преса

Автор: Олена ВЕРЕТІЛЬНИК
Видання: Вісник Черкаського університету, науковий журнал

ОБРАЗ УКРАЇНИ У ТВОРЧОСТІ ЛЕОНІДА КОНОНОВИЧА

У статті здійснено аналіз образу України та особливостей його втілення в художньому
тексті (на матеріалі романів сучасного українського письменника Леоніда Кононовича).
Ключові слова: Україна, міфологія, авторський ідеал, національне, святиня, історія,
ідеологія.

Мета статті. У статті досліджуються особливості авторської реалізації образу України, розширення меж цього топоніма до головного рушія авторської творчості.
Виклад основного матеріалу. У творчості Леоніда Кононовича топонім «Україна»
вживається із посиленою концентрацією, що дозволяє говорити про розширення його меж – від географічної назви до поняття, яке охоплює значно більше семантичне поле. Розглянемо рівні побутування топоніма у художніх текстах Л.Кононовича. Зрозуміло, що він охоплює територіальний вимір, виражений цілком матеріальним поняттям «земля». Звернімо увагу на ретрансляцію цього образу у замовляннях, що фрагментарно наповнюють поетику роману «Тема для медитації». У цих текстах трапляється словосполука «Вкраїна - ріка» як символ святині, за яку звитяжні лицарі складають голови. Земля у замовляннях вживається виключно з прикметниками «сира», «Троянова», «вкраїнська» та ін. «Сира земля» у язичників вважалася символом родючості, а також «святої пам’яті предків» [7]. «Троянова земля» (земля руська) зветься так, бо Троян – «божество Старої Русі» [10], символом якого у праслов’ян стала Трійця [7]. Пізніше вираз «Троянова земля» замінюється прикметником, що пішов від топоніма «Вкраїна». Таким чином, у замовляннях прослідковується зародження культу землі («Мати – Сира земля»), його територіального увиразнення («Троянова земля», де мешкають «Троянові діти», слов’яни), аж до виокремлення національних смислів «земля – країна, край, держава» («вкраїнська земля»).
У давньоукраїнській міфології земля становила частину триєдності: небо - земля - пекло. Відповідно, у творах Л.Кононовича як пекло осмислюється дійсність (дія романів відбувається або ж у радянську епоху, або ж у пострадянському просторі). Персоніфікована Україна-земля намагається сягнути неба, сакралізувати свій простір, освятити своє наймення, освітити шлях собі й своїм нащадкам. Тому зростання (наближення) до духовних вершин відбувається силами землі, її плодами. Плоди – доньки й сини країни – постають у макрокосмі української землі. У романах Л.Кононовича саме люди творять історію, свій шлях, свій простір. Одначе не всі «плоди» землі гідні того, аби проростити зерно добра. Серед героїв є такі, що тягнуть країну до нижчого світу – пекла, але є й такі, що піднімають до небес. Серед цих останніх Леляна, героїня роману «Тема для медитації», кохана головного героя. Вона є справжньою особистістю: в університеті займається розповсюдженням самвидаву, має зв'язки з дисидентами, ототожнює себе не з «кнопкою і не педаллю» системи, а духовною елітою України. Дівчина каже Юрові: «Ми не повинні сидіти склавши руки! Оці хлопці й дівчата, котрі приїхали з периферії, поняття не мають про те, що діється на Вкраїні, розумієш? [17, 147]». Леляну заарештували і відправили до таборів суворого режиму, й усі роки вона вважала, що зрадником був Юр.
У тексті твору знаходимо епізод знайомства Юра зі студенткою Оляною («Мене звуть Юр. А... тебе? – Оляна! – тихо сказала вона. – Леляна? – Та ні... Оляна!»). В цей момент дівчина з досить розповсюдженим ім’ям, зі стандартної провінції стає Леляною (у героєвій рецепції – войовниця, одна з трьох посестер-поляниць: Росана, Леляна, Світляна).
Прикметно, що антропонімічні ознаки персонажів збігаються з праукраїнською міфологією – у тематиці весняного свята Юрія-Змієборця присутній образ врятованої від злої сили дівчини Лелі [7]. Отже, автор переносить до художньої матерії твору власне захоплення феєричним світом етнічного віровчення.
З миті знайомства Юр звертається до подруги не інакше, як Леляна, захоплюючись її незламним духом («А ти молодець, треба сказати... справжня войовниця з Божого Вирію!»). Усупереч цьому, Стоян уперто називає дівчину Оляною, інстинктивно намагаючись зупинити ідентифікацію з символами українського язичництва.
Через роки, виснажена морально й фізично перебуванням у таборах, Леляна виходить заміж за Стояна, що підтримував її впродовж заслання. Ставши дружиною бізнесмена, поетесою районного масштабу, народивши трьох дітей, жінка несвідомо перекреслює благородну мету власного життя. Емблемою такого перелицювання богині-войовниці у абсолютно земну істоту стало надбане у шлюбі прізвище – Стоян. Проте своєрідний місток до повернення засвідчує небажання забуття: жінка залишає духовне ім’я Леляна. Заміжжя, материнство, громадська діяльність стали різнорідними фрагментами великого симулякру [5], у який трансформувався світ після втрати істинного душевного простору.
Прагнення чимось заповнити екзистенційний вакуум, що виник від духовно-емоційного голоду, зламало систему ідеалів героїні. Автор змалював надзвичайно гармонійний образ Леляни, який подібно до загадкового видива залишився у Юровій пам’яті: «Юне лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, і очі сяяли, мов дві зорі... [17, 161-162]». Це – уособлення ключового у романі «Тема для медитації» образу України, заради неї варто жити й боротися.
Україна постає у романах Л.Кононовича як «край», «країна», що становить сенс життя для її гідних мешканців. Образ держави передовсім утілюється крізь призму вітчизняної історії.
У «Темі для медитації» зображені періоди занепаду держави, коли вона волею історичних перипетій ставала лише територією, частиною великих імперій – так письменник відтворив образ України у СРСР. Один з найтяжчих злочинів тієї епохи – спроба знищення української нації. Комуністичний режим учинив акт жорстокого геноциду. Намір втілювався методично і продумано: у народу відібрали землю (а отже, відповідно до телуричного способу національного буття, позбавили сенсу життя й права на нього), збіжжя (як результат землеробської праці), житло (початковий фрагмент у порядку позбавлення волі й України).
У «Темі для медитації» йдеться, зокрема, й про насильницьку колективізацію. Забравши у людей хліб, комуно-імперський режим розпочинає жнива смерті: люди гинуть від нестачі їжі, хати стоять дикими пустками, вулиці заповнені тілами – живі не в силах ховати мертвих згідно з давніми звичаями.
Р.Конквест подає відомості про те, що в деяких селах брутальні бригадири наполягали на тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби уникнути зайвого клопоту.
Подібний випадок описаний в «Темі для медитації» – розповідь жінки, яка пережила той страшний рік. Тоді од голоду вимерла вся її родина. Дівчинка повзла вулицею, вигризаючи бур’ян під тинами. Потім її підібрав Гордій - трупар, щоб одвезти на кладовище. Крім малої, він віз ще й свою куму Килину. На цвинтарі Гордій стягнув Килину з воза, кинув у яму і став засипати землею. Жінка вже не могла говорити, тільки одгортала землю з обличчя. Гордій кидав, а тоді сказав: «Да вмирай уже, кумо... а то мені на обід пора їхати!» Та землю на неї, землю, – а тоді заліз у кагат і чобітьми затоптав те місце, де голова була [17, 127]». Дитині пощастило більше, ніж кумі трупаря: ішли мимо дві молодиці й відібрали дитя. Дівчинка вижила в той голод, а перед війною вступила в учительський інститут: «Нас там заставили вивчати вірш Тичини «Партія веде»:
Всіх панів до ’дної ями,
буржуїв за буржуями,
будем, будем
бить!
будем, будем бить!
Як же ж я плакала, прочитавши отого вірша! Зразу все стало перед очима – і кагат отой здоровезний, де люди лежать мов непотріб,.. і тая Килина сердешна, котра з останніх сил вигрібається із землі... [17, 127]».
Як наслідок, люди, намагаючись вижити, нерідко втрачали моральне єство. Наприклад, Гордій, якому платили трудодні за те, що він збирав по селу небіжчиків (для нього навіть була встановлена норма: двадцять мерців в день), поховав не одну людину живцем. Одного селянина, присипаного трупарем заживо в кагаті, відкопав син бідолахи. Гордій не допоміг навіть своїй кумі Килині (кумівство – один із видів духовної спорідненості). Адже в часи, коли плюндрувалися церковні святині, не знайшлося місця давнім звичаям.
Руйнувалися не лише світоглядні уявлення, нищилися духовні зв’язки, культура людських взаємин. Гордій закопує свою куму, бо йому пора їхати на обід. Так комуністична система вбиває душу гробаря, залишаючи лише голодну плоть. Гордій живцем закопує Килину, але нам бачиться, що то не свою куму ховає трупар, – з останніх сил вигрібається з могили нещасна Україна. Природно, що герої Л.Кононовича – захисники українського світу – з ненавистю сприймають ворогів Батьківщини.
Одначе, національний світогляд має й інші варіанти реалізації. До них з часом приходить Оскар (герой серії детективних романів) як український патріот. Сплата національного боргу може й не бути кривавою вендетою, і ця думка спершу з’являється у героєвих розмислах: «Виходить, хоч скільки б ми воювали по чужих українах (підкреслення наше – О.В.), скільки б тинялися світами, якого б достатку доскочили, – а надходить такий час, коли мусимо повертатися на землю, аби віддячити їй... І буває часом, що доводиться плачувати цей борг найдорожчим, що у нас є, – життям... [13, 59]». Таким чином, Оскар усвідомлює потребу не лише здійснювати каральні операції, але й жертвувати собою заради рідного краю.
Прикметно, що автор використовує метонімію («чужі україни»), аби ще раз активізувати історичні ключі: тисячі українців воювали за кордоном, здобуваючи волю іншим народам. Найманцями були Юр і Оскар, котрі реалізовували свій войовничий потенціал у інших світах, «чужих українах», сподіваючись повторення визвольних дій на рідній землі. Війни на чужині уособлюють перенесення параметрів батьківщини за рубежі реальні. Топонім «Україна» вжитий не лише як антономазія, тут слід вбачати і намагання актуалізувати міркування про сплату боргу. У Оскаровій промові, присвяченій невідворотності повернення у рідну державу, йдеться не тільки про війни за не свою вітчизну, але й про те, що ніякі соціальні гаразди та чуттєві блага не втримають на чужині. Більше того, у ході міркувань герой доходить екзистенційного висновку: «Історія ставить питання. Створює проблеми, котрі нерозв’язаними тліють протягом сторіч. Ми приходимо в світ, щоб давати відповіді. І вирішувати проблеми, котрих не змогли вирішити попередні покоління. Може, і в цім є сенс кожного окремого життя...[13, 249-250]».
Таким чином, у свідомості Оскара відбувається еволюція поняття «сплата боргу» – спершу герой втікає від реалізації національної ідеї у закордоння; потім прагне перенести засвоєні моделі державотворення на вітчизняний простір (насильницька метода). Однак пізніше він наближається до християнських позицій – пізнавши любов, здатну на самопожертву. Таку настанову якнайкраще окреслив Ф. Ніцше у «Жаданні влади»: «Той «радісний вісник» (Ісус Христос. – О.В.) помер так, як і жив, як і вчив – не для «спасіння людства», а щоб показати, як людям потрібно жити. Людству він залишив практик у – як поводитись перед суддями, сторожею, обвинувачами, як терпіти будь-який глум і наругу, – як підніматися на хрест. Він не заперечує, не боронить своїх прав, не робить ніяких спроб відвернути зовнішнє, – навпаки, він накликає його на себе... І просить, страждає, любить разом із тими й тих, хто робить йому зло... Не борониться, не гнівається, не обвинувачує... І навіть не противиться злому, – він любить його...[20, 369]». Тобто, Христос не вчив людство „спасінню” як універсальній методі духовного порятунку, одначе своїм життям – екзистенційно – вказав шлях до нього – любов і прощення.
Таку ж логіку сповідував Тарас Шевченко, що намагається «синтезувати, врівноважити, логічно завершити більшість наскрізних антитетичних мотивів своєї творчості, зокрема закликає замість мстивого бунту, безоглядного й безглуздого у своїй руйнівній люті, тільки зупинити Зло.., справедливо судити, покарати, але й пробачити «злоначинающих» [22,
73]»).
