преса

Видання: БЛОГ

Євгенія Кононенко...

Євгенія Кононенко як передвісник української психогеографії
30.05.2012

Психогеографія – явище наразі не на слуху в Україні. Психогеографія це один з напрямків світової літератури, що зародився у британській та французькій літературі, і оформився приблизно у середині 20 століття, хоча його риси присутні в творчості письменників попередніх епох. Чіткої дефініції психогеографії не існує. Психогеографічні твори зазвичай характеризуються тим, що місто (або рідше – будь-яке місце на земній кулі, ландшафт) слугують не просто тлом для подій, а мають містичну силу, часто не прописану до кінця у творі, існуючу тільки у почуттях та окремих ремарках героїв, але в будь-якому разі місто/місце не є простою декорацією на сцені. Вони, точніше їх неявних дух, genius loci, є начебто прихованим гіперпосиланням, якого насправді шукають герої, хоча при поверховому читанні вони начебто слідують сюжетному задуму. Образ цього духа проступає за абсолютно банальними повсякденними речами, здебільшого не у фешенебельних та туристичних, парадних місцях, а на задвірках, у нетрях, промзонах або у сумнівної репутації кав’ярнях, барах, у лабіринтах банальних шопінг-молів тощо. Пошуком цього духа або всотуванням його енергій займається персонаж під час зазвичай безцільних піших подорожей, дозвільних спостережень, інколи під впливом «речовин». Крім містики, психогеографія має соціальний вимір – життя нетрів в опозиції до життя-гламуру і розкоші – що приводить письменників до лівої (Франція) або ліво-ліберальної (Британія) позиції.

В Україні в чистому вигляді письменників, що опановують цей підхід, наразі немає, але деякі наближаються доволі близько. Звісно, окремі психогеографічні нотки бринять в письменників з західної України, де урбанізація відбувалася поступовим процесом, а не ґвалтовними змінами, тому мала шанс утворитися та закріпитися урбаністична культура. Я не претендую на глибоке знання української сучасної літератури, як доволі безсистемний, вибірковий читач, я натрапляв на твори з елементами психогіографії Любка Дереша (практично в усіх його творах) і Володимира Єшкілева («Пафос»). Зі сходу – Сергій Жадан («Депеш Мод» і «Ворошиловград»). Втім, зовсім інша спрямованість творів цих авторів притлумлює психогеографічність, робіть її чинником другорядним. Але є одна письменниця, яка найбільш наблизилася до психогегорафії у своїх творах. Ця письменниця – киянка Євгенія Кононенко.

Серед того, що я читав, найбільш психогеографічні два твори: «Альбіна» (КК, січень-лютий 2012) та «Зрада. ZRADA made in Ukraine» (Кальварія, 2001). Якщо підходити до цих творів суто з позицій моїх персональних літературних уподобань, то вони не мусили б викликати моїх позитивних відгуків. «Зрада» написана, як детектив, детектив, як на мій смак, не дуже сильний, з доволі штучним, недостатньо динамічним сюжетом, схематичними героями. Те ж саме можна сказати й про «Альбіну»: драматизм начебто є, але місцями при цьому хочеться жувати попкорн. Але обидва твори я прочитав на одному диханні. У чому ж секрет?

А секрет власне у рисах психогеографії у цих творах. При чому власне психогеографія в них є головним, а сюжет, розгортання дії, герої – це просто носії для значно більш глибоких «месіджів», ніж моралізаторство та філософування «за жизнь» у детективній історії, породжена типовим совітським вимушеним обставинами мезальянсом у форматі творча, витончена жінка і чоловік, який кидає наукові перспективи, йде у пролетарі, щоб прогодувати родину («Зрада» або історія дивного роману двох зрілих людей на тлі їхніх спогадів про вбоге життя у шкільні роки, що прийшлися на пізній СРСР. Ці «месіджи» не може проголошувати один герой, бо інакше вийде твір-монолог одного персонажа. «Месіджи» передають різні герої і звідси їхня деяка штучність.

В чистому вигляді не всі названі вище риси психогеографічних творів присутні у Євгенії Кононенко, але з її творів видно, що вона знає, що таке genius loci, навіть якщо не описує це явище таким словосполученням. Вона знає, де він живе, де його спостерігати, і що він робить. Вона знає, що Київ це далеко не тільки Лавра, Липки, Майдан. Справжній genius loci Київа дає про себе знати у зниклих нетрях Подолу і Лук’янівки. Він у знесених одно-двоповерхових будинках, де вмільці проводили каналізацію своїми руками, і єдине місце, де можна було змонтувати унітаз було кухнею. Там життя проходило у пустопорожніх плітках, безцільних чварах, але серед цієї сірості і банальності знаходилися такі, кому були дані здібності бачити крізь сірість і банальність.

Євгенія Кононенко не висвітлює класову боротьбу, її герої навіть навпаки – обуржуазилися, вирвалися з задвірок і тепер ведуть бесіди у ресторанах та барах, їздять на машинах, але у тій же «Зраді» молода дівчина , донька одного з головних героїв, регулярно протягом дії роману проголошує феміністські тези, Поділ vs Печерськ (маму погубив не Поділ, а Печерськ – каже один з персонажів) – от вам і ліво-ліберальний гуманізм у пом’якшеній формі.

Євгенія Кононенко знає, що змістом міста є не тільки ландшафт і будівлі. Змістом міста є люди. І як у випадку ландшафту і будівель, люди також не гламурні, не парадні, не зразкові. Західноукраїнським письменникам не слід пояснювати, що кавярні та кнайпи з їхніми специфічними для кожної фрікуватима та напівбожевільними відвідувачами є своєрідними акупунктур ними точками організму Міста, які сигналізують про його, організму, стан. Але для літератури на схід від Збручу, здається, акцент на цих, в очах інтелігентної публіки, сумнівних, брудних місцях та постатях, яких слід уникати, є поки що не типови явищем:

"Перед Житнім базаром тоді встановили, а точніше - поклали скульптуру колгоспниці, що мала символізувати родючість української землі. А баба Зося, сама того не усвідомлюючи, була однією з прикмет цього дивного міста, так само, як потріскані каріатиди з відбитими ноcами і анфілади прохідних дворів з написами на стінах: ВО ДВОРЕ ТУАЛЕТА НЕТ. Як була його прикметою божевільна бородата Людочка, що збирала по кафе на каву і назбиру вала дуже швидко. Або карлик Коля з дурнуватою доброю посмішкою, який жив при Центральному універмазі. Про нього розповідали, ніби його в дитинстві побив рідний бать ко, а до того він був відмінником з усіх шкільних предметів.Потім казали, що Колю знайшли втопленим у річці Либідь.Мабуть, ніхто й не шукав його убивць".

Карлика Колю застав навіть я, коли у середині 90-х їздив до Києва у відрядження. Гаючи час до потяги, після багатогодинних прогулянок вулицями міста (я не міг себе змусити залізти до транспорту, київські вулиці підживлювали стопи, які просто вимагали йти пішки), я випивав пляшку якогось дивного гібридного лімонадно-фантового напою (тоді таких було чимало!), а поряд терпляче очікував на порожню пляшку той карлик. Як же добре, що він тепер живе у літературі!

А ще у зраді є такий вірш:

Зрадливе місто, знане не з фасаду,

В тобі такі провалля небуття!

Не розібрати, де любов, де зрада,

Де світлий гріх, де чорне каяття…

А це вже чиста містика міста, потуга genius loci!

В «Альбіні» також стіни, просякнуті містичної енергії, приміщення з привидами, яких ніхто не бачив, і навіть серйозно не вірить у них, але одразу ж асоціює з тими будинками, щойно їх згадає. Є там і дивні передбачення майбутньої долі, банальність, безглуздя життя, вбивство, любов. А головне – там є місто, район Лук’янівка. Читаючи твір, я відчуваю нібито я також там жив. І не тільки тому, що у Миколаєві моя бабуся з батьківської лінії мешкала у подібному «житломасиві». В мій перший приїзд до Києва по справах мої стопи привели мене саме на Лук’янівку, практично на місце дії цього твору. Ми з авторкою резонуємо з genius loci, тому я й прочитую її твори на одному диханні попри позірну невідповідність їх моїм літературним смакам та уподобанням.

Євгенія Кононенко могла б стати першим українським письменником-психогеографом, якби не розливала свої «месіджі» по не зовсім призначених для них формах. Вона напевно могла б писати насичену, напружену інтелектуальну прозу, філософський fiction: комбінацію соціальної публіцистики, літературної критики ( у формі інтертексту, цитат та алюзій), філософії та художнього твору, яким здебільшого є твори сучасної психогеографії. Хто б це читав? Ну, я точно! Впевнений, що нас таких багато. І Києву та киянам, як і всім містам та їхнім жителям України це дуже-дуже потрібно.

PS: занотую на пам'ять: я вперше вжив слово "психогеографія" у полемічній дискусії 30 жовтня 2011 року. На той час пошуковики українською мовою на запит за цим терміном знаходили тільки два-три сайти фірм ландшафтного дизайну. Сьогодні - не шукав. Цікаво, хто з професійних літературознавців і коли впровадить цей концепт в україньке літературне поле.

UPD: як же я міг забути про Олеся Ульяненка! Він же оспівав моє рідне місто, "де дівчата вагітніють від вітру" у "Там, де Південь". Місто там калічить персонажів не менш ніж обкурена босота та наркобарони. Скоріш навіть ця босота і наркоборони - військо злого Міста.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій