преса

Автор: Антон Санченко
Видання: Український Тиждень, часопис

Павло Іванович Джонс

Як епічний персонаж американської військово-морської історії став почесним козаком Війська Запорозького
http://tyzhden.ua/Culture/88106
№ 35 (303)
від 29 серпня

Як на мою (упереджену) думку, то мариністики українській літературі завжди бракувало. Навіть якщо вести відлік від самого Котляревського й зараховувати до її творців цілком «суходільних» авторів, що мали необережність раз у житті написати есей про острів Капрі, мариністів набереться десятки зо два. А якщо до них зараховувати тільки тих, хто пише про людину в морі (не на курорті) і для кого ця тема провідна, то таких виявиться ще менше.

Цьому є свої пояснення на будь-який смак – навіть для любителів конспірологічних теорій: буцімто українську мариністику в радянський час свідомо не схвалювали (начебто Спілкою не керував тривалий час «адмірал загиблої ескадри» Корнійчук). Та я схильний до менш екзотичних версій: писати про море українською – то певний виклик для автора через брак усталеної морської терміносистеми й специфічного фахового сленгу.

А що таке мариністика? За кумедним визначенням Михайла Бриниха, який вустами доктора Падлючча нещодавно аналізував «Мобі Діка» Германа Мелвілла відбірним суржиком, «це куча непонятних слів, якими позначають кажду корабельну загогуліну». І нема на те ради. Ось цьому автору відомо, як «загогуліни» називаються, але він не знає мови. Який із нього український письменник? А ось цей знає мову, але шпринг зі шпринтом уперто плутає. Який із нього мариніст? А цей, поки вчив епічне правило закінчення іменників чоловічого роду в родовому відмінку однини, забув, як називається ота «загогуліна», якою кріплять шкентель до бугеля.

Ради нема – але вихід є. Переклади, які й покликані збагачувати рідну мову отими іншомовними «загогулінами». Згадуваний «Мобі Дік» був перевиданий у 2008-му, як і «Морський вовк» Джека Лондона. 2011-го вийшло друком перевидання збірки повістей Джозефа Конрада «Зроби або помри», частину перекладів для якої було зроблено ще у 1920-х роках, тож вони зберігають усі ознаки «харківського» правопису 1928-го і вселяють віру в те, що все це колись добрим людям знадобиться, хай і через 90 років.

Цих авторів, власне, можна вважати трьома китами світової мариністики, і сам факт їх перекладу спростовує тезу про брак відповідної лексики в українській мові. Якщо вже їх переклали, сучасний авторе, то, будь такий ласкавий, не скигли, а обкладайся словниками й твори, видумуй, пробуй. Утім, спростування неможливості зовсім не означає подолання складнощів, що ми й спробуємо показати на прикладі двох перекладів книжок про епічного персонажа американської військово-морської історії Джона Пола Джонса.

Цей прецедент створено наче навмисне, щоб порівняти різні підходи до перекладу і його стратегії. Понад 200 років українській літературі було байдуже до славного американського корсара Джонса, попри те що його щоденники стали матеріалом для пригодницьких романів Фенімора Купера та Александра Дюма. І ось, майже синхронно, – аж два переклади творів про цього хоч-куди-козака. У буквальному сенсі. Після своїх подвигів під американським прапором під час Війни за незалежність супроти британців, наш герой опинився контр-адміралом російської служби в Дніпро-Бузькому лимані під час штурму Очакова і був урочисто прийнятий отаманами Сидором Білим та Антоном Головатим, які командували козацькою флотилією, до складу Запорозького коша. Отож американський герой став власником не тільки прикрашеної діамантами шпаги від короля Франції, а й запоро­зької почесної шаблі-домахи, яка, втім, на відміну від своєї французької сестри, не збереглася для музею Американської морської академії в Аннаполісі. Отже, Джонс чи не єдина постать, яка зв’язує докупи українську та американську історію XVIII століття. І одночасність перекладів пояснюється, як неважко здогадатися, ювілеєм – 225-річчям отого звитяжного очаківського штурму та кількох битв із турецькою ескадрою в лимані.

Отже, маємо дві перекладені книжки: Семюела Еліота Морісона «Джон Пол Джонс: біографія моряка» і Джозефа Калло «Джон Пол Джонс: перший морський воїн Америки». Якщо порівнювати авторів, то вже обсяг цих видань (зелененьке морісонівське втричі товще за синенький томик Калло) натякає на різне заглиблення в тему. Втім, обидві передмови стверджують, що автори мали на меті розвіяти хибні уявлення і стереотипи щодо Джонса, виною яким не тільки Дюма й Купер, а навіть англійські та голландські народні балади про «чорного корсара».

Отже, Морісон виграє саме детальністю. Він пояснює сучасному читачеві кожну дрібницю морської тактики XVIII століття, нагадує йому, як стріляли з 12-фунтових гармат чи яких зусиль від усієї команди вимагала проста зміна галса на повороті оверштаг. Він знаходить в архівах і цитує невідомі досі листи Джонса, включаючи любовні. Саме ці перекладачці Євгенії М’ягкій вдалося передати найкраще.
Що ж до морської термінології, то не варто керуватися цим перекладом для історичних реконструкцій. На реконструктора чатують судна невідомої будови під назвою «дабл-шлоупи» замість звичних для російського флоту «дупель-шлюпок» і навіть так звані «Запоріжжя-боутс», як Джонс охрестив у щоденнику наші чайки. Перший лінкор США під назвою «Америка» тут оснащують уживаними каютами з іншого судна (як це?), під час шторму швартови не рвуться, а їх видирає із землі, як морквини, і т. ін. Навіть любу нам піщану Кінбурнську косу, на якій Павло Іванович Джонс (так він звався на наших теренах) мав нараду з Алєксандром Суворовим, примудрилися назвати Кінбурнським піщаним кар’єром. Не всі ці неоковирності на сумлінні перекладача. Іноді речення втрачають логічний зв’язок у межах одного абзацу, що натякає на причетність до цього редактора. Ювілеї – то не тільки ґранти, а й великий поспіх. Пам’ятайте про це, відважні перекладачки, коли наступного разу погоджуватиметеся взятися за тексти про Гораціо Нельсона та леді Гамільтон чи про Миклухо-Маклая, чий дід дістав дворянство саме за те, що першим вискочив на вали Очакова, де ми полишили ювіляра Павла Івановича Джонса під час його артилерійських дуелей із турками.

Щодо книжки Калло картина цілком протилежна. Вивірений, я навіть сказав би, буквалістичний переклад Віктора Дмитрука, якому нема чого закинути «щодо загогулін», хіба що оту літеральність, коли він вживає на позначення гирла Дніпра науковоподібне слово «естуарій». Але які претензії? Написав Калло «естуарій» – читач дістав «естуарій». Зате жодного судна невідомої конструкції до тексту не введено. Усі претензії – до автора.

Утім, книжка Джозефа Калло таки програє Морісоновій. Начебто й називає автор ретельно всі ті самі віхи біографії засновника американського флоту, але якось у загальних рисах. Письменник, мовби якийсь HR-менеджер чи управлінець середньої ланки, любить поговорити про проблеми Джонса з найманням команди і стратегії морського бою та кар’єрного зростання, але із книжки ви не дізнáєтесь жодної цікавинки-детальки. Ось байдуже йому, що оклад капітана фрегата Конгрес установив у обсязі аж $32, про що не забуває розказати ретельний Морісон. У такому стилі колись писали вихолощені біографії комсомольців-героїв. Тобто з цієї книжки ви не довідаєтеся про кумедний випадок, котрий якнайкраще характеризує уславленого морського воїна: одного разу, атакувавши торговельне судно й аж тоді розгледівши над ним нейтральний голландський прапор, Джонс, щоб хоч якось компенсувати розчарування від того, що воно не англійське, силоміць обмінявся з його екіпажем судновими кухарчуками. Оскільки голландський капітан уже по завершенні війни скаржився на це до Конгресу США, можна припустити, що Джонсів кухарчук не мав жодних кулінарних талантів.

Звичайно, не можна вимагати від перекладача, щоб він самовільно вписав цікаві епізоди до книги Калло, чи наповнив подробицями ті з них, які тільки називає, якщо повз них проскочив сам автор. Але паралельне читання обох перекладів виявило ще одну ваду «буквалізму»: попри всі внутрішні струси від чергового термінологічного новотвору Євгенії М’ягкої, до яких, зрештою, звикаєш (ба навіть із цікавістю намагаєшся вгадати, що ж там було насправді в оригіналі), її переклад читається куди легше, бо не женеться за точним відтворенням не тільки флотських термінів, а й англійських мовних конструкцій, чим позначена робота пана Дмитрука.

Такі тексти потребують наукового редактора, бажано моряка. Це не пропозиція моїх послуг до всіх перекладів світової мариністики, а швидше нагадування того, що в Києві на Подолі міститься ціла морська академія, де можна знайти знав­ців флоту на будь-який смак і з науковими ступенями. Усе ж таки хотілось би, щоб наступні тлумачі книжок про Павла Івановича Джонса врахували досвід попередників, а головне, починали свою працю не за кілька місяців до чергового ювілею його битви з Капудан-пашею, а трохи раніше, без поспіху.