преса

Автор: Наталія КОСМОЛІНСЬКА
Видання: ZBRUC, Інтернет-видання

«Подорож — це певна можливість...»

«Подорож — це певна можливість...»
20.02.2013

Написано й видано ще один роман про Львів. Принаймні в більшій його частині йдеться про Львів та львів’ян. І це для Львова подія. Хоч, на перший погляд, місто з його архітектурно-мистецько-кавовою романтикою вже друге століття поспіль є потужним каталізатором літературного процесу, але в реалі художньої літератури про нього і його мешканців несправедливо мало. Тому кожну книжку, де це місто є помітно в той чи той спосіб присутнім, львів’яни дуже прискіпливо вивчають: хто написав, чому і, головне, як?..

Авторка роману «Duty free» (видавництво «Кальварія») — львів’янка Оксана Форостина, відома у мистецьких колах як колишній енерґійний прес-секретар мистецького об’єднання «Дзиґа», репортер леґендарного «Радіо ініціатива» та «Львівської газети», а нині — заступник відповідального редактора часопису «Критика». Оксана садовить свого читача «біля вікна швидкісного потяга» і протягом майже двохсот сторінок гортає перед його очима 13 років української незалежності. «Перегляд» відбувається переважно від особи закоханого у Львів та львів’янку американця українського походження, через сприйняття якого авторка маркує ключові моменти історичних та особистісних трансформацій за допомогою бліц-інтерв’ю характерних, упізнаваних персонажів-типажів та топографічних «стоп-кадрів», таких собі урбаністичних есеїстичних замальовок населених пунктів. Хоч тут є й Київ з Франківськом, Тернополем і дрібкою Чікаґо, але головні події роману відбуваються у Львові на піку богемної романтики середини 1990-х і завершуються процесом «перетравлювання» розчарування кінця 2000-х.
Серед великих плюсів «Duty free» — наявність численних розумних і влучних авторських рефлексій щодо атмосфери міста, часу та середовища. Причетних чи знайомих з львівською богемною тусовкою читання роману Оксани Форостини обіцяє заінтриґувати найбільше, адже тут змальовано багато відлунистих арт-крапок та арт-облич міста середини 1990-х.

– Як ти сказала на презентації в «Дзизі», подорож – це насправді не те, куди чи звідки ти приїжджаєш, це певна можливість. І Львів, хоч ти тут народилася і виросла, все ж став для тебе такою подорожжю-можливістю... Саме тут не тільки задумувався й писався твій роман, твоє перебування тут і тоді – причина його появи тепер. Адже свої твори, свідомо чи ні, ми наповнюємо собою. Отже, давай спробуємо спільно дослідити, коли для тебе почалося відкривання-усвідомлення Львова? Дитинство, школа, студентські роки?
– У мене це точно університет. Я ж російськомовна, закінчувала російську школу, і тому для мене університет і нові університетські друзі – це відкриття ще одного міста. Мені страшенно пощастило – у нас весь курс був як на підбір: Тарас Антипович, Роксоляна Сьома, Юля Бориско, Роман Вибрановський, Борис Варга, Дарка Чепак, Євген Гулевич...
– Це був який рік?
– 1995-й..
– Тобто якраз Союз остаточно довалився, і ви опинилися на «чубку» перших романтичних хвиль свободи, коли нарешті почало щось рухатися-діятися ...
– Так, і оця загальна ситуація, і те, що опинилася серед таких неординарних людей – все це визначило подальший розвиток подій.
– А в «Дзиґу» коли потрапила?
– Вже після газети. У мене спершу була «Молода Галичина», я з початку 1997 року там у відділі культури працювала. А як відкрили галерею, то я до них на всі акції ходила. Це була весна, і тут тоді щодня щось відбувалося: новий перформанс, нова акція, новий концерт... З мене вже сміялися – може, тобі розкладачку на «Дзизі» поставити, щоб далеко не ходити? І я ці всі акції пам’ятаю досі: що Сініцин робив, що Кауфман, стільки років пройшло, а вони у мене досі перед очима. Я довший час трошки комплексувала, що не вчилася за кордоном, як багато хто з мого покоління. Мене гризло, що я втратила час, коли це здалося би зробити. А нещодавно зрозуміла, що в жодному місті світу на той час я б не навчилася того, чого я навчилася тут у Львові. Жодні курси креативного письма не дали б мені того, що дав, наприклад, Влодко Кауфман, коли ми з ним обговорювали його виставки, готували експлікації. Це як передача практик в буддистів, тебе має хтось взяти за руку... Те, що я опинилася тоді тут, без жодних реверансів – це мені дуже пощастило. Я справді вважаю, що Львів кінця 1990-х – початку 2000-х – це було найкраще місце на землі.
– Так сам Бог велів це все задокументувати! Тому що зараз склалась парадоксальна ситуація: інформації про Львів кінця 1980-х – 1990-х набагато менше, ніж про Львів першої половини ХХ століття. Цифрових носіїв тоді не було, фотографувати на плівку було дорого, зрештою, ніхто й не переймався тим, щоб якось це все фіксувати «для вічності», у всіх була ейфорія зробити... Я зі здивуванням довідалася, що навіть у музеях – таких поважних академічних інституціях – на той час не вели облік виставок і учасників, про фотографування творів я якось навіть й не кажу. Тож сьогодні навіть хронологію виставок скласти – проблема. А це ж вже наш час, все ж на наших очах, за нашої безпосередньої участі...
– Одна з ідей на початках була, щоби писати по «гарячих слідах».
– Спокуса белетристики виявилася сильнішою?
– Само якось так склалося. Друга книжка, я так думаю, теж буде художня.
– А буде друга? Це ж така класика жанру – найважче написати другу книжку. Бо першу пишеш переважно про себе...
– В «Duty free» мене якраз небагато, в другій, так, як я на цей момент припускаю, мені треба буде дати більше себе, більше «розкритися». Але для мене це дуже складно.
– Ти інтроверт?
– В якомусь сенсі, «распахівать душу» не люблю.
– Переважно люди віддаються мистецтву, щоби висловити свою думку, позицію, досвід... Для чого тобі писання, якщо це для тебе стрес?
– Стрес – показувати себе, так. В «Duty free» власний досвід працював лише як фільтр. Я до цього ставлюся абсолютно тверезо, розумію, що мій досвід не є наразі якимсь унікальним, якби я його виклала – сильно людство б не збагатила. Це просто лінза: все, що траплялося, як складалися обставини – для того, щоби ця лінза була відшліфована під певним кутом. Тобто, книжка важливіша за те, що її сформувало. Я є інструментом, не більше.
– Ти казала, що задум-нотатки з’явився у тебе 2001-го, а роман ти написала фактично через 10 років...
– Від тих перших нотаток в романі майже нічого не залишилося – буквально кілька речень. Через пару років їх знайшла, подивилася, що це – треш, буквально кілька вдалих речень пішли в роботу. А решта потроху назбирувалось 2006, 2007-го.... Коли назбиралося кілька сторінок, і коли я вже відчула оцю фізіологічну потребу, що я маю сісти й написати, то я, як дівчина прагматична, надіслала все це спершу Іздрику, щоби визначитися, чи то графоманія, чи ні? І Іздрик мені сказав, що треба писати. Я потім ще з ним поговорила, і він мене буквально благословив – мовляв, пиши, дєточка. Тоді я взяла відпустку за свій рахунок на роботі, і вже два з половиною місяці сиділа вдома (у Львові) й писала. Кілька сторінок дописала вже в Києві.
– В описаний в романі час ти була в епіцентрі богемного Львова. На перший погляд, найлегшим був шлях побачити всі ці події-зміни з середини. Але ти вирішила показати ситуацію очима іноземця, для чого? Щоби видовжити дистанцію? Створити люфт для більшої об’єктивності? Чи це така галицька обережність – про всяк випадок, щоби потім не закидали, що «винесла сміття з хати»?
– Цей прийом залишає дуже велике поле для гри. По перше, є кілька мовних пластів. Навіть по синтаксису видно, що головний герой думає англійською, він явно подумки перекладає фрази, і в нього виходять отакі кострубаті діаспорні речення.
– І як тобі вдалося це так переконливо сконструювати?
– Досвід спілкування: і з американцями з українським корінням, і без українського коріння... Крім того, оця «іноземність» дає ширший контекст, можливість показати одночасно кілька світів, щоби це було не тільки «для домашнього вжитку». Тож дистанція не стільки для того, щоби сховатися, але й для того, щоби взяти певний розгін.
– Що з внутрішнім цензором: якщо я це напишу, а «мої» (друзі-знайомі) почитають, і себе впізнають, то що скажуть? Був оцей момент перестраховування?
– Тільки в одному випадку, щодо мого героя Дамського, адже у нього був реальний, упізнаваний прототип (художник Володимир Танський), і я виклала його реальну історію, як я її знаю. Був якийсь певний острах, чи можна? Але я це робила з любов’ю, з повагою, він би, напевне, не засудив. Є кілька персонажів, які постають під справжніми іменами, бо вважаю їх історичними постатями. Переважна більшість героїв, зокрема й головні, прототипів не мають й належать виключно романній реальності.
– Мені особисто хотілося би побачити більше хроніки подій, більше опису реальних епізодів з життя художників, докладнішої панорами богемного Львова 1990-х... Чи була спокуса переповідати різні історії, приколи, таке собі белетристичне «водіння кози» по львівських кавах....
– Зануритись у таке писання дуже легко... Але я намагалася не бути багатослівною. Тому, напевне, багато хто каже, що ж роман такий маленький, автор, пиши ще! Мені одна з колежанок сказала, що «у тебе книжка як зазіпований файл». Тобто, вона насправді дуже концентрована. Я відсікала зайві сутності, намагалась зосередитися не на богемних байках, а на моментах зіткнення, на «швах», коли зустрічаються і конфліктують різні реальності. Мені оці «шви» і ці «зіткнення» цікавіші, ніж «епічне полотно».
– «Епічне полотно» теж треба написати, бо втратиться. Мусимо, це наш обов’язок як очевидців і професіоналів.
– Це просто інший тип писання. Коли ти ставиш собі за мету відтворити, зберегти, коли ти працюєш з пам’ятью, то це інший кшталт самої роботи. А література - це відтворення того, що приходить. Я інтуїтивно відчуваю, що це радше схоже на писання музики.
– Наступний відкритий тобою Львів, після «Дзиґи», що це було?
– Я в «Дзизі» працювала до 2002-го, далі була невеличка перерва перед роботою в газеті. Вже тепер, з відстані, зрозуміла, що вона дала мені можливість зосередитися. Було значно менше спілкування, двіжняка, тусовки, бо перед тим студентські роки, потім чотири роки «Дзиґи» - це безперервний карнавал, і я щойно нарешті змогла зануритися в ландшафт. Тож кілька наступних років я відкривала для себе околиці Львова, переважно північну частину міста, гуляла, мала нагоду потрапити в гості на Знесіння, полазити оцими дивовижними дворами і закапелками навколо Високого Замку... Тобто, був більш менш спокійний період, який налаштовував саме таку оптику. Узагальнюючи, можна сказати, що це був ландшафтний період. А потім вже почалася «Львівська газета».
– Вона додала можливість нових зустрічей, нових людей?
– Іздрик, коли дивився нотатки, сказав: видно, що це пише людина, яка «виписалася», яка пише багато і має завдання писати сконцентровано. Тобто, з’явився «технічний професіоналізм». Але коли починаєш писати щось художнє, то це зовсім інший досвід. Це така певна літературна невинність. Що журналістика дає доброго – звичку дистанціюватися й іронічніше ставлення до себе. Бо коли ти весь час слухаєш людей, це позбавляє нарцисизму. А кожен молодий автор раніше чи пізніше постає перед небезпекою нарцисичності.
– Ти в Києві останні півтора року. І як тобі там? Адже львів’яни всі львовоцентричні. І Київ для них – це таке велике зло, і в політичному, і в культурному, і в урбаністичному сенсі. А ти як його сприймаєш?
– У мене Київ почався давніше. Кілька років (1995–1997) там жили батьки, а я наїжджала. Тоді, я пам’ятаю, у мене теж було відторгнення цього міста. Можливо, через те, що у Львові було набагато більше позитивних емоцій, друзів... тоді Київ був дійсно дискомфортним, дуже різав око дисонанс між острівцями комфорту і совковим тлом. Але вже потім, 2005–2006-го, у мене були такі періоди, що я практично кожного тижня їздила до Києва, в 92-й поїзд заходила, як додому... І в якийсь момент я Київ полюбила. А потім зловила себе на тому, що мені не хочеться звідси їхати. Хоча насправді відстань дуже маленька, у мене колись було враження, що Львів–Київ – це як дві станції метро.
– Чому захотілося залишитися в Києві?
– Друзі там з’явилися, дуже багато добрих знайомих-приятелів-друзів туди переїхало. Й місто саме стало, як на мене, людянішим, гуманнішим, приязнішим. Зараз на вулицях зовсім інша молодь, ніж була в 1995-му. З якогось моменту з’ясувалося, що у мене в Києві коло спілкування ширше, ніж у Львові.
– Там в принципі ширше коло спілкування, і горизонти звідтам дальші, і масштаби не ті, як би ми не любили Львів, мусимо визнати.
На відміну від багатьох київських львів’ян, які там живуть і страждають, а відпочивати душею на вихідні їдуть до Львова, у мене зовсім інакша, ідеалістична, мотивація. Я ж не заробляти гроші туди поїхала. Я поїхала туди жити. Від життя завжди отримуєш те, чого шукаєш. Якщо хтось приїхав туди за баблом, які претензії? Я приїхала туди за щастям, і абсолютно задоволена.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930







229 авторів
349 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій