преса

Видання: «ВЕЛИКАІДЕЯ»

Письменник Любко Дереш

Письменник Любко Дереш: «Справжнє пізнання має супроводжуватися радістю»
24.06.2013

Якщо щось є у світі, воно обов’язково відображається у свідомості, і навпаки.

Любко Дереш став нашим першим героєм, з ким ми почали розмову про духовні практики і їхній вплив на людину сьогодні. Любко Дереш – один з наймолодших та найзагадковіших українських письменників. Його перший роман «Культ» було опубліковано, коли Дерешу виповнилось лише 18. Деякі його романи оповиті містицизмом, у них автор розказує дивацькі історії про підлітків, які перебувають під галюциногенним впливом та «досліджують» життя. Кілька років тому Дереш постав перед своїм читачем як людина-практик психотехнік, провівши кілька публічних лекцій на тему психотехнологій. Виявилось, що тоді Дереш навчався Університеті ефективного розвитку, де практикують технології прямої роботи зі свідомістю. Але після кількох років пошуків та мандрів Дереш зрозумів, що зберігати внутрішню чистоту, тримати внутрішній стержень, не опускатися до життя тварини йому дозволяє культура та письменництво.



– Коли і за яких обставин у твоє життя увійшли духовні техніки?

– Хотів би для початку пояснити важливі моменти для тих людей, які будуть це читати. Саме поєднання слів «духовні техніки» є певного роду оксюмороном. Це як «біле чорнило». Техніка передбачає певну механістичність погляду на світ, певний умисел в тому, що ми робимо, – бажання досягти певної цілі, отримати плоди. Тоді як слово «духовний» має відношення до безкорисної діяльності. Тому можемо поговорити і про прагматичну сторону технік, і про безкорисні моменти, пов’язані з усвідомленням себе та світу.

Практичні техніки – це психотехніки. Тобто є ресурс нашої свідомості, і є способи підібратися до цього ресурсу. Ви, мабуть, пам’ятаєте ці оголошення – метод Сільва, автотренінг, щось є у пам’яті про гіпноз, Кашпіровського... Все це різні види психотехнік, коли йде вплив на нашу свідомість, коли ми самі на себе впливаємо чи хтось на нас впливає. Ми спостерігали вибух НЛП, коли всі вивчали, як кимось проманіпулювати. Зараз займатися пікапом – це вже «несмачно». Ти розумієш, що поводишся некоректно. Який сенс у тому, щоб володіти роботом? Це все одно що спілкуватися з манекеном.

У цьому потаємне дно всіх технік. Замість того, щоб мати живе, безпосереднє спілкування зі світом, ми вирішуємо опосередкувати цей світ за допомогою певних технік. Ці техніки можуть бути різного ступеня складності і витонченості. Але в суті своїй вони розглядають світ як щось, чим можна проманіпулювати. Техніки, почерпнуті з традиційних джерел, як-то йога, практики буддизму, суфізму – це все якійсь часткові запозичення, які дозволяють на короткий час відчути себе причетним до духовних феноменів. Але біда в тому, що самі по собі техніки, коли вони позбавлені культурного контексту, становлять загрозу для особистості. І вони становитимуть загрозу до тих пір, поки не буде встановлено рамки, в яких допустимо використання цих технік. Тобто поки не існуватиме культури їх використання. Поки що так окільно описую сам предмет...

Коли люди починають стикатися з техніками впливу на дійсність, на свідомість, у них у першу чергу пробуджується відчуття особливої могутності, яке відрізняє їх від інших людей. Це пряма дорога до зловживань, яка відкриває всі наші не дуже симпатичні сторони. Ці сторони були в людині і до цього, але вони дрімали і чекали, поки людина зможе їх проявити. І тут нам потрапляє до рук якась випадкова додаткова могутність, і ми починаємо нею надуживати.

Зараз відбувається становлення певного сегменту ринку, де ці техніки можуть знайти своє місце та адекватне застосування. Власне, я стикнувся зі спільнотою людей, які побачили у психотехніках саме ринкову перспективу. Вони прагнуть використовувати ресурси свідомості не для того, щоб завойовувати якихось кралечок чи за допомогою трансерфінгу реальності вигравати в лотерею, а щоб спробувати привнести в існуюче суспільство з його боротьбою ринків нові простори, які б дозволили по-новому взаємодіяти з цим світом. Ми бачимо, що зараз традиційні ресурси світу розподілені дуже жорстко, і знайти свою нішу дедалі важче. Як ти зауважив, нові ідеї трапляються не так вже й часто, їм бракує яскравості. І це люди, які намагаються кинути виклик усталеному порядку речей і випередити тих, хто вже, здавалося б, попереду. Ті країни, ті корпорації, які тримають у своїх руках біотехнології, нанотехнології...


Для мене проміжною сферою між духовним і технологіями є сфера культури. У такій перспективі культура починає сприйматися не просто як спосіб спілкування одне з одним. Культура значить щось більш глибоке, таке, що дозволяє нам зберігати внутрішню чистоту, тримати внутрішній стержень, не опускатися до життя тварини

Існує погляд на розвиток соціальних укладів як на зміну технологій. Концепція така, що за час розвитку людства змінилось кілька таких укладів, і на даний момент ми переживаємо зміну 5-го укладу, інформаційного, на 6-й – уклад біо- і нанотехнологій. Когорта людей, з якими я спілкувався, намагаються зазирнути ще далі – у 7-й технологічний уклад, і він, за їх прогнозами, буде спиратися на ресурс свідомості.

Якщо щось є у світі, воно обов’язково відображається у свідомості, і навпаки. Якщо ми можемо помислити собі щось неможливе, це означає, що це неможливе колись можна буде раціонально осмислити і втілити в життя у вигляді цілком практичних речей.

– За рахунок чого це станеться?

– З одного боку, за рахунок внутрішніх зусиль людини, котра буде заглядати щораз глибше саме в ці закутки свідомості. З іншого боку, мусить бути якась зовнішня матеріальна відповідність у зоні свідомості. Наприклад, математик Джордж Буль розробив двійкове числення, яке до певного часу здавалось просто грою математиків-інтелектуалів. До тих пір, поки не з’явились перші транзистори і не стало зрозумілим, що на основі булевої логіки можна будувати обчислювальні машини.

Так, власне, відбувалося моє спілкування з людьми з Університету ефективного розвитку. Це люди, які дали мені можливість доторкнутися до такого світовідчуття та ознайомитися з техніками, які викладаються у цьому університеті. Вся ця дисципліна має назву «психонетика». До того я стикався з більш традиційними формами психопрактик: європеїзована хатха-йоґа, деякі форми автотренінгу, практика холотропного дихання, робота зі сновидіннями – їх аналіз і способи прокидання у сновидіннях. І, власне, у співпраці з УЕРом, після років шукань – езотиричних і напівезотиричних, часом у доволі бульварних джерелах – я знайшов струнке технічне пояснення, чому ці речі працюють, пояснення, яке не виходить за межі раціональних побудов.

image
– То як працюють ці техніки?

– Мусить бути сама людина, має бути присутнє її «Я». Людина має почати мислити як суб’єкт. Зрозуміти, що вона наділена самостійною реальністю, і нею впливати на внутрішні процеси, а, можливо, й на зовнішні.

Наша співпраця з УЕРом тривала до певного часу. Процес пізнання себе рано чи пізно дає свої плоди. І для мене плодами такої співпраці стало розуміння того, що технології не є шляхом, який дійсно може допомогти людині. Тобто якщо ми говоримо про майбутнє, то особисто я б говорив про якісь глобальні перетворення самої людини, а не просто привнесення в суспільство нового виду технологій. Тут ми торкаємось розділення, яке ми позначили на початку розмови – духовне і техніки...

Ми говорили про техніки, тому час сказати якщо не про духовне, то про те, що відноситься до менш прагматичних речей. Для мене такою проміжною сферою між духовним і технологіями є сфера культури. У такій перспективі культура починає сприйматися не просто як спосіб спілкуватися одне з одним чи поводитись так, аби не викликати підозри у санітарів... Культура значить щось більш глибоке, таке, що дозволяє нам зберігати певну внутрішню чистоту, тримати внутрішній стержень, не опускатися до життя тварини.

«Людина» звучить гордо, але не завжди виправдано. Людину робить цивілізованою її мотивація, те, що вона хоче принести в цей світ, те, заради чого вона живе. І якщо наша мотивація є приземленою, то навіть найпіднесеніші техніки будуть все одно породжувати монстрів. Якоюсь мірою я переконався в цьому на власному досвіді. Коли заглядаєш у себе все глибше і глибше, починаєш розуміти, що твоя мотивація є далеко не симпатичною. І це ставить питання про глибоке перетворення себе. І хай ти там сто разів дипломований трансерфер реальності, пройшов 15 курсів «йоги для начинающих» і маєш диплом магістра з НЛП, якщо в тебе бажання на рівні поспати-поїсти-зайнятись зляганням, це не матиме сенсу. І я дійшов висновку, що тільки культура може дати цю опору, ту первинну базу, яка би дозволила піднятися вище.

Говорячи про духовні техніки, ми, з одного боку, думаємо про спрощення нашого повсякдення, а з іншого боку, сподіваємось, що це нас може привести в якісь шляхетніші сфери життя, дати життю більшої осмисленості. Тому мені здається, що без адекватної культури, яка би підтримувала бажання пізнати себе, в тому числі й методами психотехнік, ми не зможемо вибудувати адекватного суспільства, де ці психотехніки могли б існувати, не приносячи шкоди іншим.

Власне, я як літератор бачу свою роботу, по-перше, зі свідомістю, а по-друге, з прийомами, які можуть міняти свідомість людини, але вже в культурному полі, де ми визначаємося з нашими цінностями, мотиваціями, де ми є розбірливими в тих методах, якими користуємося для досягнення наших цілей.

– Дуже часто люди, які за своє життя встигли перетнутися з кількома духовними течіями, приходять до розуміння, що потрібно, як казав поет Вільям Блейк, «створити свою систему бачення світу, щоб не стати рабом чужих систем». Що ти про це думаєш? Це взагалі під силу людині?

– Окрім культури є, звісно, нижчі рівні – наука, технології. Так само є й вищі рівні, де ми звертаємося до вищої, трансцендентної реальності. Що стосується створення власних систем, це неминучий етап розвитку людини, коли вона починає помічати множинність ідей. Людина мусить пережити травматичність того, що була рабом якоїсь однієї ідеї, і в якості помсти світові вона вирішує у якомусь трохи ніцшеанському дусі не бути нічиїм рабом, створити власну систему. Це – рівень філософа, рівень людини, яка намагається глибоко пізнати світ, яка розуміє, що у світі є місце і для страждань, і для подвигу, і яка намагається зберегти цю чистоту свого відкриття. Але, як на мене, є і більш високі рівні. Ці рівні передбачають отримання цілком конкретних відповідей на запитання: «Що є істина?».

Але я тут неуповноважений давати відповіді на подібні запитання. Якби істина була релятивною, відносною, позбавленою конкретики, тоді її пошук не мав би сенсу. Тож якщо ми наважуємось розібратися, в чому правда життя, що є істина, ми мусимо наперед внутрішньо скоритися, що відповідь може бути не такою, як ми очікуємо. І тому в якийсь момент наш внутрішній філософ може зазнати банкрутства своїх спекуляцій і прийняти те, що існує певна даність. Вища даність.

image
– Сьогодні організації духовних течій активно використовують агресивний маркетинг, розповсюджуючи знання своїх вчень. Так званий «духовний продукт» існує на будь-який смак: курси, семінари, книги, безліч відео на ютубі... Як вберегти себе від впливу, як захиститися?

– Якщо ми говоримо про пошук духовних основ, то, звичайно, на цьому шляху є багато небезпек. Можна розрізнити момент віри і момент розуміння. І віра без знання, без філософії є простою сентиментальністю. Ми просто підпадаємо під вплив якоїсь харизматичної особи чи ідеї, зачаровуємося нею, і якщо в нас немає структурного розуміння процесів у світі, нас неминуче буде чекати розчарування. Навіть якщо це віра в якісь традиційні доктрини, вона теж має бути підкріплена знанням, логікою. Якщо це традиційна школа, такими джерелами логічних знань є священні писання, які в тій чи іншій спільноті приймаються за основу. В них чітко викладена інтелектуальна структура віри, і без неї важко розібратись, як діяти в кожному конкретному випадку.

І про момент віри. Є люди, які відкидають момент віри і тримаються за раціональну частину, намагаються з цих позицій описати світ. Вони теж у щось вірять, але їхня віра носить замаскований характер, і при цьому вони можуть прийти до дуже прагматичних картин побудови світу. Тобто навіть найбільш матеріалістичні форми свтіогляду теж мають у собі зерно віри.

Так чи інакше, всі ці духовні пошуки приводять людину до розуміння того, що відображається у її серці. Тобто в кінці-кінців людина мусить знайти дійсно те, що відповідає її серцю. Справжнє пізнання має супроводжуватися радістю! Справжнє пізнання світу мусить рухатися цими двома рейками – інтелектуальним розумінням і сердечним сприйняттям, тобто вірою. І якщо ми зустрілися з духовною наукою, що дозволяє нам самостійно осмислювати ситуації, а не тільки слідувати догмату, то можна говорити, що ми зіткнулися із серйозним знанням.

– Де людині сьогодні брати життєві сили? Яка техніка може бути легкою та дієвою на кожен день?

– Насправді, рецепт видобування енергії скрізь такий самий. Щоб добути енергію атому, найсильнішу енергію в цьому світі, потрібно розщепити атом. Для того, щоби зробити щось вартісне, потрібно вкласти себе, вкласти душу. Зробити офірування, пожертву.

– Це межує з продуктивністю?

– Продуктивність і щирість – речі з різних категорій. Я кажу про щирість віддачі. Продуктивність – це зовнішнє позначення того, що відбувається. Так от у ситуаціях, коли ми хочемо досягти якогось результату, ключовим моментом є момент віддачі. Якщо ми хочемо, щоб у нас були сили, ми повинні щось віддавати, щось дарувати... Це може бути щось дуже просте – ми можемо просто усміхнутися кільком людям на вулиці, привітатися. За цим принципом жертвування, віддавання працює все у світі. Чим менше ми віддаємо, тим менше у нас залишається сил.



Sunday БОРЩ з Любком Дерешем, 2010

– Сьогодні всі шукають нові системи економіки. З’явилась економіка дарів, економіка спільного користування (sharing economy). Але і капіталізм побудований на віддачі, тільки віддають там, певно, з іншими намірами, ніж ті, про які ти говориш. Але часто ми відчуваємо величезне спустошення після того, як віддаємо. Я віддаю, щоб отримати сили. Де є баланс?

– Дуже доречне запитання. Воно повертає нас до теми духу. Як тільки ми робимо щось із певним умислом, зокрема віддаємо з тією метою, щоб повернути собі це все, в кращому разі нам повернеться те, що ми віддали. В гіршому – ми втратимо те, що мали, і ще забереться. Тому що справжнім ключем до правила віддачі є безкорисність. Коли ми не маємо на меті отримати вдячність, усмішку у відповідь. Безкорисність розв’язує проблему спустошеності.

– Як же ми можемо бути безкорисними, якщо ми створені протилежними до безкорисних?

– Я би піддав сумніву те, що ми створені корисливими. Ми живемо в суспільстві, яке багато в чому перейняло собі меркантильність з цього світу користі. Це суспільство конкуренції, заздрості, суспільство, де ми дбаємо в першу чергу про себе. Якщо ж ми хочемо дійсно щось віддавати, ми повинні віддавати це від щирого серця, не чекати при цьому якоїсь відповіді. Щастя, коли воно є і коли його віддаєш, не зменшується. Коли ми починаємо ділитися щастям і любов’ю, ці речі при поділі на два не зменшуються – їх стає ще більше.

В американського письменника Ральфа Волдо Емерсона був такий вислів, запозичений з індійських джерел: «Одна іскра запалює тисячі вогнів». Коли людина сама горить, вона може розмножити цей вогонь на тисячі інших вогнів. Це якраз і є ключем безкорисності – ми діємо заради того, аби запалювати вогонь, а не заради того, аби отримувати матеріальні плоди.

Справжньою цінністю є не матеріальні блага, які ми хочемо здобути, а стосунки. Те, як ми ставимось одне до одного, що ми даруємо одне одному. Коли є стосунки, приходять і дари.

image
image

Справжньою цінністю є не матеріальні блага, які ми хочемо здобути, а стосунки. Те, як ми ставимось одне до одного, що ми даруємо одне одному. Коли є стосунки, приходять і дари

– Щоб закінчити нашу розмову, перейдемо до вічних філософських запитань. Коли я займався у кабалістичній групі, мій вчитель говорив, що це ті питання, з якими людина зазвичай починає свій духовний розвиток. Я буду задавати ці питання всім майстрам, з ким говоритиму в рамках цього спецпроекту. Отож, перше запитання – хто ми є? У сенсі – хто є людина?

– Я недавно працював над питанням ідентичності українця. Визначив сутність українця фразою «співпраця через взаємини». Це як проект, це те, чого б я хотів. Людина – це істота, яка пізнає, любить, перебуває у взаєминах. Ми не можемо мислити себе поза колективом. Як тільки ми там опиняємся, ми стаємо просто свідомістю.

Ми щось більше, ніж світло і звук. Поки ми в колективі людей, ми можемо пізнавати, хто ми є. І пізнавати себе не безлико, а як особистостей, як індивідуальностей, які мають ось цю перспективу духовного поступу, що виходить далеко за межі споживання, самозахисту, еґоїстичної насолоди. Людина має далекі перспективи вічності, знання і блаженства. Так кажуть писання з усього світу.

– Звідки ми прийшли і куди йдемо?

– Це ти мене вирішив розстріляти метафізичними запитаннями? Ну добре... Ми прийшли зі своїх вчинків і йдемо знову ж таки у свої вчинки. І те, як ми поводимось зараз, є ключем нашого майбутнього і відповіддю на запитання нашого минулого. Отже, наше теперішнє є результатом нашого минулого і стане причиною нашого майбутнього.

У нас можуть зникнути претензії до цього світу, бажання боротися за справедливість, відчуття зайвої гордині, і ще багато речей може зникнути, якщо над цим добре замислитись. Можливо, це стане ключем до якоїсь простоти, більшої заглибленості в теперішнє, цінування саме тих людей, які є зараз біля нас.

– Чому ми живемо і чому вмираємо?

– Живемо ми тому, що в нас є бажання жити. Я чув історії від людей, які воювали, і від людей, які були у стані смертельної хвороби. До тих пір, поки в людини є бажання жити, смерть її не бере. А ті люди, які втратили бажання жити, дуже швидко помирають. Людина є істотою бажаючою. Хоча є вчення, які говорять, що ми маємо припинити мати всякі бажання, я думаю, що йдеться скоріше про те, щоби зрозуміти, ким ми є насправді і які бажання є нашими, притаманними нашому єству, а які – наносними.

Дуже багато бажань, насправді, було нам нав'язано нашим вихованням та соціумом. Ми несвідомо живемо для того, щоб задовольняти бажання, не здогадуючись про це складне сплетіння запитів до нас. Власне, шлях самопізнання – це добирання до суті, до істинного бажання – «яке ж бажання є моїм?» Це означає, що я мушу пізнати, ким є я. По мірі цього пізнання наші бажання зазнають змін. І коли ми справді прийдемо до незмінного визначення себе – а критерієм істини є те, що вона незмінна, – тоді ми зрозуміємо наші справжні бажання.

Як кажуть священні писання, коли ми приходимо до своєї суті, смерть нам більше не страшна. Навіть якщо для інших людей ми вмираємо, старіємо, хворіємо, всередині ми маємо особливе внутрішнє спілкування з цією реальністю знання себе. Ніхто не знає насправді, що відбувається у нас всередині. І чим стає тоді смерть для нас? До тих пір, поки ми вважаємо, що ми є тіло та бажання, які ми не задовольнили, можливо, ми і помремо в цих бажаннях. Але коли у нас з’являється розуміння себе і своїх істинних бажань, можливо, ми вже і не помираємо.

– Що ми маємо зробити у цьому житті?

– Безумовно, ми маємо зрозуміти, хто ми. Від цього залежить, як ми себе будемо вести, які цілі ставитимемо собі і якими методами будемо їх досягати. Ми мусимо також дізнатися, чим є цей світ, щоб зрозуміти, в яких обставинах ми живемо. Щоб замкнути цю діаду, ми мусимо зрозуміти, якими є наші істинні взаємини з цим світом. Чи ми його маємо експлуатувати – скажу поетично – впившись нафтовою ропою, посипавши себе діамантами і золотом, померти після обіду червоною ікрою в компанії платинових блондинок, випивши цей світ до дна, чи все-таки перебуваючи у якихось інших взаєминах з цим світом?

Як тільки ми зрозуміємо, хто ми є, чим є цей світ для нас, до нас прийде спокій. Не гарантовано, що ми дійдемо до кінця в цьому процесі. Чим більше ми знаємо себе, тим спокійнішими ми стаємо. Чим більше ми живемо своїм власним життям, тим спокійніше ми зустрінемо його закінчення. Я знаю, що є люди, які вмирають спокійно. Не уві сні. Це далеко не найкраща смерть, коли людина помирає уві сні.

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій