преса

Автор: Олена ВЕРЕТІЛЬНИК
Видання: Вісник Черкаського університету, науковий журнал

ТЕОЛОГІЧНИЙ ВИМІР БУТТЯ У ТВОРАХ ЛЕОНІДА КОНОНОВИЧА

У статті здійснено дослідження теологічної проблематики у творах Леоніда Кононовича.
Ключові слова: духовність, Україна, Бог, світ творця, міфологія, релігійний
екзистенціалізм, ідеологія, буттєва проблематика, трансцендентування.

Постановка проблеми.
Український макрокосм у творах Леоніда Кононовича формується як структура „людина–духовність–Бог”. Дослідивши текстову площину, робимо висновки: персонажі перебувають під впливом культів та ідеологій, одначе автор послідовно іронізує над сповідуванням філософії маси, а також утверджує національний світогляд як життєву сутність. Серед світоглядових площин національного героя виразно прослідковується містично-теологічна, адже він сповідує філософію релігійного екзистенціалізму.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.
Концепцію розробляли Л.Шестов, М.Бердяєв, М.Бубер, Ж.Марітен, К.Ясперс, Г.Марсель, їхніми ж попередниками були Г.Сковорода, С.К’єркеґор, М.Гоголь, Т.Шевченко, Ф.Достоєвський та ін. Данський філософ Серен К’єркеґор (1813–1855) – один із перших мислителів, що цілеспрямовано намагався виділити категорії людського існування, „створити таку систему світорозуміння, яка б могла прояснити шляхи людини до Бога як до Абсолютної Особистості [17, 158-159]”. Релігійний екзистенціалізм фундаментально представлений К.Ясперсом, для нього „екзистенція – це глибинно-особистісне буття [17, 234]”, куди виводить „гранична ситуація”, що оголює буття (перед лицем смерті розум просвітлюється) і веде до екзистенційного спілкування.
Мета статті.
У статті досліджуються особливості реалізації теологічної проблематики в романах Л.Кононовича.

Виклад основного матеріалу.
Герої Леоніда Кононовича вирішують буттєву проблематику шляхом трансцендентування. Як твердять дослідники, „здатність і потреба трансцендентуватися... зумовлені вже самою природою людини. Слово existensia точно виражає цю специфіку людського буття. Латиною воно означає не просто існування, наявність. Префікс „ex” надає значення несталості, виходу за певні визначені межі...
І справді: людина – єдина у Всесвіті (з відомих нам) істота, що поєднує в собі абсолютно несумірні за просторово-часовими характеристиками типи реальності – тіло (природа) і дух [14, 9]”. Причому специфічним моментом у світогляді героїв Кононовича є злиття міфологічного (язичницького) підґрунтя і християнської етики. За ситуації, коли „людина відчуває себе чужою у світі, зайвою, й не маючи у наявності стійких релігійно-етичних орієнтирів, здатна лише на жахливий крок – самогубство, чим демонструє виклик як мирському, так і сакральному [3, 117]”, герої намагаються вистояти завдяки філософуванню й відкриттю себе як Творіння Божого.
Проаналізувавши творчість Л.Кононовича в цілому, можемо виокремити кілька форм позиціонування персонажів щодо Бога:
1) іґнорування;
2) імітація;
3) трансцендентування.
Розглянемо детальніше зазначені форми. Перша позиція – іґнорування – уособлюється в образах партійних активістів, що зреклися Бога. Вони будують новий світ, стираючи пам’ять про минуле. Доречною видається думка С. Франка: „Раніше людина народжувалася у світі віри. Чимало зусиль треба було покласти на те, аби вивільнитися й стати на шлях безвір’я. Нині людина народжується у світі втікання від Бога, котре починається з моменту народження. Людина не гідна носити своє наймення, якщо уживає втечу; видається... масова втеча керує людиною й використовує її [16, 17]”. На наш погляд, такі дії в межах курсу антирелігійної політики можна пояснити з точки зору філософії буття: атеїзм для персонажів – рятунок від страху (перед справжньою загрозою смерті та непізнаним потойбіччям).
Повертаючись до здійснюваної в роки комуністичного режиму антицерковної політики, нагадаймо думку В.Пахаренка: “Тоді не просто руйнували храми, мордували священиків, спалювали на вогнищах старовинні ікони та книги – розчавлювали, спопеляли споконвічну народну віру в духовність, у добро... Згоряли старі боги, а в лютім полум’ї поставали нові комуністичні ідоли [13, 74]”. Нова філософія переймалася неосмислено. Однак штампи і стереотипи прийнялися в глибах суспільної свідомості.
Увагу привертає епізод у романі „Тема для медитації”: Юр, здійснивши “крамольний” вчинок (хильнув зайвого, надягнув на держак від прапора відбиту од бюста Леніна голову, що непотребом перекидалася в сільському клубі, і бігав з нею), потрапив на засідання педагогічної ради школи як антирадянський провокатор. На цьому судили щі прикметною є полум’яна промова вчительки фізики: “Товариші, – її голос аж захлинувся від обурення, –
та якби моя дитина оце таке вчинила, то я вийшла б на дорогу — і як дурна, криком кричала: люди, поможіть! люди, убийте цього виродка! люди, заріжте його, чи втопіть, чи
задавіть тихцем десь у кутку, – а то в мене рука на свою кров не підіймається! [9, 73]”. Педагог твердить, що зреклася б негідного сина – настільки вкорінена у її свідомості комуністична доктрина. Розглянемо інший випадок у школі, коли вчителька спитала у першокласників: хто такий Ленін і що він зробив для трудового народу?
Юр простосердо відповів: „Ну, цей Лєнін... він... він хліб у людей забрав!.. Ну, він загадав активістам, щоб вони хліб у людей одібрали... А вони тоді пішли по хатах і геть усе до зернини витрушували! І тоді люде стали мерти з голоду.
- Хто... загадав?
- Отсей же ж... Лєнін! І ще один дядько.
- Як-як?!
- Ну, той дядько... Троцький він звався, о! Люде казали: Лєнін і Троцький забрали хліб сиротський”.
Розлючена вчитель ка схопила хлопця за чуба і стала товкти головою об парту: „Я тебе зараз навчу, як совецьку власть любити! Ти диви, що воно собі надумало! Ми душу з тебе виб’ємо, скотиняко! Ми покажемо тобі, де раки зимують! Ми тебе в бублика скрутимо й плакати заставимо! [9, 30]”. Варте уваги менторське напучування: жінка погрожує учневі, над усе наголошуючи на слові „ми” („ми покажемо”, „ми скрутимо”, „ми виб’ємо”). Подібне акцентування має показати хлопцеві, що він – відступник. Виразне протиставлення займенників „я” (складова імперського „ми”) й дрібного „ти” (незрілий протест) репрезентує модель радянського суспільства. Вчителька підсвідомо ідентифікує себе з отим „ми” – радянською державою, бо „тоталітарна ідеологія виходить з ідеї мізерності окремої особи, її принципової нездатності покладатися на себе, з її потреби в підпорядкуванні („единица – вздор, единица – ноль”). Ця ідея, закамуфльована тотальною доктриною („Человек – это звучит гордо!”), визначає структуру ідеології, а її перемоги у XX ст. ще раз підтверджують слабкість людини у світі зростаючої ізольованості [2, 10]”.
Таким чином, іґнорування світу Творця й атеїзм як його симулякр (Ж. Бодріяр: „Універсалізація Бога зажди пов’язана з вилученням, з обмеженням людського в його самобутності. Коли Бог починає бути схожим на людину, то людина взагалі перестає бути схожою ні на що” [1, 209]) зумовлюють ілюзію захищеності, яка переходить у страх й депресію.
