преса

Автор: Тимофій Гаврилів
Видання: ZBRUC, Інтернет-видання

Тимофій Гаврилів: рефлексії про книжки

До незбагненної мети

Таку назву має найзнаковіше видання класика світової літератури, здійснене впродовж останніх років. Тим дивніше, що його майже, аби не сказати зовсім, не помічено. Підписана до друку 1 грудня 2011 р. збірка «морських історій» Джозефа Конрада потрапила в книгарні за мить до новорічних дзвонів – тих самих, які чує й герой Чарльза Діккенза.
«Різдвяними оповіданнями» Діккенз простягав тодішній англійській спільноті рятівне коло етичних координат – сучасник, хроніст й апологет капіталістичого буму, Діккенз, попри переваги і найголовнішу з них – поступ, бачив також темний бік, виклики й ризики, загрозливу недостатність лише економічного чинника. Але повернімося до Конрада, найновішому українському виданню творів якого виповнилося рівно рік. Народившись у «польській інтелігентській сім’ї», Теодор Юзеф Конрад Коженьовскі ввійшов в англійське письменство через чверть сторіччя після відходу Діккенза, якого на п’ятдесят восьмому році життя доконала подагра, завадивши здійсненню численних художніх прожектів, а разом із автором добігла кінця епоха в англійському письменстві. Проте спадковість Конрада виводилася здебільшого від Стівенсона, а якщо й були аналогії, то з Кіплінґом – щоразу на користь Конрада. Підставою хибних порівнянь стали спільна для названих авторів морська тематика, мандри в екзотичне замор’я й інґредієнт пригодництва. Але якщо для Стівенсона морська пригода була, властиво, змістом, то для Конрада вона правила, з одного боку – за кулісу, з іншого – за насичену, щільну, як глибини океану, метафору. Тоді як Стівенсон розважав читача, Конрад прагнув понад тим чогось ще: «психологізму» чи то «філософічності». Тоді як Кіплінґ був зразковим імперіалістом, Конрад ним не був. Послуговуючись лексиконом свого часу, зокрема й словом «раса», Конрад не дав жодних підстав, які дозволили б засумніватися в його гуманістичності. Хай там яким викликам протистоять герої його творів, вони не перетворюються на надістот, а залишаються людьми – з сумнівами, поразками, самодокорами. Романтика морів-океанів – тло, на якому Конрад виписує моральну проблематику, але й це не увесь письменник.
Тож, попри перегукування, Джозеф Конрад не подібний ні до кого, й одночасно є хтось, хто був, за разючих відмінностей, як дві краплини, сходий на нього: Станіслав Лем. Що їх об’єднувало? Обоє – наші земляки. Лем народився у Львові, Конрад – у Бердичеві або поблизу, провів якийсь час у Чернігові, у Львові «лише бував». Конрад, після блукань суходольними глибинами європейського континенту, під час яких його компаньйон не впорався з місією відрадити ще майже підлітка від «морської маячні», таки вирушає в Марсель, щоб згодом опинитися в Англії, де після серії морських мандрівок врешті осяде і сяде за перо. Молодший від нього Лем (коли Конрад помре, Лемові щойно виповниться три роки), перебравшись після Другої світової війни, у вирі якої зблизився з учасниками руху Опору, до Кракова, до глибокої старості поглинатиме халву, заробивши діабет. Їх обох вабило щось одвічне і невимовне, яке зуміли ословити – Конрад через морські історії, Лем – в образі Первісного Океану («Соляріс»). «Наприклад, ніяк не можна було зрозуміти, яка небесна сила примусила цього поштивого сина дрібного крамаря з Белфаста втекти на море», – мовиться в «Тайфуні». Так юний Конрад дременув зі скрухи «українського безчасів’я» у відкрите море, відтак – у літературу, щоправда, не польську (за це йому докорятимуть).
Уперше український читач знайде під спільною обкладинкою твори Конрада, що досі були розсипані, мов перли, по дорозі XX століття: оповідання «Лагуна» і «Завтра», взяті з книжки «Аванпост прогресу» (Київ: «Слово», 1926), повість «Лорд Джим» (Київ: «Молодь», 1985), оповідання «Тайфун» (Харків – Київ: «Книгоспілка», 1930), перекладену для нового видання «Молодість», що й відкриває збірку, в якій корпус текстів Конрада, неоціненний незмір їх змісту перебуває в надійній літературознавчій обшиві, як вантаж у трюмі корабля (передмова «Філософська проза, що «прикидається» пригодницькою» упорядника Володимира Панченка і післямова «Джозеф Конрад» Михайла Калиновича, між якими пролягло вісімдесят шість років – вік людини).
Водночас, нова книжка ввібрала лише частину «українського» Конрада: зацікавлення цим письменником, апогей якого припав на пізні двадцяті роки, охоплювало більше видань, зокрема: «Кінець неволі» (1928), твори у двох томах (1929), згодом – «Вибране» (1959), «Фрейя з Семи Островів» (1960).
У багатотомному доробку Джозефа Конрада твору «Зроби або помри» немає. Таке гасло стоїть на кормі корабля, яким Марлоу, альтер еґо письменника, вирушає в одну зі своїх перших подорожей – спогадуючи про неї. Упорядникам видалося, що саме ці слова найкраще вловлюють суть того, що змушувало автора писати, а його героїв – діяти. Цей самий Марлоу, який у «Молодості» оповідає свою, виступає також оповідачем історій, що відбувалися з іншими: йому не бракує знань про море і людські долі, до яких він – почасти – особисто причетний. В Джимі, герої роману «Лорд Джим», немолодий Марлоу впізнає себе, яким він також колись був, щоправда, йому пощастило свого часу «зробити» – першим досягти берега Сходу, тоді як Джим, не склавши випробування, все подальше життя «виправляє» «помилку» юності – до самої смерті його вестиме імперативно-примарне «зроби».
«Схід» Конрада має мало спільного з тим Сходом, яким його вимальовувала окцидентальна уява. Навряд аби бодай один його твір міг би послугувати Едвардові Саїду переконливим прикладом орієнталізму. Якщо шукати Конрадові подібностей, то вже радше з Івліном Во. Атмосфера роману «Жменя праху», байдуже, що його герой, з погляду фізичної географії вирушає не на Схід, а на Захід (і Південь), чимось близька до Конрада. Так само як і твори Ґрема Ґріна: всіх їх об’єднує принаймні те, що у «східних» і «південних» відблисках смолоскипу цивілізації їм бачиться суперечливіша, ніж багатьом їхнім сучасникам, картина. Та й вирушають вони туди в пошуках розгрішення своїх утомлено-змарнованих душ – геть від нудно-впорядкованого побуту, в рай, що врешті виявляється не так місцем просвітлення і преображення, як поглибленого страждання і смерті. Проте, все-таки, найбільше суголосся – між Конрадом і Лемом: «Схід» Конрада до снаги Первісному Океанові.
Нове видання «морських історій» Джозефа Конрада зроблене з любов’ю, яка дихає з кожної сторінки, – перед нею тьмяніють коректорські недопрацювання. Художні конструкції письменника, який у добу технічних новацій залишився прихильником вітрильників, і через сторіччя борознять хвилі Літературного моря, витримуючи шторми й подібні випробування і беручи нас, читачів, у мандрівку – без примусу, але вже напевне без розчарування.