преса

Автор: Ірина МАРТИН
Видання: Аудиторія, освітній студентський тижневик

Можна програти лише битву, та не війну

Інтерв’ю грузинського письменника, драматурга та медіа менеджера Баси Джанікашвілі
освітньому студентському тижневику "Аудиторія" (№27, 25.09-01.10, 2014, сторінка 13)
№27, 25.09-01.10, 2014, сторінка 13

Баса Джанікашвілі — грузинський медіаменеджер, письменник, драматург, телерадіожурналіст. Українському читачеві на цьогорічному Форумі видавців він представив роман „Гра у войнушку“ та розповів про досвід Грузії у війні з російським агресором, про те, як у цій країні сприймають війну в Україні.

— Як грузини загалом ставляться до українців? Чи бачите Ви в історії двох народів певні аналогії?
— Скажу вам, що грузини люблять українців. У цьому я переконався на власному досвіді, адже маю тещу-українку. Натомість знаю, що в Україні завжди упереджено ставилися до грузинів. Коли ще в радянські часи українка знайомилася з грузином, то її батьки сприймали це дуже трагічно, бо вона потрапить у рабство. Одного разу я запитав свою тещу, чи вона за стільки років життя в Грузії хоч раз почувалася пригнобленою, то почув, що вона дуже щаслива. До слова, більшість грузинів — християни... А насправді все зводиться до стереотипів.
Під час Форуму мені нагадали, що багато наших відомих людей навчалися в Україні. І у вас, і в нас з початку 90-х рр. ХХ ст. зросла роль жінки, яка дуже багато працює. Грузинські чоловіки більше думають про пиво, нарди, доміно, тобто розваги, і тим втрачають свої права, бо вже не можуть диктувати умови. І це впливає на стосунки з жінкою. Знаю, що й в Україні подібна ситуація, коли жінки втрачали роботу і хапалися за іншу, щоб утримувати сім’ю, а чоловіки пасивно вичікували, коли ж запрацює завод.
Найважливіше на сьогодні, що об’єднує наші країни, — це боротьба проти спільного агресора, який мені дуже важко назвати братнім народом.

— Із грузинського досвіду скажіть, як громадянам поводитися у час війни?
— Насамперед знати, що війна — в твоїй країні, незалежно від того, чи дійшла вона до твоєї місцевості. Якщо війни немає у Львові, то ви не можете вдавати, ніби нічого не відбувається. Так було у Тбілісі, де вважали, що війна лише в Абхазії. Те, що відбувається в суспільстві, не може не вплинути на нашу психіку, стосунки. Це я відобразив у своєму романі "Гра у войнушку". У центрі подій — типова сім’я: 40-річні батьки і їхній 10-річний син. Батьки вирішують розлучитися, коли їхні стосунки загострюються. Та в країну вторгуються російські війська, розпочинається війна — і батьки вже передумують розлучатися, бо зосереджуються на тому, як перемогти ворога, а їхній син хоче допомогти в цьому — вилазить на дерево і рогаткою намагається збивати російські літаки. Війна — це явище всесвітнє, і вона має різні прояви. Що стосується війни з Росією, то моя думка така, що Росія не змінилася, і тут часу на переосмислення нема!

— Чи грузини вважають, що вони зазнали поразки?
— Знаєте, ми пережили вісім воєн, із них — одну внутрішню і сім із Росією. У новітній історії двічі зазнавали російської агресії і 1992 року втратили Абхазію, а 2008-го — Південну Осетію. Але в жодній із них не вважаємо себе переможеними. Ми програвали лише окремі битви. А війну — ні. Бо якщо ти борешся мужньо, якщо до кінця обстоюєш своє, то як можна говорити про те, що ти програв? Тоді, коли ми втрачали території, то дуже переймалися цим. А тепер переймаємося, як живеться людям, які залишилися на тих територіях. Спостерігаю подібне з Кримом. Та й те, що відбувається на Луганщині і Донеччині, нам дуже зрозуміле і близьке, бо самі пережили це все.

— Яка, на Вашу думку, роль засобів масової інформації під час війни?
— Важко сказати. Безперечно, треба об’єктивно, оперативно й виважено доносити перевірену інформацію. Але виникають і ситуації, коли треба відступити — і ти вже не є в центрі подій чи не можеш передати їх. Таке було в мене під час російсько-грузинської війни 2008
року. Коли російські війська захоплювали телецентр, яким я керував, то постало питання: залишати журналістів чи виводити їх? І я вирішив, що ми повинні покинути студію, бо залишитися було б небезпечно для життя.

— Попри війну, яка рано чи пізно завершиться, країні треба якось розвиватися, працювати. Що, на Вашу думку, може перейняти Україна від Грузії? У чому вбачаєте успіх своєї країни?
— Вчитися є з чого, і з помилок теж. Якщо хтось думає, що Саакашвілі успішно проводив реформи, то це не так. Звісно, він розпочинав добре, а потім почалася корупція, зловживання... Реформи, які він провів і втілив, були на вимогу суспільства. Тобто не можна лише покладатися на керівництво і пасивно очікувати. Треба всім діяти, прагнути змін, тиснути на владу.
Якщо ж вона не виконує своїх обов’язків, то обирати нову. Іншого шляху я не бачу. Ми провели реформу МВС. Для цього довелося змінити 120 тисяч правоохоронців. А хтось із ваших політиків сказав, що в Україні таке неможливо — звільнити 350 тисяч людей, бо це спричинить кризу. Але ж у вас населення — сорок мільйонів, а в нас — лише п’ять. Позитивно, що в нас діє Комітет із помилування — своєрідні радники президента, які у прийнятті рішень найперше зважають на те, щоб це було добре для самої людини. Я також маю досвід роботи в цьому комітеті. Якщо говорити про можливості, то насправді Грузія — дуже бідна країна. Але завдяки реформам у нас добре живуть, скажімо, поліцейські, медики, письменники. У чомусь Грузія пішла вперед, а в чомусь відстала, тому нам є чого вчитися одним в одних.