преса

Автор: Євген Баран
Видання: Буквоїд, книжковий портал

Як виглядає поет, який має рацію

http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/07/02/073252.html
02.07.2013

Адам Загаєвський. 120 віршів/ З польської переклав Віктор Дмитрук. – Львів: Кальварія, 2011. – 160 с.


Склалося так, що вперше цілісне уявлення про Адама Загаєвського у мене склалося як про есеїста. 2008 року у львівському видавництві «Кальварія» вийшла книга есеїстики Адама Загаєвського під назвою «У чужій красі» в перекладах того ж Віктора Дмитрука. Вірш з одноіменною назвою був поміщений у поетичній збірці «Лист. Ода до множинності»:
Тільки в чужій красі
знаходимо втіху, в чужій
музиці і в чужих віршах.
Тільки у інших існує спасіння,
хоча б смакувала самотність, як
опіум. Інші не є пеклом,
якщо їх побачити вранці, коли
мають чисте чоло, яке вмили сни.
Тому й думаю довго, якого
вжити слова, він чи ти. Кожне він
це зрада якогось ти, але
за це в чужім вірші вірно
чекає холодна розмова.
Книга віршів, перекладена і укладена Віктором Дмитруком, одним із найталановитіших українських перекладачів з польської, є своєрідним введенням у поетичний світ Адама Загаєвського. У книзі в хронологічній послідовності подані вибрані вірші з 8 збірок поета, починаючи від збірки «Комюніке» (1972) і закінчуючи віршами зі збірки «Невидима рука» (2009), включаючи, звичайно, найвідомішу поетичну книгу Загаєвського «Їхати до Львова» (1985).
Адам Загаєвський – один із найпомітніших сучасних польських поетів, який народився у Львові 1945 року. Відразу після народження сина батьки виїхали зі Львова. Дебютував своїми віршами 1967 року. Один із поетів т.зв. Нової Хвилі. 1972-го вийшла перша збірка «Комюніке». З 1982 про 2002 рік жив на еміграції. З 2002 року живе у Кракові. Тема втраченої батьківщини є однією із центральних у поетичному світобаченні Адама Загаєвського. Поляки вбачають у Загаєвському потенційного нобеліянта. Поетичний світогляд автора пройшоа еволюцію від поколіннєвого бунтарства до високого поетичного традиціоналізму я к противага засиллю масової культури. Так трактують Адама Загаєвського польські літературні довідники.
Мене ж більше цікавить не довідка, хоча її треба знати, а манера думання Загаєвського. Він є одним із найцікавіших поетів-філософів, хоча до самої філософії (як науки) у нього напівіронічне ставлення: „Пробую зрозуміти // великих філософів – найчастіше мені вдається // вхопити лише клапті думок їх дорогоцінних“ («Автопортрет»).
Поетичні монологи Адама Загаєвського спонукають спонукають до діалогу-опонування. Не знаю, чи така форма завжди буде приємною і сподіваною для самого автора, але інакшої я собі не уявляю бесіди з цим поето-філософом чи філософо-поетом. Авторська манера оповідна, прозаїчна (швидше, малопоетична). Його треба читати уважно, аби скласти перед очима ту цілісну картину, як вона задумувалася Загаєвським. В протилежному випадку Загаєвського можна зробити автором фрагментів. Його вірш в цілому описово-статичний або кінематографічно-динамічний, але і той, і другий тримаються на стрижневій метафорі (інколи вона є самодостатньою, здебільшого виступає квінтесенцією вірша): „Хто не знайшов притулку // У великім, шукає малого. Найменшим зерням // Маку на світі є Бог. Розпирає // Його велич“ («Кʼєркегор про Гегеля»); „Гіркий чай смакує, // як біблійні пророцтва“ («Поразка»); „(…) чому кожне місто // мусить стати Єрусалимом, і кожна // людина євреєм (…)“ («Їхати до Львова»); „Якщо, однак, Бога немає і жодна сила // не поєднує різних елементів, // то чим є слова і звідки береться їх // внутрішнє світло?“ («Розмова з Фрідріхом Ніцше»); „На світанку міста не належать нікому // і імен не мають“ («На світанку»); „Нічого один про одного ми не знали, // бо ж ми були друзі“ («Блиск ліхтарів»); „Не в музиці, не в картинах красивих, // не в мужності і великих діяннях, // не в любові навіть є мудрість, // а в усіх речах цього світу, // в землі і в повітрі, в болі й мовчанні. // Вірш затримати може відлуння бурі, // наче мушля, якої торкнувся // Орфей, тікаючи. Час життя забирає // і віддає пам´ять, злотисту від пломенів, // чорну від жару“ («Мушля»); „Прагну повної зосередженості, якби я знайшов її, // мабуть, перестав би дихати“ («Кімната, в якій я працюю»); „Метелики не мають традицій. // А ми повинні умерти“ («Прийшла весна»); „Вірш повинен кінчатися краще, // ніж життя. Для того він є“ («Прийшла весна»)… Власне, кожен його вірш є бесідою на філософсько-екзистенційні теми, в якому має значення не той чи інший образ, картина чи характер, а цілісне враження, цілісне сприйняття говореного. Себто, я перечу самому собі. Але самозаперечення, здебільшого, є формою руху вперед. Принаймні, в такому варіанті ця художня особливість виступає у самого Загаєвського.
Чого мені не вистачає в перекладах Віктора Дмитрука? Оригіналу. Все-таки, переклад поетичний повинен мати поряд оригінал, аби звірити, відчути, наблизитися. Особливо таких авторів, як Адам Загаєвський. Поетичність, новизну, пластичність його віршів можна відчути лише в оригіналі, і се той недолік, на який в майбутньому видавництву треба зважати, і не йти на такий спрощений варіант знайомства із поетичною творчістю. Економимо на папері, але втрачаємо на цілісности і оригінальности прочитання. Але це зауваги не до перекладача, а до форми подачі перекладу.
Сам поет мене не розчарував. Він змусив мене на звичні речі подивитися його очима. І ще раз задуматися. Вкотре. Над тим химерним плином, який іменуємо, не відаючи, життям…

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







230 авторів
351 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій