преса

Автор: Роксолана Савчин
Видання: Вголос, щоденна Інтернет-газета

Ерік-Емануель Шмітт. Частина 1

Ерік-Емануель Шмітт. Частина перша
05.04.2013

Знаменитий французький письменник та драматург Ерік-Емануель Шмітт в межах «Французької весни» прибув до Львова. Митець зустрівся із прихильниками свого слова, розповів про творчі підходи, життєві пріоритети та цінності. Вашій увазі пропонуємо Шміттові міркування, які характеризують його як митця та знайомлять із життєвою філософією письменника.

Про міжнародний успіх

Крім днів коли я подорожую, мені здається, що це відбувається з кимось іншим, не зі мною. Всі ми маємо щось спільне: мову, культуру, історію. Куди б я не приїздив у Японію, США, Фінляндію – завжди бачу, що є речі, які нас об’єднують.

Під час мандрівок я обов’язково відвідую постановки за моїми п’єсами. Але у них я не цікавлюся собою, а людьми, які інтерпретують ролі. Для мене важливі спільні риси, відмінності, властивості, як інтрепритують роль жінки в різних країнах. Мене цікавлять такі тематики, як зваблення, гордість, надмірність.

Під час своїх мандрівок я веду щоденник подорожей, куди занотовую свої спостереження. Для мене подорож відбувається не з країни у країну, а з театру в театр. Адже театр показує все, що мене цікавить: соціальні відносини.

Подорожуючи, я зрозумів, що я є європейським письменником, особливо коли поїхав у Штати. Є різниця культур. В своїх текстах я пишу багато пропозицій, дій, тоді як для американської школи є властивим опис. Коли я написав свій твір «Пан Ібрагім та квіти Корану» книжка мала 60 сторінок. Я приїхав до Нью-Йорка, дав текст видавцю і він сказав мені: «Щось дуже короткий цей роман. Чи не могли б ви написати ще про пані Ібрагім?». При тому, що я затратив багато часу, аби цей роман був дуже коротким.

Філософські запитання ми задаємо з ранку до вечора: чи любити, чи люблю, як виховувати дітей? У своїх п’єсах і творах я ставлю філософські питання для того, аби філософія була частиною нашого життя, а не лише наукою в університетах та академіях.

П’єса «Амнезія, або маленькі подружні злочини» розповідає про те як важко любити довго. Це основне питання. Не кількість стосунків в житті, а тривалість одних взаємин.

Процес створення книги триває кілька років і два тижні. Кілька років тому, що я думаю про цю п’єсу, розмірковую, маю рандеву з персонажами, а саме писання займає найменше часу.

«Оскар і рожева пані» зайняв найбільше часу. Оскар – не є реальною людиною. Це декілька осіб. Я мав досвід бути поряд з людьми, які були хворими, бути поруч, коли вони відходили в інший світ. Коли людина є слабкою і виснаженою від хвороби, то залишається лише розум, гумор і фантазія, які можуть вас врятувати.

Не люблю бачити свої твори екранізованими, тому, що я вважаю, що більше сенсу є в тексті, аніж у фільмах. Проте є екранізації, які мені подобаються, це «Пан Ібрагім та квіти Корану», а також останні стрічки, режисером яких був я. Мені здається, що не треба запитувати, що краще книга чи фільм? Доцільніше задатись питанням, чи є я глядачем, чи читачем? Коли ви є читачем, ви змушуєте працювати свою увагу, ви є активним і ви творите разом з письменником. Тоді ж коли ви є глядачем, ви змушуєте заснути вашу увагу, отримуєте картинку і звуки, відтак є пасивними. Я люблю і літературу і кінематограф, проте не отримую від них ідентичного задоволення. Коли я читаю – я є творцем, коли я дивлюсь фільм – розслабляюсь.

Коли я пишу книжку мені здається, що я змінюю свій мозок. Коли я працюю над фільмом, відповідно я творю рамками, рухом камери, звуком, в той час коли пишу я творю лише словами. У процесі творення фільму і книжки я – це різні люди.

Мистецтво змінює життя, дає причину для нього. Мистецтво читання є не лише розвагою, але й емоціями і роздумами.

Після вистави я кажу акторам те, що вони можуть почути, а пізніше я можу сказати їм все. Дуже пізніше. Я вважаю, що гармонія є більш важлив, аніж правда. Правду не завжди можна сказати і не завжди треба. Треба казати те, що може бути почутим в даний момент. Для правди потрібно створити необхідний грунт, аби в один момент її висловити. Тому для мене більш важлива гармонія.

«Загадкові варіації» – це історія любові між жінкою і двома чоловіками, яка потім трансформується в історію любові між двома чоловіками, дуже дивна історія любові. Чому дивна? Бо ці чоловіки не люблять зазвичай мужчин у своєму житті. Цією п’єсою я хотів сказати, що любов немає нічого спільного з сексуальністю і вона може існувати поза цим.

Ця п’єса і інтелектуальна і популярна. Це мене дивує. Вона була створена у Франції і вперше цю п’єсу зіграв Ален Делон. Він зробив у своїй творчості перерву на 35 років і повернувся на сцену із цією п’єсою. У ній присутня напруга, думки між персонажами і вона уособлює собою драматургію мислення.

Впродовж 5 років я був викладачем філософії. Потім я почав писати. З першої п’єси мав успіх, відповідно я почав вважати себе письменником і не викладав. Зараз мені було б цікаво викладати. Розповісти різницю, як треба писати для театру, роману і кіно. Мені хотілось би поділитись своїми відкриттями.

Першу свою п’єсу я написав у 16 років вона називалась «Греуар або чому зелений горошок є зеленим?». Я вже в цьому віці ставив філософські запитання. Але першу офіційну п’єсу я написав у 1991 році «Ніч у Вавилоні» і вона розповідає про процес, який вчинили жінки над Дон-Жуаном.

Коли мені було 20 років багато моїх друзів мріяли стати письменниками, романістами. Натомість зараз вони – міністри, а я єдиний хто мав можливість реалізувати цю мрію молодості. Чому ж вони стали «невдахами» в житті? Тому, що пріоритетним для них було питання форми перед текстом. Вони міркували про історію літератури, театру. Думали, як написати п’єсу після Йонеско чи Бекета, як написати твір після Сартра. Перш за все вони думали над формою і сучасністю. А мене врятувало те, що для мене завжди найважливіше значення мав текст.

Для мене є важливим писати. Я є автором книг, а не успіху. Успіх – це подарунок, я не сприймаю його як належне, а з великою вдячністю.