України»:

– Музику за радянських часів любив і слухав різну. Коли був студентом Політехнічного інституту, мені подобалися групи, що грали рок. Узагалі-то були часи перших кроків і спроб вітчизняного року. Особливо любив музику «Аквариума», «Машины времени» та Кузьміна.

Юрій Артеменко, «Наша Україна»:

– Звісно, можна заборонити виклично вдягатися, але музику чи літературу заборонити значно складніше. У школі я був відмінником, і мені не дуже були зрозумілими джинси-кльош або панківські зачіски, але музика, звичайно, мене не могла не захопити. Добре пам’ятаю, як ми записували популярні тоді групи «загниваючого» Заходу – «Біттлз», «Роллінг Стоунс», «Цеппелін» на бобінні магнітофони «Весна» чи «Маяк», ловили на радіо та обмінювалися записами. Певна річ, ми тоді не вслухалися в слова й не розуміли їх сенсу. Це прийшло пізніше, коли з’явилися такі групи, як «Машина времени». Ми просто насолоджувались музичною енергетикою. Найулюбленішою моєю групою на той час були «Пінк Флойд». У далекому 1979-му я був десятикласником і вів молодіжну дискотеку. Тоді дискотеки в нас тільки з’являлися і ні про яких діджеїв мови не було. Я був на зразок лектора перед музичною частиною. Добре запам’яталася дискотека, присвячена альбому «Пінк Флойд» «Зворотний бік місяця». Ми, юнаки та дівчата, готувалися до дискотеки, знаходили в різноманітних енциклопедіях або музичних довідниках інформацію. Потім вишукували слайди із зображенням місяця та планет і під час дискотеки проектором відображували на стінах і стелі космічні образи.

Вадим Місюра, СДПУ(о):

– За часів мого юнацтва було досить важко дістати якусь музику із Заходу. На той час у комсомолі існувала навіть така група – музичний патруль. Хлопці із цієї групи ходили по кабаках і відстежували заборонену музику. Однак музика просочувалася. Народ здебільшого слухав «Аббу», «Боні М», «Біттлз». Я непогано сприймав бітлів, їх узагалі не можна не любити. Я був нормальним хлопцем, міг якусь витівку втнути. Я вам скажу, що більшість сучасних керівників не були в школі відмінниками. Я навіть слухав «Кісс». Єдиний, хто мені ніколи не подобався, то це Оззі Осборн, бо він на сцені їв мишей. До речі, з юнацтва досі люблю два напрямки в музиці. По-перше, люблю джаз, щоб розслабитися. Особливо такий напрямок джазу – коктейльний. А по-друге, люблю бардів – Мітяєва, Окуджаву, Розенбаума (хоча зараз він, так би мовити, спопсився). Узагалі за радянських часів барди, котрі були тоді в опозиції до політики Радянського Союзу, були набагато щиріші за сучасних музик.

Олег Тягнибок, позафракційний депутат, лідер ВО «Свобода»:

– У дитинстві слухав те, що слухали батьки – тріо Мареничів, Оксану Білозір у складі «Ватри», українську народну музику. Коли пішов у школу, смаки змінилися: слухав «Біттлз», «Аббу». Я вчився у Львові, і якось вся та музика знаходила до нас шлях, ми із друзями обмінювались, переписували альбоми на татовому бобінному магнітофоні «Соні». У школі ми навіть організували музичний клуб та організовували дискотеки, де ставили західну музику. Жорсткого терору й особливого нагляду за нами не було. Учителі, звичайно, дивилися, щоб чогось дуже забороненого не було. А коли став студентом, то почалися фестивалі «Червона рута», і в мене з’явились нові вподобання в музиці. Певна річ, я став прихильником таких гуртів, як «Кому вниз», «Мертвий півень», «Плач Єремії», «Пікардійська терція».

Андрій Шкіль, БЮТ:

– За часів моєї юності я слухав українську музику, наприклад, пісні Івасюка любив. Але згодом перевагу віддавав західній музиці – «Роллінг Стоунз», «Квін». Дістати її було складно, привозили музику з Польщі, де вона була у вільному продажу, а тут уже копіювали її любителі та поширювали серед прихильників у касетному варіанті. Слухали цю музику приватно, на квартирах або в гуртожитку в компанії колег. Узагалі у 80-х, особливо після того як у Польщі відбулася революція, я багато відкрив для себе нової музики.

Віталій Хомутинник, «Регіони України»:

– Поки всі були дисципліновані, десь класу до четвертого чи шостого, і я таким був: носив значки, галстуки, коротше, піонерія. А потім уже хто на що здатний. Слухав я в школі те ж, що й усі, – «Модерн Токінг» і «Ласковый май». Роллінги й бітли – то вже не мій час, то було трохи раніше. Застав я бобінні магнітофони – такі бандури вагою по 15 кілограмів. Найбільше мені подобалися бобінні записи італійської музики, наприклад Тото Кутуньйо. Але записування музики на бобінних магнітофонах – дуже складна процедура.


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій