преса

Автор: Гаврилів Тимофій
Видання: ZBRUC, Інтернет-видання

Розправа над літературою

12.09.2013
http://zbruc.eu/node/12729
Алехо Карпентьєр. Розправа з методом. Переклад Сергія Борщевського, Анатолія Перепаді, Олександра Мокровольського, Віктора Шовкуна. Передмова Ігора Оржицького. – Харків: «Фоліо», 2011. – 380с.

Друга половина XX століття – час розквіту літературних теорій. Усі вони представлені в сучасному дискурсі про літературу. Свіжі віяння приходять у літературознавство з інших, незрідка доволі віддалених дисциплін. Різниця, скажімо, між романами XIX і XX століть, між зразком класичного реалізму і романом модерністичним, не кажучи про експериментування цієї формою літератури (жанром) у другій половині XX століття, настільки велика, що літературознавству залишався єдино можливий вихід – відмовитися від накидань, якою має бути та чи та форма.

В 63 роки, відчитавши тисячі лекцій, літературознавець Ролан Барт раптом вирішує написати роман і зазнає фіаско. З його поразки народжується одна з найфантастичніших праць про цю форму письменства, що називається «Готування роману». У фокусі – Флобер, Кафка і Пруст. Флобер – це ламання XIX сторіччя, але це ще не Кафка і не Пруст, хоча в естетичному і стилістичному плані, можливо, й більше. Флобер діє зсередини свого часу, виламується з нього, Кафка і Пруст – століття XX, значною мірою Флобером підготоване. На аналізі Флобера будується соціальний аналіз і «соціальний сенс» П’єра Бурдію, погляди якого струсонули теорію літератури. Французи – революціонери par excellence. Левова частка сформульованих у другій половині XX століття літературознавчих теорій належить їм та мериканцям.

Форми літератури – це щось, що перебуває в постійному русі, зміні, еволюції. Ідентичнісна проблематика в літературі від другої половини XX століття і до сьогодні, безпосередньою предтечею якої були літературні процеси в першій четвертині століття, які, своїм чином, ведуть «родинну книгу» щонайменше від романтиків, стала домінантою і лейтмотивом літературознавчих розправ.

На ілюстрування того, що нове – більшою або меншою мірою реінкарнація старого чи бодай якимось чином до нього звертається, є погляди на історію літератури як на певне колування явищ одного порядку, що улягає бажанню вирватися з уявлення про лінеарний розвиток, особливо непридатний, коли йдеться про охоплення художніх феноменів.



Карпентьєр, кубинець, син російської балерини і французького архітектора (знову французи!), зробив те, про що мріяв і не спромігся Барт: сформулював теорію і її геніальну мистецьку ілюстрацію. Теорія, біля джерел якої іспанський дослідник Евхеньйо д’Орса, розглядає бароко як ситуацію, модус художньої свідомості, підважуючи звичний погляд на бароко як напрям у мистецтві та літературі XVII-XVIII ст. Геніальна ілюстрація – «Концерт бароко», художньо витончений і багатопластовий твір, де на якихось 50 сторінках розказано все, чим жила культурна Європа останніх сторіч, певною мірою літературно-художнє підсумування Нового Часу, з апострофуванням культурних перетікань між Старим і Новим Світами.

А ще цей гаванець в екзилі випрацював концепцію lo real maravilloso, дивовижної дійсності, наріжного каменя латиноамериканського магічного реалізму, яким захоплювалося чимало українських авторів у 70-х – 90-х роках минулого століття.

Втішно, що цей неперевершений маргінал, з яким я свого часу познайомився на підставі його доволі тенденційної та невдалої, хоча й не без шарму, «Весни священної», а згодом, у цілком іншому закутку нашого континенту, його чарівної книжечки «Моя Гавана», 2011 року знову завітав на наш бік.

Якщо потрібно було би назвати два твори, які найкраще ословлюють латиноамериканське XX століття, його стосунки з Європою й Америкою нелатинською та показують природу, кухню і залаштунки диктаторських режимів, я назвав би «Розправу над методом» Карпентьєра і «Читанку для Мануеля» Кортасара.

Подібну, як Алехо Карпентьєр про бароко, візію розпрацьовує в книжці «Модернізм і постмодернізм: думки про одвічне колування красного і некрасного мистецтва» Дмитро Затонський, в якого в поле напруги, утвореної двома полюсами, модернізмом і постмодернізмом, що час до часу міняються місцями, потрапляє замалим не п’ятсот років художнього письма, від Рабле (і тут ми відчитуємо в Затонському сумлінного учня Міхаіла Бахтіна) до роману «Я» (1993) німецького письменника-дисидента Вольфґанґа Гільбіґа, з ліриком-невдахою, інформатором східнонімецької таємної поліції Stasi, у ролі центральної фігури, а від нього знову ad fontes, до вступної інтермедії, за яку дослідникові править «Історія світу в 10½ частинах» англійця Джуліана Барнса, оригінальне видання якої побачило світ 1989 року. Тут теж не обійшлося без Флобера, автора «Пані Боварі», «Саламбо» і «Спокуси святого Антонія», – третій роман Барнса називається «Папуга Флобера» (1984) і побудований у вигляді фрагментарної оповіді про такого собі доктора Джефрі Брейзвейта, дослідника Флоберових життя та творчості.

Культурознавчі дослідження, Cultural Studies, докорінно змінили погляд на саму літературу, ввівши її в ширший і – головне – продуктивний контекст. Літературознавство було висмикнуто із замкненої вулиці чудових попередніх теорій, приречених обростати префіксом «пост-» (вимушений оксюморон), більшість із яких, проте, не втратили чинності. Поряд із герменевтикою, рецептивною естетикою, критичною теорією, психоаналітичним літературознавством, структуралізмом, постструктуралізмом, семіотикою, дискурсивним аналізом, новим критицизмом, деконструктивізмом, теорією системності, гендерними студіями, відтепер теорія літератури охоплює щонайменше також медійну теорію, теорію інтермедійності і власне культурознавство. Неабиякий пірует!

«Культурознавчі дослідження розвинулися в рух чи мережу. Вони мають свої часописи, влаштовують конґреси. В окремих інститутах та університетах можна здобути диплом із такою спеціальністю», – пише Річард Джонсон, задаючись питанням: «Чи повинні Cultural Studies отримати статус самостійної наукової дисципліни?» Не минуло десятиріччя, як вони вже такою є. Вони – саме те мірило, яке дає змогу осягнути такі геніальні моменти літератури, як Карпентьєрів «Концерт бароко», але й по-новому прочитати Флобера та інших класиків, без яких ми виглядали би жалюгіднішими, ніж є.

Напередодні свята книжки, яким є львівський форум книговидавців, я щоразу вибираю для себе одного письменника, якого вшановую читанням і роздумами над прочитаним, виписуючи одну цитату, яка супроводжуватиме мене до наступного вересня – крізь десятки книжок і тисячі речень. Цього разу це – кубинець, європеєць, універсаліст Алехо Карпентьєр:

«...Врешті-решт наша часом паскудна Земля взагалі не така вже й погана чи негідна нашої вдячності, як запевняє дехто, бо що б там не казали – це поки що єдиний жилий Дім в усій Сонячній системі, а відома нам Людина – підла і зіпсована в своїй суті, яку ми не можемо порівняти ні з ким іншим через відсутність у Сонячній системі інших людей (і яка, можливо, саме тому вважається Обраною Істотою, адже ніщо цього не заперечує) – має найповажнішу мету: зрозуміти сенс власного буття та власних учинків».

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій