преса

Автор: Віктор ВАСИЛЬЧУК
Видання: Портал сучасної української літератури "Укр.Літ"

У Коростені презентовано книгу Валерія Нечипоренка

Така скупа і жахлива фраза: 27 березня 2011 року на 56-му році життя внаслідок важкої хвороби помер наш славний земляк, заступник генерального директора інформаційного агентства УНІАН, заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України Валерій Петрович Нечипоренко…

А я зустрівся з ним у 1982-му, у сільгоспвідділі міськрайонної газети «Радянське Полісся», куди мене направили після закінчення Київського держуніверситету. Вже майже столичний парубок, зі «свіженьким» дипломом і молодечим максималізмом якось спочатку й не сприйняв худощавого молодика. Але ми подружилися. Він не тиснув на мене авторитетом і досвідом, прагнув у товариській формі навчити місцевим журналістським премудростям. Я потім довідався у ще одно колеги Василя Головецького, що був він математиком, але… доля привела до газети, як і його ж, теж математика. Потім Головецький пішов на інші «хліба», а ми з Валерієм ще до 89-го «колесили» районом у пошуках цікавих матеріалів. Вчив він мене журналістським пре мудрощам не настирливо, але впевнено і по-дружньому. А потім ми пережили з ним чорнобильську катастрофу… Натомість вийшла наша спільна книга українською та англійською мовами. В ній – його «Самосел», де йшлося про людину, яка потерпіла від чорнобильського лиха, і моя «Буча», про собаку, що теж загинула від радіації.

І раптом йому стало затісно в міськрайонці. Я це знав, і знав, що він незабаром переїде до Житомира, де він «народив» першу в області незалежну газету «Житомирський вісник». А надалі були перший комерційний банк «Інко», перша книга.. Відтак і я прагнув не відставати, створивши в 91-му свою вільну газету, перейшов у філіал того ж банку. Він і там не полишав тримати мене в зоні своєї уваги. Тож у 92-му Валерій Петрович видав у своєму видавництві і мою першу книгу, запропонувавши вступити до НСПУ. Першим написав мені й рекомендацію.

А через певний час і Житомирщина не втримала цього непосидющого, надзвичайно активного і креативного журналіста, талановитого письменника. Він досить гармонійно «вкоренився» в УНІАНі. Спілкування наше, безумовно, тривало і невдовзі ми створили Всеукраїнське літературне свято «Просто так» (це його назва). А він продовжував вже в Києві на повну потужність «розкручувати» свою журналістську діяльність, працюючи відповідальним секретарем української редакції газети “Фінансова Україна”, редактором відділу науки газети “День”, редактором газети “Всеукраинские ведомости”, в 1998 році створив і редагував всеукраїнську газету «Індустрія». Не забував і про Коростень, заснувавши якось фестиваль дерунів. Ідей у нього було ще багато, але…

28-го березня цього року в Коростенській центральній міській бібліотеці відбулася презентація книги вибраного Валерія «Завиграшки». Сюди ввійшов і його однойменний, але на жаль, не закінчений роман про свою родину. Правда, він сам казав: «…письменник я – вже колишній, захоплення літературною творчістю з роками минуло. Тепер маю інше хобі – подорожі екзотичними країнами світу». Але цей роман свідчить зовсім про інше – Нечипоренко назавжди залишиться талановитим і неординарним письменником. На заході були представлені твори та матеріал про життєвий та творчий шлях Валерія Нечипоренка. Так, бібліограф ЦБС Т. Примаченко познайомила усіх присутніх з його життєвим та творчим шляхом. Запрошені, гості заходу розповіли присутнім цікаві моменти із життя Валерія Петровича.

Його син Костянтин повідав про історію видання книги про життя у всіх її проявах «Завиграшки », яка складається із семи розділів і представляє різні грані творчості Валерія Нечипоренка: від незавершеного автобіографічного роману «Завиграшки », лірично-філософських новел у «Корабликах», реалістичних сюжетів у «Мінюні» та майже «кожелянківських» – у «Реалізмі інших реальностей», до іронічних «Дивних людей» і публіцистичного «Буде краще».

Завершується книжка коротким життєписом автора та невеличкою підбіркою спогадів «Гуманіст» про невтомного генератора ідей, іронічного політтехнолога, переконаного гуманіста, вигадливого мандрівника екзотичними місцями, який всюди і завжди залишався коростенцем.

Видання «Завиграшки» виконане в найкращих книжкових традиціях і має дуже цікаве художнє оформлення з використанням робіт доньки автора Галини Інгули: «Річка Уж», «Вечірній човен», «Чотири», «Мрії збуваються», «Село планети Інгули», «Вишенька заквітувала», «Риболовля на планеті Інгула». Відбір, упорядкування текстів і підготовку до видання здійснили Петро та Ксенія Мацкевич за активної участі вдови і сина Валерія Нечипоренка.

Книга видана у львівському видавнцтві «Кальварія» у 2012 році.

Гарне видання… але мені врізалася в пам’ять і серце невеличка журналістська придибенція, які він розказував ще в роки нашої спільної співпраці:

Студент-першокурсник факультету журналістики розпитує старого газетяра, як стати справжнім репортером.

– Он бачиш – машина поїхала, – посміхається метр. – Якщо ти наздоженеш її, на ходу скочиш у кузов, побачиш, що там лежить, а потім перелізеш до кабіни, розпитаєш водія…

– І тоді я стану?..

– Ні, треба ще зуміти вмовити водія зайти до редакції, а потім за півгодини написати матеріал на сто рядків, з яких потім викинуть п`ятдесят.

Ось такий він був Валерій Нечипоренко, і залишиться у моїй пам’яті, як і кожного, хто його знав, надовго.