Прикметна позиція тих персонажів, що імітують як віру в Бога, так і відносне безбожжя. Вони представлені в детективній серії „Тартар”. Так, наприклад, у романі „Кайдани для олігарха” Оскар їде до нардепа Гарика Бабаєва й по дорозі бачить ошатне селище („братва побудувалася”), посеред якого височіє церква. Герой щиросердо дивується, нащо її тут звели – в нього навіть з’являється припущення: там бандюки практикують сатанізм (на цім епізоді позначається одвертий глум автора). Одначе Оскар отримує відповідь, мовляв, у храмі гангстери моляться, паски святять, сповідаються, а як панотець відмовиться гріхи відпускати, то йому вмить „фейса начистять”. Таким чином, перед нами сьогочасне обивательське уявлення про Творця та способи взаємодії з ним.
До того ж, детективні реалії представляють символічні сентенції на зразок: „Хай Господь благословить того чоловіка, який винайшов гранати!” („Довга ніч над Сунжею”).
На схилі віку надто богомільними стають і вчорашні атеїсти, урізноманітнюючи своє вбоге життя новою релігією (партійні активісти з роману „Тема для медитації” – Багрій, Дзякунка).
Розглянемо іншу грань у стосунках людини з Богом – імітація безвір’я. До прикладу, Оскар, котрий силою життєвих обставин перетворився на машину для вбивства, з гіркотою відзначає: „Коли говорити по совісті, то вся річ у тому, що Бога нема. А як немає Бога, то нічого немає взагалі, – і моралі теж нема, вона не існує реально, вона існує лише в твоїй свідомості, закладена чи то спадковістю, чи то вихованням, – і зветься вона совість [11, 143]”. Втім, герой незмінно говорить і про те, що смертовбивство – то насамперед насильство над собою. Пропагуючи культ сили й маскуючи своє „я” під облудою зарізяки, Оскар все ж лишає у душі місце для співчуття, дружби й любові. Персонажі Л.Кононовича сприймають світ так, ніби це велетенський Годинник, за справністю котрого хтось невпинно слідкує. Крім того, Мурат (шеф „Тартару”) говорить, що на межі життя і смерті „відчуваєш, що без вищої волі в тебе й волосина з голови не впаде! От саме тому я поважаю віруючих людей... [5, 275]”.
Так само Оскар твердить, ніби має відчуття захищеності й переконаний, що стріне загибель не від „кулі і не від тортур”, бо смерть як потойбічне явище реалізує призначення людини. І якщо „детектив для особливих доручень” намагається розмірковувати над власним буттям, то представники бандитської еліти наздоганяють екзистенційну смерть на дорогих авто. Лише іноді герої силкуються пробити мур ірреальності. Так чинять персонажі мікро-роману „Зимова казка”, зокрема Карась. Перед смертю він забуває про страх бути „не блатним” і відкриває у собі людське. Саме тоді герой осмислює своє життя без набутих у в’язниці стереотипів. Карась повертає свій напівзотлілий дух до Господа й по-своєму осягає болючу істину: „...душа чорніє од гріха й наруги – робишся мов остання наволоч ... Чоловік не повинен бути таким. Чоловік – це не худоба. Чоловік – це образ Божий! [8, 106]”. Розуміння гріха стає ключовим помислом в останні хвилини життя. Тому у героєвій свідомості „акт філософування здійснюється як спроба осягнути що-небудь у цьому світі, буття цього світу, наше буття в світі як таке, що постало перед нами у цілісності, як та визначеність, яка випромінює для нас на тлі позамежового.
Філософування виникає з цієї зачарованості, захопленості, коли ми здобуваємо здатність бачити все „поцейбічне” у світлі позамежового [12, 24]”. Однак блискавичність фіналу призводить до збайдужіння, і Карась розчиняється у темряві, не лишивши бодай сліду на світі – бездоганному витворі Годинникаря. Найвищою формою буття у структурі „людина – Бог” є трансцендентування.
Герої Л.Кононовича по-різному осягають цю грань світовідчуття. Зокрема, головний персонаж „Повернення”, що після невдачі з оживленням минулого полишає Україну й летить до Франції. Таким чином, терзання й віра у духовні первні примушують його кружляти у медитативному полі самотності. Герой усвідомлює неможливість буття поза межами отчого простору. Відчуття невідворотності поглинає героя і він бачить себе стороннім не лише в українській чужині, але й у світі загалом. Подорожній відзначає: „Немає істини поза Тобою; Ти – єдина істина у цілому світі і єдина реальність; і хто зараз відірваний од Тебе, – той здогадується, той знає, той бачить у безжальному і страшному спалаху прозріння: УСІ ДОРОГИ ВЕДУТЬ НЕ ТУДИ; УСІ ВЕРШИНИ ВЕРШИНАМИ ПЕРЕСТАЮТЬ БУТИ; І ЦІЛИЙ УНІВЕРСУМ РОЗВАЛЮЄТЬСЯ НА УЛАМКИ, – ЯКЩО НЕМАЄ ТЕБЕ! ЯКЩО НЕ ЧУТИ ПІД ЦИМ НЕБОМ ГОЛОСУ ТВОГО! [8, 81]”.
Героя охоплює розпач, і на межі, яка відділяє прожите од грядущого, він благає у Неба поради: „...обізвися хоча б лиш словом, – одним-однісіньким, щоб почув я Тебе і знав, що Ти є.., бо навкруг порожнеча, – і я не потраплю в ній дихати!.. я – один, я – сам, я — сторонній на землі Твоїй і між твоїх людей [8, 81]”. Буттєва безвихідь у фізичнім світі змушують подорожнього визнати власну безпорадність і відступити у тінь екзистенційної депресії. Через реалізацію повернення герой намагався спокутувати провину перед собою та прийдешніми, одначе гіпотетичний ефект спричинив протилежну дію – таким чином мандрівець ще більше занурився у відчай. Спасіння змученої душі диктує звернення до світу Творця.

Висновки. Таким чином, трансценденція розширює перспективи просвітлення героїв. В.Герасим’юк слушно відзначає прикмету духовного світу роману „Тема для медитації”: „Бог тут присутній не як об’єкт, а як напрям. Саме така Богоприсутність диктує стиль. Кононович доводить, що є вірогідність існування людини, яка має нормальні почуття, яка здатна на сум’яття духу.., людина – це обмежений прояв Бога, і чим більше в людині божественного, тим більше життя. До цього справжнього життя, яке б’є по шкірі, наближається у своєму романі Кононович [15, 10]”. Отже, трансцендентування — це своєрідний модус буття, а звертання до його Деміурга уособлює духовні шукання героїв, що втілюють авторський вимір.

Список використаної літератури
1. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть / Ж. Бодріяр / Пер. з франц. Л. Кононовича. – Львів: Кальварія, 2004. – 376 с.
2. Добренко Є. Тоталітарні засади соцреалізму / Є. Добренко // Слово і Час. – 1992. – No 7. – С. 8-15.
3. Залужна Є. Релігійно-моральна проблематика в екзистенціалізмі / Є. Залужна // Вісник Черкаського університету. Сер. Філософія, Вип. 110. – 2007. – С. 113-119.
4. Кононович Л. Кайдани для олігарха / Л. Кононович. – Львів: Кальварія, 2001. – 208 с.
5. Кононович Л. Кінець світу призначено на завтра / Л. Кононович – К.: Джерела-М, 2001. – 288 с.
6. Кононович Л. Мертва грамота / Л. Кононович. – Львів: Кальварія, 2001. – 252с.
7. Кононович Л. Повернення / Л. Кононович. – Львів: Кальварія, 2008. – 128 с.
8. Кононович Л. Повернення / Л. Кононович. – Львів: Кальварія, 2003. – 128 с.
9. Кононович Л. Тема для медитації / Л. Кононович – Львів: Кальварія, 2005. – 272 с.
10. Кононович Л. Феміністка / Л. Кононович. – Львів: Кальварія, 2002. – 160 с.
11. Кононович Л. Я, зомбі. Довга ніч над Сунжею / Л. Кононович. – К.: Джерела-М, 2000. – 349 c.
12. Мулярчук Є. Відкритість трансцендентному, сутність філософування та природність релігійної свідомості/ Є. Мулярчук // Філософська думка. – 1999. – No 6. – С. 23-30.
13. Пахаренко В. Віті єдиного древа: Україна Східна і Західна в апокаліпсисі ХХ століття / В. Пахаренко. – Черкаси: Брама - Україна, 2005. – 304 с.
14. Пахаренко В. Биття об стіну буття. Екзистенціалізм: спроба найзагальнішого огляду / В. Пахаренко // Українська мова та література. – 2006. – Ч.32. – С.3-16.
15. Скиба М. “Тема для медитації”. Ексклюзив/ М. Скиба // Слово Просвіти. – 2005. – 30 червня-6 липня. – С. 10-11.
16. Франк С. Бегство современного человека от Бога / С. Франк // Философские науки. – 2007. – No 2. – С.16-22.
17. Хамітов Н. Історія філософії. Проблема людини та її межі: Навчальний посібник / Н. Хамітов, Л. Гармаш, С. Крилова. – К.: Наукова думка, 2000. – 272 с.

Джерело: http://zavantag.com/tw_files2/urls_3/1097/d-1096752/7z-docs/21.pdf