Як видається, саме цей шлях стає закономірним підсумком філософських шукань української літератури. Герої Л.Кононовича – хоч і знехотя, й імпульсивно – також рухаються у цьому напрямку. У їхній свідомості любов до України відкидає кровопролиття, натомість вони шукають відповіді на буттєві питання. Хай там як, але осягання себе залежить передовсім від реалізації екзистенційно-національної проблематики. Історія існування держави, пригадування перейдених реалій, осмислення трагічних сторінок минулого зумовлюють духовне зростання персонажів.
У цьому зв’язку доречно нагадати персоналістичну парадигму М.Бердяєва, яку сьогодні актуалізує Н.Хамітов. За цією парадигмою, витворення Боголюдини передбачає єдність трьох іпостасей: Святий, Геній, Герой. Причому останній спрямований на тілесне буття, котре увінчується саном вождя й нерідко призводить до тиранії. Постать Генія спрямована на духовний вимір, для очищення обох образів потрібна святість (втілення жіночої сутності) [23]. Екстраполювавши ці розмисли на героїв Леоніда Кононовича, побачимо прагнення побороти екзистенційно-національну кризу шляхом злиття кількох начал: духовно-творчого, активно-фізичного, милосердно-святого. Відмова від помсти підносить персонажів на новий рівень – до любові (сутності святості).
Україна у новітні часи постає перед читачами зовсім інакшою, аніж уявлялося борцям за її незалежність. Ця квазідержава аж ніяк не уособлює ту мету, заради якої зрікалися життя й фізичної свободи. Попри це, герої лишаються на Батьківщині й до останнього подиху живуть її інтересами. Інакше вони не можуть існувати – про феноменальну магію рідної землі йдеться у багатьох фольклорних джерелах, адаптованих літературною традицією (варто лише згадати історію «євшан-зілля»). Як твердить С.Вейль, «укорінення – це, можливо, найважливіша і найменш визнана потреба людської душі, одна з тих, які важко означити. У людини є коріння завдяки її реальній, активній і природній участі в житті суспільства, що зберігає живими скарби минулого і передчуття майбутнього [6, 61]».
Детектив Оскар працює у таємничій організації «Тартар» і рятує країну від зажерливих багатіїв («Кайдани для олігарха»), розшукує скарби, сховані століття тому («Мертва грамота»). Тобто він робить усе для того, аби дама серця (Україна) була щасливою. Завдяки цьому герой набуває цілковито лицарської харизми. Оскар також береться захистити державу від клану феміністок і так поправити демографічну ситуацію.
Цей сюжет (роман «Феміністка») має цілком постмодерне вирішення, і зовсім даремно дорікати авторові (що бачимо у багатьох рецензіях) за порушення суспільних норм чи сексизм. Річ у тім, що першочерговим завданням виразника антиколоніального світогляду є заперечення будь-яких позанаціональних культів. Так письменник викриває комуністичну ідеологію, подібним чином розправляється і з феміністичною концепцією.
Щоправда, сам того не помічаючи, він системою заперечення витворює нове поле для розвитку культів – навіть українська ідея може стати забронзовілим фетишем, якщо її войовниче абсолютизувати, намагатися законсервувати. А герої Кононовича таки прагнуть зберегти український світ у тому стані, коли до «тихого раю» ще не прийшла марксистсько-ленінська доктрина. Небажання помічати зміни в материнському просторі й адекватно на них реагувати спричинюють розрив з реальністю. Так, детектив на псевдо Оскар без будь-якого пафосу говорить: «Упродовж останніх десяти років мене переслідує таке відчуття, наче я потрапив у чужу державу... За часів моєї молодости я й мріяти не смів, що житиму в незалежній Україні, вона для мене була недосяжним ідеалом, до якого ще треба змагати цілим поколінням, – а тепер я й навіч її бачити не хочу! Це не наша Україна. Ні чести в цього суспільства немає, ні любови, ні самопосвяти... одні тільки гроші, які замінили собою всю систему цінностей! [11, 200]».
Герої письменника постійно балансують на межі світів – поцейбічної постмодерної дійсності (іронічної й театральної) та виміру позасвідомого. У сучасному повсякденні Оскар веде криваві бої, проникає у кримінальні кола, нарікає на безлад у державі. І хоча всі біди українського суспільства він пов’язує з комуністичною епохою, певною мірою все ж усвідомлює проблеми власного етносу, як - от меланхолійний характер і надто миролюбний дух. Тож у силу своїх можливостей детектив захищає ідеали й рятує країну. У його рецепції навіть суто фізичний ворог–пантера (із цим звіром героя закривають у кімнаті гангстери) перетворюється у символ народних кровопивць: продажних політиків, міліціянтів, наркодилерів. Саме таким чином формат сили набуває державницького пафосу.
Висновки. Отже, образ України у творчості Л.Кононовича має багатогранне вирішення. Різнорівневими модусами – матеріальний вимір (земля), світ людей (герої), територіальна одиниця, котра стає націєтвірним осердям (країна) – письменник багатогранно висвітлює свою наскрізну концепцію. В її основі – одухотворене почуття до землі, що породила людину, відкрила двері у світ, навчила любові, що осмислюється автором та його героями як найсвятіше почуття.

Література
1. Бердяев Н.А. Дух и реальность: Основы богочеловеческой духовности. Я и мир объектов: Опыт философии одиночества и общения/ Н.А.Бердяев. М.: АСТ: АСТ Москва, 2007. – 384 с. – (Философия. Психология).
2. Бердяев Н.А. Самопознание: Сочинения/ Н.А.Бердяев – М.: Изд-во Эксмо; Харьков: Изд-во Фолио, 2006. – 640 с. – (Антология мысли).
3. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма / Н.А.Бердяев. – Репринтное воспроизведение издания YMSA-PRESS , 1955 г. – М.: Наука, 1990. – 224 с.
4. Бердяєв М. Національність і людство / М.Бердяєв // Відродження. – 1994. – No 8. – С. 76-77.
5. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть / Ж.Бодріяр / Пер. з франц. Л.Кононовича. – Львів: Кальварія, 2004. – 376 с.
6. Вейль С. У корінення. Лист до клірика / С.Вейль. – К.: Дух і літера, 1998. – 300 с.
7. Войтович В. Українська міфологія / В.Войтович. – Вид. 2-ге, стереотип. – К.: Либідь, 2005. – 644 с.
8. Ґудзь Ю. Прокиньтесь, мешканці штанів (романи Л.Кононовича в контексті всеукраїнської реконкісти) // Кур’єр Кривбасу. – 2001. – No136. – С. 176-178.
9. Добренко Є. Тоталітарні засади соцреалізму / Є.Добренко // Слово і Час. – 1992. – No 7. – С. 8-15.
10. Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури: Словник - довідник / В.В.Жайворонок.
– К.: Довіра, 2006. – 706, [1] с.
11. Кононович Л. Кайдани для олігарха / Л.Кононович. – Львів: Кальварія, 2001. – 208 с.
12. Кононович Л. Кінець світу призначено на завтра / Л.Кононович – К.: Джерела - М, 2001. – 288 с.
13. Кононович Л. Мертва грамота / Л.Кононович. – Львів: Кальварія, 2001. – 252с.
14. Кононович Л. Пекельний звіздар / Л.Кононович – К.: Грані-Т, 2008. – 152 с.
15. Кононович Л. Повернення / Л.Кононович. – Львів: Кальварія, 2008. – 128 с.
16. Кононович Л. Повернення. – Львів: Кальварія, 2003. – 128 с.
17. Кононович Л. Тема для медитації / Л.Кононович – Львів: Кальварія, 2005. – 272 с.
18. Кононович Л. Феміністка / Л.Кононович. – Львів: Кальварія, 2002. – 160 с.
19. Кононович Л. Я, зомбі. Довга ніч над Сунжею / Л.Кононович. – К.: Джерела - М, 2000. – 349, [3] c.
20. Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади / Ф.Ніцше / Пер. з нім. П.Онишка, П.Таращука. – К.: Основи - Дніпро, 1993. – 415 с.
21. Пахаренко В. Віті єдиного древа: Україна Східна і Західна в апокаліпсисі ХХ століття / В. Пахаренко. – Черкаси: Брама - Україна, 2005. – 304 с.
22. Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка/ Ю.Барабаш, І.Дзюба [та ін.].; НАН України, Ін-т л-ри ім. Т.Г. Шевченка. – К.: Наук. думка, 2008. – 371, [5] с.
23. Хамитов Н. Философия. Бытие. Человек. Мир: Курс лекций / Н.В.Хамитов. – К.: КНТ, Центр учебной литературы, 2006. – 456 с.

Джерело: http://zavantag.com/tw_files2/urls_3/1097/d-1096746/7z-docs/16.pdf

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій