преса

Автор: Яна Дубинянська
Видання: Літакцент, Інтернет-видання

Чи гепнусь я, дрючком пропертий?

http://litakcent.com/2013/03/05/chy-hepnus-ja-drjuchkom-propertyj/
5.03.2013
Євгенія Кононенко. Російський сюжет. – Львів: Кальварія, 2012

В юності я полюбляла знущатися з набридливих чоловіків, переконуючи їх, що знаю напам’ять усього «Євгенія Онєгіна». Насправді ж можу зацитувати (досі!) не більше ніж десять строф – але більше все одно ніхто ніколи не витримував.

Це, власне, до того, що я люблю цей сюжет, який його випробовує на міцність, сучасність та сумісність з українськими реаліями Євгенія Кононенко.

Отже, Україна, початок 1990-х, перші роки Незалежності. Молодому науковцеві-гуманітарію Євгенію Самарському, чиє прізвище, згідно з каноном, походить «не від російського міста на Волзі, а від української річки, притоки Дніпра», його родич-полковник – «дядько, чесний без догани» – залишає в спадок будинок у глухому селі. Перебуваючи в підвішеному стані як у професії, так і в сімейному житті, Євген залюбки перебирається жити в «генеральський будинок», де вечорами читає Ніцше, а вдень борониться від цікавих сільських жінок, котрі, втім, облаштовують його майже поміщицький побут, а також спілкується під коньячок із місцевим лікарем Володею (Володя він, як ви здогадалися, не просто так). Тоді знайомиться з юними сестрами Ольгою і Тетяною – одна дурненька й сексуальна, друга просто дурненька – а завершується все… Та ні, здогадуватися не треба.

З першого, експозиційного, розділу твору ми знаємо, чим усе це завершилося. Самарський – «американець»-емігрант, одружений із тамтешньою професоркою-русисткою Дунею, працює на адміністративній роботі, підробляє синхронним перекладачем, мучиться ностальгією, рефлексує за втраченим сенсом життя і власною ідентичністю. Його колишня дружина має чоловіка-француза, і на пікніку, де вони збираються вп’ятьох, пов’язані формально-дружніми політкоректними стосунками і вже майже дорослим сином, неможливо встановити спільну мову – в прямому й метафоричному сенсі. Тільки юний Мирослав, дитя глобалізованого світу, вільно розмовляючи всіма чотирма, почувається невимушено: «Як добре, що ви з маман розлучилися і взяли нові шлюби (…) Як було би нецікаво всім разом жити з дідом і бабою на Пушкінській!»

Цей сюжет новітніх часів, у межах якого герой опиняється «зайвою людиною», детермінований – з усією фатальною незворотністю – отим попереднім, онєгінським, питомо російським сюжетом.

«Російський сюжет» Євгенії Кононенко – твір дуже літературо- і мовоцентричний. Серед персонажів аж дві вчительки російської мови і литератури: російськомовна столична – мати Євгена, і україномовна сільська – мати Ольги й Тетяни; обидві декларують любов до російської класики, нерозривно пов’язану з радянським способом мислення. Для першої Пушкін – останній бастіон перед загрозою невідворотньої українізації: панічні настрої російськомовної інтелігенції України початку 1990-х письменниця передає напрочуд точно (я й сама пам’ятаю, з яким жахом цитували тоді рядок нібито з «Онєгіна» українською, винесений у заголовок цієї рецензії; чи треба казати, що в перекладі Максима Рильського це місце звучить геть інакше?). Для другої, попри щиру українську ментальність – найвищий і беззаперечний літературний орієнтир. Російську класику Євген Самарський піддає нищівній критиці на межі фолу; втім, найскандальніший епізод у творі Євгенії Кононенко є насправді прихованим тестом на знання літератури світової (і більше жодних підказок!).

Та якщо з літературними алюзіями в нас можна бавитися більш-менш безпечно, то питання мови, варто їх порушити, майже завжди скочуються до спекуляцій. Кононенко, письменниця дуже інтелігентна, балансує на межі.

Вона переконливо описує романтичне захоплення на зламі 1980-90-х юного російськомовного Самарського і його друзів українською, яка «стала мовою їхнього нового народження, мовою цікавішого, повнішого буття, втаємниченого мовою добірного товариства». А також інші варіанти мовної поведінки: від безграмотної російської українських провінціалів, які намагаються говорити нею, приїхавши до Києва, – і до мертвої української функціонерів нової держави. Цікаво, що всі ці типи присутні і у «Музеї» Оксани Забужко – але Євгенія Кононенко, на відміну від колеги, все-таки не робить з мови той фетіш, що визначає авторські симпатії до персонажа. І окремий респект письменниці: змальовуючи російськомовних героїв, вона не вдається до сумнівної зброї більшості наших письменників – трансліту (хоча вміє: саме так передано дивну вимову зукраїнізованого росіянина Тихоновича, персонажа комічного, що й робить трансліт доцільним).

Єдина фальшива нота в творі (на жаль, повторювана лейтмотивом) – герой асоціює себе з Онєгіним буквально від початку, вже їдучи до хворого дядька, і далі щоразу відзначає численні збіги власної долі з літературним твором. По-перше, не вірю, а по-друге, складається враження, ніби Євгенія Кононенко не припускає, що читачі можуть знати класичний роман у віршах напам’ять чи принаймні самостійно згадати його фабулу. «Онєгінську» лінію письменниця розтлумачує покроково: дамські романи, які читає шістнадцятирічна Тетяна – відповідники «Ричардсона і Руссо», день народження Тані і Олі – бал у Ларіних, дуель перетворюється на п’яну бійку Євгена з Володею, а подорож Онєгіна – це поїздка Євгена на стажування до Америки, водночас втеча від правосуддя. І далі – «якщо свого часу були і успадкований дім у селі, і дві такі різні сестри, і наречений одної з них, і святкування дня народження, і «дуель», то має бути й великопанське зібрання, куди наївна сільська дурепа прибуває в новій подобі».

Як на мене, всі ці паралелі, і без того прозорі, можна було б залишити на сумління просунутого читача (хіба ж Євгенія Кононенко звертається до якогось іншого?), втім, суті це не змінює. Очевидно, що в українських реаліях класичний російський сюжет розігрується у зниженій, пародійній площині. А коли згадати, як у першоджерелі Татьяна, починаючи щось розуміти, характеризує Онєгіна – «чи не пародія, бува?» – маємо пародію в квадраті, яка і призводить героя до життєвого фіаско, що зовні знов-таки пародійно схоже на успіх.

Виходу, здається, немає – як нема й альтернативного, питомо українського сюжету. За натяк на такий у творі Євгенії Кононенко править фольклорно-містична лінія: ворожка, що передрікає Самарському поневіряння на чужині, легенда про два села, чаклунську Кобівку та райську Ірівку (втім, і вона є швидше архетиповою, нагадуючи, зокрема, «деревни Жадруново и Дегунино» з роману «ЖД» Дмитра Бикова – не так легко втекти від тієї російської літератури!). Нецікавий «український сюжет» у культурологічному сенсі і світовій спільноті: «Річ не в тім, що україністика — це щось іще вужче, ніж Irish Studies, які, одначе, є мало не в кожному університеті, – пояснює Євгенові його американська дружина. – Русистика також існує винятково в межах університетів, це не голівудський проект. Річ у тім, що ми не в Гарварді».

Про «нерв буття малих націй» афористично скаже героїня – «невже та сама це Татьяна?» – у доповіді на міжнародній конференції: «Пробити глуху стіну небуття можливо тільки, якщо відмовитись від загальних місць, загальних слів, загальних думок, якщо стати незалежною особистістю, а не виявляти пристосуванство до духу Історії». Красиво – але теж надто загально і тому навряд чи може слугувати вичерпною відповіддю.

Та Євгенія Кононенко принаймні ставить запитання глобального рівня, не дозволяючи собі перемістити їх у спрощену ідеологічну чи то спекулятивну антиросійську площину. Письменниця, яка свого часу намагалася грати на масовому полі, удаючи з себе детективницю, тоді знайшла собі широке коло прихильниць як авторка жіночої психологічної прози, – з цим невеликим за обсягом, але все ж таки романом заявила про себе як про справжню інтелектуалку, не втративши при цьому ані в емпатії (яка завжди була її сильною стороною), ані в читабельності твору. У «Російському сюжеті» багато тонкого гумору, точних деталей як столичного і сільського побуту 90-х, так і безжально змальованої зсередини, зі знанням справи, атмосфери сучасних міжнародних гуманітарних конференції з їхньою псевдоінтелектуальною порожнечею. Та є, звичайно, і лірика, безсмертний «лист Тетяни до Євгенія» – що, ясна річ, надходить імейлом.

Наостанок особисто від себе дякую письменниці за нагоду передивитися – заради уточнення цитат – класичний український переклад «Євгенія Онєгіна». І заодно перевірити себе: чи справді досі пам’ятаю оті десять строф?

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031







231 авторів
352 видань
86 текстів
2193 статей
66 ліцензій