що таке "кальварія"?преса
Автор: Тарас ФасоляВидання: Літакцент, Інтернет-видання
Вічні підлітки Любка Дереша
ЛітАкцент5.11.2013
Любко Дереш небезпечно наближається до нестаріючого образу Андрєя Губіна української літератури. Нова книга «Миротворець», усупереч обіцянкам показати «іншого» автора, засвідчила, що вийти з орбіти тінейджерського мислення непросто, навіть замахнувшись на складні теми.
Вдумливий читач розкриє книгу з оптимістичним інтересом: Любко Дереш, автор семи романів, звернувся до середніх жанрів. Під обкладинкою зібрано дві повісті та оповідання, об’єднані мотивом зустрічі з Богом – через доторк до Вічності та віднайдення зв’язків між усім сущим на землі.
Автор відходить від «модних» нині тем українства. В «Дивній історії Стефана Лянге» він веде історію нового пришестя від Антоничевого «народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі», переводячи в сюжет «what if God was one of us?» Творець атомної бомби Роберт Опенгеймер, герой оповідання «Миротворець» усвідомлює, що після його винаходу світ уже не буде таким, як раніше, і приміряє на себе роль деміурга. В повісті «Святий Христофоре, моли Бога за нас» серфери з Акабської затоки, втікачі від суєти та від буденних клопотів, виявили, що всі культурні надбання людства пов’язані між собою. Персонажі підкреслено космополітичні, вільні від хуторянських турбот – вони торкаються вічного й переймаються лише ним та собою.
Збірка «Миротворець» цілковито поза національними і взагалі насущними проблемами. Автор «тролить» патріотів, вивівши у «Христофорі» позитивного персонажа-українофоба Артьома. Та проблеми народу чи держави героїв книги не обходять, і тим більше їм байдуже до буденних клопотів та людських стосунків. У центрі уваги – Одкровення, що виражається як можливість впливу на світ (у Роберта Опенгеймера) чи знання про єдність усього сущого. Через причетність до вищої сили герої усвідомлюють себе й недаремність буття, виходячи за межі звичних уявлень про мораль та обов’язки. Свобода творити та відкривати, пізнати Бога й світ, – головний мотив книги, спокусливий для пошановувачів Пауло Коельйо та Річарда Баха.
Проте натхнення автор «Миротворця» черпав глибше. «Гра в бісер Германа Гессе!», – знайде подібність читач, і буде правий. Любко Дереш явно опирався на твори німецького прозаїка, кількакратно згадуючи його в тексті серед найвидатніших діячів ХХ століття поруч з Ейнштейном та Юнгом. Але там, де Герман Гессе навмисно недоговорює про доступ до непізнанних таємниць вічності, в Любка Дереша все просто: наукові таємниці – не томи аналітики, а вісім таємничих куплетів, для гри в бісер не треба бути electi, вона доступна всім читачам Вікіпедії.
З «Миротворця» просвічується простота, гірша за крадіжку. Герої твору нагадують підлітка, який перевідкрив щось давно відоме, не здогадуючись, що ці думки вже перетиралися куди потужнішими умами. Вони винаходять велосипеди, неначе в світі не було теорії структуралізму, порівняльного релігієзнавства та етимологічного словника. Зате в текстах не бракує Пафосу – на думку Любка Дереша, богооткровення неможливе без опереткових вигуків та гучних риторичних запитань, банальних, як підліткові прищі: «Хто я у цьому великому світі?», «Чи треба нести відповідальність за свої вчинки?», «Чи прийде до нас Бог?». Бог у текстах теж тінейджерський – загальнодоступний, без проблем добра і зла, він легко завойовує світ, іде до пізнання, не вимагає ніяких самообмежень – і навіть уміє битися ціпком.
«Інший Дереш», обіцяний в анотації, успадкував недоліки «старого» і зберіг вже відомі слабини, зокрема, проблеми з сюжетами. Фабули немотивовані, нанизуються довільно, їх можна продовжити як завгодно, і обриває їх автор, коли заманеться. Немає прогресу і в стилістиці, з першої сторінки в очі б’ють тавтології та неузгодженості. «Ставши йому ногою на груди, притисши ручку ціпка до Ференцового горла, Штукенгайзен довго витягував з нього [з горла? з ціпка?] вибачення за всіх панянок з музичної школи, яких Ференц брудно вважав своїми [брудно вважав?], а за тим, під сміх глядачів, влаштував Ференцові [потрійна тавтологія] допит із географії». Видається, що після семи романів у доробку та одинадцяти років у «великій літературі» можна навчитися уникати таких проблем.
Не оминув «Миротворець» і проколів із фактажем. Жанр містичних повістей не передбачає наукової глибини, але все ж варто вивірити, що Сухомлинського звали Василь, а не Михайло, «Руссо-Балти» в міжвоєнному Львові не їздили, деревина пальми досить крихка, а сільський коваль із Лемківщини навряд чи мав прізвище Чиж-Вишенський. Фантастичне припущення зі «Стефана Лянге» теж геть казкове – розповідь про те, що вісім афоризмів змогли змінити математику, фізику, лінгвістику та генетику середини ХХ століття наївна, знаючи про складні наукові пошуки цього часу.
Автор хотів як краще, а вийшло, як раніше. Відхід від побутописання, космополітизм та багатокультурність середовища повістей, спроба осягнути високі матерії – все це могло би вивести творчість Любка Дереша на новий рівень і освіжити сучасну українську літературу. Але високі прагнення роблять книзі ведмежу послугу ¬- тепер її місія не лише розважити читача, а й висловити щось нове і важливе – або хоча б яскраве. А це вже завдання не для підлітків.
