преса

Він був справжнім журналістом

28.03.2013
Така скупа і жахлива фраза: 27 березня 2011 року на 56-му році життя внаслідок важкої хвороби помер наш славний земляк, заступник генерального директора інформаційного агентства УНІАН, заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України Валерій Петрович Нечипоренко…

А я зустрівся з ним у 1982-му, у сільгоспвідділі міськрайонної газети «Радянське Полісся», куди мене направили після закінчення Київського держуніверситету.

Вже майже столичний парубок, зі «свіженьким» дипломом і молодечим максималізмом якось спочатку й не сприйняв худощавого молодика.

Але ми подружилися.

Він не тиснув на мене авторитетом і досвідом, прагнув у товариській формі навчити місцевим журналістським премудростям. Я потім довідався у ще одно колеги Василя Головецького, що був він математиком, але… доля привела до газети, як і його ж, теж математика.

Потім Головецький пішов на інші «хліба», а ми з Валерієм ще до 89-го «колесили» районом у пошуках цікавих матеріалів. Вчив він мене журналістським премудрощам не настирливо, але впевнено і по-дружньому. А потім ми пережили з ним чорнобильську катастрофу…

І раптом йому стало затісно в міськрайонці.

Я це знав, і знав, що він незабаром переїде до Житомира, де він «народив» першу в області незалежну газету «Житомирський вісник». А надалі були перший комерційний банк «Інко», перша книга..

Відтак і я прагнув не відставати, створивши в 91-му свою вільну газету, перейшов у філіал того ж банку. Він і там не полишав тримати мене в зоні своєї уваги. Тож у 92-му Валерій Петрович видав у своєму видавництві і мою першу книгу, запропонувавши вступити до НСПУ. Першим написав мені й рекомендацію.

А через певний час і Житомирщина не втримала цього непосидющого, надзвичайно активного і креативного журналіста, талановитого письменника. Він досить гармонійно «вкоренився» в УНІАНі.

Спілкування наше, безумовно, тривало і невдовзі ми створили Всеукраїнське літературне свято «Просто так» (це його назва). А він продовжував вже в Києві на повну потужність «розкручувати» свою журналістську діяльність, працюючи відповідальним секретарем української редакції газети "Фінансова Україна", редактором відділу науки газети "День", редактором газети "Всеукраинские ведомости", в 1998 році створив і редагував всеукраїнську газету «Індустрія».

Не забував і про Коростень, заснувавши якось фестиваль дерунів.

Ідей у нього було ще багато, але…

28-го березня цього року в Центральній міській бібліотеці відбулася презентація книги вибраного Валерія „Завиграшки”. Гарне видання… але мені врізалася в пам'ять і серце невеличка журналістська придибенція, які він розказував ще в роки нашої спільної співпраці:

Студент-першокурсник факультету журналістики розпитує старого газетяра, як стати справжнім репортером.

– Он бачиш – машина поїхала, – посміхається метр. – Якщо ти наздоженеш її, на ходу скочиш у кузов, побачиш, що там лежить, а потім перелізеш до кабіни, розпитаєш водія…

– І тоді я стану?..

– Ні, треба ще зуміти вмовити водія зайти до редакції, а потім за півгодини написати матеріал на сто рядків, з яких потім викинуть п`ятдесят.

Ось такий він був Валерій Нечипоренко, і залишиться у моїй пам’яті, як і кожного, хто його знав, надовго.

Тож я разом з колегами-журналістами, земляками низько схиляю голову у скорботі та висловлюю щирі співчуття його рідним та близьким.