преса

Автор: Анастасія БОГУСЛАВСЬКА
Видання: Україна молода, газета

Обережно — бомба!

Повітряну тривогу «оголосив» Леонід Кононович у новому романі «Тема для медитації»

Минулого року Шевченківську премію з літератури отримала Марія Матіос за книгу «Солодка Даруся». Цього року львівська «Кальварія» видала книгу Леоніда Кононовича «Тема для медитації». Це вказує на те, що українці нарешті почали осмислювати тяжкий «радянський» період власної історії.

У «Дарусі» на прикладі трьох поколінь показано, як безбожна й безгосподарська пролетарська система вривається у життя простої людини та нівечить його. Тло — село в Західній Україні, яке належало то полякам, то австрійцям, то комуністам. Книга є гарним зразком психологічної прози модерної традиції Стефаника, Коцюбинського, Винниченка.

У «Темі для медитації» йдеться про події сьогоднішні, вже після здобуття Україною незалежності, а ретроспективою подаються — у вигляді спогадів головного героя Юра чи розповідей старих людей — події Голодомору 1933-го, заворушення «шістдесятих» та отруйне болото сімдесятих-вісімдесятих.

Особливо тонкого і глибокого звучання книзі надають замовляння — ними переплетено всю тканину твору; вони звучать у свідомості Юра, баба якого, Чакунка, була відьмою; вони розширюють нещасну долю однієї людини до горя всієї нації й далі — до трагедії вселенських масштабів: «... і коли поминув я дванадцять демонських застав і переплив огненну ріку, що бігла попід камінним лісом, у якому водилися одноокі люди із собачими головами, і кремінною горою видерся нарешті у Верхній Світ, покинувши назавжди Отхлань, на дні якої бродять нави і вічно ронять сльози усі, хто згубив свою тінь, — то уздрів я перед собою долину, зелену, мов ізмарагд, і на схилах тої долини зростали дерева із шарлатовими стовбурами, подібні до колон із коштовного каменю, і текла в тій долині річка, прозора й чиста, мов кришталь, і високе голубе небо стояло над тим світом, і коли побачив я усе теє, то зачудувався вельми й заплакав ревними сльозами, бо велика втіха пойняла моє серце...»

Розповісти про фантастичні злочини радянського режиму звичайною мовою неможливо — людська свідомість відмовляється уявляти те, що люди вмирали на вулицях і тіла їхні валялися долі, доки не приїздила підвода, до якої закидали мерців, мов дрова. Діти, які вмирають на руках у матерів, випрошуючи хлібчика, якого й крихти немає; випадки людожерства; виродки, які «здавали» своїх батьків, односельчан в ім'я свого спасіння чи просто будучи на службі режиму, комсомолки-повії... Хіба це не демонічний шабаш? І якого Армагеддону можуть боятися люди, які пережили той час?

Багато фантастичного є у романі Кононовича, але розповіді про Ірій, Верхній та Нижній Світи, про трьох дів-воїтельок видаються такими ж вірогідними, як зустріч Юра з жінкою, яка «в голодовку» поїла своїх дітей, як те, що Чакунці явилася її прабаба, яку в Коліївщину спалили як відьму, й сказала не продавати останній скарб роду — чарівне намисто, а щоб діти Чакунки не померли з голоду, дала їй паляницю й наказала бігти додому. Ледь встигла баба останнього свого сина врятувати, а потім його сину, своєму внуку, випросила у Морани ще краплинку життя, коли той був тяжко поранений у Боснії. Такими ж реальними і неймовірними були пророцтва баби Чакунки, виголошені на шкільних зборах, коли її онука хотіли виключити зі школи. Розповіла вона шкільним учителям та комсомольським активістам, як хто вмирати буде, і слова її справдилися: того машиною задавило, іншу чоловік п'яний зарубав, а керівник «продрозвьорстки» жив довго, але перед смертю згнив до половини...

Книга спричиняє ефект бомби — кожен, хто читав її, казав, що тиждень читав, тиждень відходив від прочитаного. Історія твоя, не одягнена в шаровари та повійницький віночок сердючки, постає перед тобою реальною, жорстокою; ти бачиш її в описі порепаних старечих рук, у тиші покинутого села, де лише старі залишилися доживати, в холоді непротопленої хати та чаді старої грубки, в шелесті бур'янів, якими поросло подвір'я, та у дзвоні цямрини на колодязі. І тоді хочеться закрити лице долонями й просити пробачення за жахливий гріх — за так легко забуті смерті: тих, хто помер від голоду, тих, кого закатували комуністи, тих, кого ловили по лісах, мов звірів, тих, хто згорів на чорнобильському реакторі, тих, хто спився від зневіри; за поламані долі й обдурені ідеали...

Ви ще не усвідомили, що значить бути українцем? Читайте Кононовича.

Джерело: http://www.umoloda.kiev.ua/number/471/164/17062/


Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій