преса

Автор: Євгенія Кононенко
Видання: «Інтернет-видання«Alarum»

Євгенія Кононенко:

Євгенія Кононенко.”Чи стверджує автор національні ідеї, чи розповідає про травми, які приносить патріотичне виховання, – то вже його справа, аби не було фальшу”
http://bit.ly/yFtEy3
28.12.2011

Так склалось, що перше інтерв’ю у мене брала саме Женя Кононенко, і донині я вважаю його найцікавішим.
Відтоді наші ділові стосунки пережили кілька книжкових проектів, у яких бували несподівані повороти в обговорення тієї чи іншої проблеми, але ніколи не доходило до відвертого протистояння. Певне, це тому, що не стосувались наші взаємини справ перекладацьких, отже – потенційно дискутивних. Тому перше моє інтерв’ю”ю з нею я й почала з перекладів, хоча ними ми не обмежувались. І питання улюбленого напрю також прозвучало – я не забула, як вона тоді мене означила…
- Женя, Ви живете кількома паралельними життями – письменницьким, журналістським, дослідницьким, перекладацьким. А якби сказали грізно: “вибирайте лише одне, усім будете забезпечені” – яким би був Ваш вибір?
- Я усвідомлюю всю нереальність такої ситуації, але, мабуть, найсуттєвішою сферою моєї самореалізації є писання прози. Це те, що приносить найменше прибутку, вимагає найбільших енергетичних витрат, але те, що я все одно час від часу роблю. Хоча, з іншого боку, для написання художньої прози потрібен досвід, а його дають і інші види робіт, зокрема, і переклад, і журналістика. Дуже добре, коли озвучується якийсь несподіваний досвід, хоча, добрий письменник може писати й про те, чого не пережив… Ви знаєте, мені б не хотілось, щоб мене аж так грізно обмежували одним родом заняття. Я починала свою літературну діяльність як перекладачка поезії, тобто перекладала вірші без замовлення якогось видавництва, робила це, як інші пишуть вірші, просто, тому, що приходило натхнення. Вірші я теж колись писала, видала маленьку збірочку. Але саме переклади поезії обмежили мою оригінальну поезію. Хочу нагадати слова Григорія Кочура: «Добрі вірші всі написані, лишається їх лише перекладати». Був час, коли я перекладала поезію багато й успішно. Але на це зараз зовсім немає попиту, надрукувати якогось перекладного поета не візьметься жодне видавництво, бо це погано продається. А перекладати без змоги надрукувати я не стала. Моя проза, хоча й з того не можна жити, але це охоче друкують, є читачі, є якийсь зворотній зв’язок. А переклади поезії – дуже хотілося б одного дня до них повернутись.

- Французька була мовою, з якою Вам завжди перекладалось добре. Але з’явилась і англійська. Чому?
- Я завжди знала англійську, вивчила її раніше, ніж французьку. Але замовляли більше переклади з французької, бо французьку менше знають, а з англійської беруться перекладати мало не всі. Я також дещо перекладала з англійської на замовлення для заробітку. Але англомовний ірландський автор Гюго Гамільтон – то вже мій проект, я прочитала цю книгу й шукала видавця, бо дуже захотілось її перекласти.

- Сучасний ірландський письменник – що ж тут Вас зачіпає? І чи відчутно, що в глибині цієї прози бовваніє тінь великого Джойса?
- На Джойса Гюго Гамільтон абсолютно не схожий, мінімалістична стилістика, короткі речення, немає розлогих описів, нескінченних авторських рефлексій. Крім того, Джойс, хоч і писав по-англійськи («Ми говоримо по-англійськи краще за англійців», казав мені один знайомий ірландець), але був патріотом Ірландії. А мій Гамільтон сприйняв ірландський світ зовсім по-іншому, як нещастя, яке йому нав’язував тупуватий батько-патріот, від якого в нього були самі травми, бо з їхньої родини сміялися англомовні ірландці, плюс іще й мама була німкеня, а справа була невдовзі після закінчення другої світової, то ж їх дражнили нацистами. Батько був щасливий одружитись з німкенею, бо свідомої ірландки не знайшов, то ж аби не з британкою. Це книга для розумних людей. Національне питання – річ багатолика, багатовимірна, унікальна для кожної країни, для кожної родини. Національне почуття дуже складне, пробудити позитивні почуття до загроженої культури не завжди просто. Це чесна книга, тим вона й привабила мене. Хоча багатьом патріотично налаштованим українцям вона не сподобається.

- Чи відчуваєте взагалі якісь національні відмінності на письмі сучасних письменників різних країн? Чи, може, важливішою за мовні та історико-літературні є все ж таки індивідуальні висловлювання? У чому вони – сюжет, фабула, стильові особливості?
- Я не настільки знаю світовий літературний процес і його національні прояви, щоб виводити національні сумарні вектори. Але, все-таки, мені здається, що література, особливо в період глобалізації, коли і у світі високої літератури панують і, так би мовити, задають тон англомовні літературні бестселери, національна своєрідність як метод подачі матеріалу зникає. Інша справа, національне питання може бути темою літературного твору, як мого Гамільтона. А далі, чи стверджує автор національні ідеї, чи розповідає про травми, які приносить патріотичне виховання, – то вже його справа, аби не було фальшу.

- Чи кортить Вам нині перекладати любовні сонети?
- Про переклади я вже трохи говорила. Можливо, не обов’язково, любовні, бо ж навіть тоді, коли я переклала досить багато для ймовірної антології французького сонету, обирала сонети філософського звучання, а не любовні. Так, я б хотіла, щоб на переклад класичної поезії було бодай якесь замовлення. Бо ж вийшло так, що на сьогодні школу поетичного перекладу, яка була на високому рівні в застійний період, в незалежній Україні практично втрачено. Прозу перекладають, і не просто перекладають, а сперечаються, як саме це робити, іноді відбуваються круглі столи на цю тему, тоді як переклад поезій, мені здається, вже й оцінити ніхто б не зміг. Критики перекладу дуже люблять відшукувати неточності перекладу, ніколи не помічаючи перекладацьких перемог. А переклад поезій – це суцільні неточності, якщо розглядати переклад того ж таки сонету буквалістично. Якщо в перекладі прози важливі і дух, і літера, то в перекладі поезії однозначно дух важливіший за літеру.

- Ви не цураєтесь “малих жанрів” – оповідань, новел, есеїв, навіть, з моєї легкої руки – дитячих повістей. Однак роман залишається чи не головним жанром світової літератури. У чому тут річ?
- Щодо дитячої літератури, то я вдячна, що свого часу з’явилося замовлення, яке активізувало мої пасивні напрацювання. Оповідання писала завжди, я люблю цей жанр і вважаю, що видавці і критики мали б більше його любити. Моя остання книга оповідань «Книгарня шок» нібито сподобалась читачам, але ніде не розглядалась як претендент на щось в якихось серйозних рейтингах, бо оповідання – це щось другорядне. Добре, що про це не знали ні О’Генрі, ні Мопассан, ні Чехов. В США, до речі, є премія О’Генрі саме за оповідання. Як на мене, саме оповідання привертають до читання людей, які перестали читати – або ще не починали.

- Чи є у нинішньому Києві сюжети, не пов’язані з політикою і руйнуванням історичного ландшафту міста, які Вас цікавлять як потенційну основу для літератури?
- В будь-якому місті, навіть абсолютно безликому, є повно сюжетів, повно пристрастей, повно справджених, а ще більше не справджених доль, повно таємниць, повно перемог і поразок. Оскільки я росла в історичній частині міста, в якому досі живу, то зруйновані будинки і знищені сквери завжди будуть хай не головними дійовими особами моїх текстів, але присутні в них будуть завжди.

- Колись ми з Вами у “Кінороманах” говорили про “Жертвопринесення” Тарковського . Пройшло кілька років, чи Ви б зараз також назвали цей фільм найулюбленішим?
- Звичайно ж, я не розлюбила цього фільму. Мені довелося читати навіть таке оригінальне тлумачення, мовляв, фільм «Жертвопринесення» сповнений окультних символів, там еон «вічне дитя» приходить на зміну еону «батька». Це дуже цікаво, і я не відмовляюсь ні від своїх світлих почуттів до цього фільму, ні від того бачення, яке виявила в «Кінороманах». Але, якби зараз знову такий проект, писала б про «Сьому печатку» Бергмана. Зрештою, кінематографічна стилістика Тарковського і Бергмана десь подібні, обоє великих майстра визнавали взаємну симпатію і взаємний вплив.

- Чи зазираєте Ви інколи у фізико-математичну інформацію?
- Навмисне не зазираю, але ж от недавно мені потрапила інформацію, що було доведено теорему Ферма, і мені стало цікаво. Бо ж нам в університеті говорили, що довести цю теорему неможливо, але це також треба довести. Моя математична освіта свого часу не дала мені можливості написати дисертацію «Типологічне зіставлення французького та українського сонету», хоча я й була в аспірантурі Лінгвістичного університету. Так, не було часу, були малі діти, треба було заробляти гроші, а дисертація – то самі витрати. Але коли є проект, то він здебільшого справджується, а коли його нема… Моя математична освіта завадила мені побудувати той проект, будь-який підхід до тої теми мені видавався непереконливим. Зате, як мені здається, математика, хоча я нею й не займаюсь фахово, допомагає будувати сюжети моїх творів. Та й в культурних дослідженнях я завжди йду від визначень, а чисті гуманітарії завжди йдуть невідомо від чого, і їхні дослідження, принаймні для мене, непереконливі. А їх можу легко спростувати, що й роблю в приватних розмовах за келихом.

- Колись Ви назвали мене “Діана з ромом”. А який напій Вам найбільше смакує?
- Вранці – добра кава, ввечері – добре червоне вино!